Свіжий номер

4(504)2024

Час ставати сильнішими

Стати автором

Геокультурні аспекти конфесійно-географічного поділу території України (На прикладі УГКЦ)

Конфесійна (релігійна) географія є однією із найдавніших галузей географічної науки. Можна припустити, що першим українським дослідником географії релігії (ГР) був перший український вчений-географ нового часу В. Григорович-Барський (1701-1747 pp.). Відомою є його праця «Странствования Василия Григоровича-Барского по святым местам Востока» (1885-1887 pp.), на жаль, до цього часу не перекладена українською мовою. Пізніше помітний вклад в українську ГР вніс В. Кубійович (1900-1985 pp.), який працював переважно за кордоном. Він, зокрема, опублікував у 1934 p., разом з М. Кулицьким «Адміністративну карту Галичини зі спеціяльним узглядненням адміністраційного поділу греко-католицьких єпархій». У радянський період України, внаслідок тотального нищення національно-релігійного життя, про ГР не могло бути й мови. Тільки зараз появляються перші праці на цю тему, зокрема О. Любіцевої, О. Шаблія та ін.

Одним з найважливіших завдань ГР є дослідження конфесійно-географічного поділу території та його взаємозв’язку з існуючим адміністративно-територіяльним устроєм і, особливо, історично-географічним районуванням, тобто в культурно-географічному (геокультурному) аспекті. Розглянемо це на прикладі заходу України, де внаслідок її пізнішого возз’єднання з УРСР (1939, 1940, 1944, 1945 pp.) релігійне життя збереглося у кращому стані, ніж у центрі і на сході. Із п’яти історично-географічних областей заходу України (Волинь, Галичина, Поділля, Закарпаття та Буковина) у двох (Галичина та Закарпаття) переважають віруючі Української Греко-католицької Церкви (УГКЦ). З 1885 p., коли була утворена Станиславівська (Станиславів з 1962 р. — Івано-Франківськ) єпархія і на 1993 р. УГКЦ в Україні складалась із трьох єпархій: Львівської, Івано-Франківської та Ужгородсько-Мукачівської). До 1944 р. в межах України перебувала і більша частина, з центром, Перемишльської єпархії УГКЦ (найстарішої етнічно-української християнської єпархії). Ужгородсько-Мукачівська єпархія (зараз територіяльно повністю співпадає з Закарпатською областю) ніколи в минулому (чи справді? — ред.) і, на жаль, зараз також, не перебуває фактично в складі УГКЦ. Після відродження у 1989-1991 pp. УГКЦ в Україні вона і далі продовжувала поділятись фактично на дві єпархії: Львівську та Івано-Франківську. До складу Львівської входили практично вся Львівська та середня частина Тернопільської областей. Івано-Франківська складалась в основному з Івано-Франківської та південної частини Тернопільської областей.

У 1993 р. Ватикан затвердив рішення Синоду єпископів УГКЦ 1992 р. про адміністративно-територіяльний переустрій УГКЦ в Україні, враховуючи нові геополітичні та адміністративні реалії. Воно було подане і трактується Ватиканом і УГКЦ як вияв дальшого поступального розвитку УГКЦ, зміцнення її позицій в Україні і т.п. Проте, на нашу думку, детальна геокультурна аналіза цього явища приводить до протилежних висновків. Рішення синоду УГКЦ та Ватикану в 1992-1993 pp. мають негативний і в цілому антисоборно-український характер, підривають національну природу УГКЦ. Кількість єпархій УГКЦ збільшується в У країні з 2 до 6, це добре. Але яким чином? Шляхом перерозподілу території двох раніше існуючих єпархій в межах Галичини з приєднанням Буковини. Із чотирьох новостворених єпархій Самбірсько-Дрогобицької, Тернопільської, Зборівської та Коломийсько-Чернівецької позитивним можна вважати, в цілому, створення двох: Самбірсько-Дрогобицької та Тернопільської. Першої — тому, що її територія (Дрогобицький, Мостиський, Самбірський, Сколівський, Старосамбірський та Турківський райони-деканати), впродовж майже 1000 років входили до складу Перемишльської єпархії (суч. Перемишль знаходиться у політичних кордонах Польщі). Стрийський, Жидачівський та Миколаївський райони-деканати також доцільніше було б включити у Самбірсько-Дрогобицьку, а не Львівську єпархію. Другої — тому що з 1939 р. існує окрема Тернопільська область. Найбільш недоречним є створення Зборівської єпархії із чотирьох районів-деканатів Тернопільської области (Зборівський, Бережанський Козівський та Кременецький) і трьох районів-деканатів Львівської области (Бродівський, Радехівський та Сокальський). Це геокультурний нонсенс, який зовсім не враховує специфіку місцевих умов і до того ж надто звужує територію Львівської архиепархії та Тернопільської єпархії. Не випадково невдовзі після створення цієї єпархії її єпископ-ординарій заявив, що центр єпархії не обов’язково повинен бути у Зборові, а може бути у Бродах або у Сокалі. Остання новостворена єпархія — Коломийсько-Чернівецька включає сім районів-деканатів Івано-Франківської области: Коломийський, Верховинський, Городенський, Косівський, Надвірнянський, Снятинський, Тлумацький і Чернівецьку область. Створення цієї єпархії небезпечно звужує простір Івано-Франківської єпархії і «підпорядковує» частині Галичини цілу Буковину.

У рішенні синоду УГКЦ — Ватикану 1992, 1993 pp. немає нічого про реальне входження до УГКЦ Ужгородсько-Мукачівської єпархії, яка зараз безпосередньо підпорядкована Апостольській Столиці (Римові), якщо взяти до уваги, що вище названа єпархія майже впродовж всього свого попереднього існування входила до складу «історичної» Угорщини, зовнішні межі сучасних шести єпархій УГКЦ практично копіюють зовнішні межі території історично-географічних областей Галичини і Буковини, що входили до 1918 р. до складу Австро-Угорщини (Мал. 1), то з цього випливає такий антисоборно український висновок. В геокультурному відношенні Ватикан, і в цьому, нічого не підозріваючи, йому допомагає верхівка УГКЦ, трактує територію сучасної України станом на 1918 р. Тобто розглядає її як три не пов’язані між собою геокультурні ареали: нео-угорський (Закарпаття); нео-австрійський (Галичина і Буковина); нео-російський (Решта території України). Цей геокультурний висновок підтверджується також і тим, що Ватикан юридично визнає на території України тільки одну українську православну Церкву московського патріярхату, яка в нео-австро-угорській Україні практично ніякого впливу не має. Ще одним підтвердженням цього висновку служить місійна програма «Загальні принципи і практичні норми з питань координації євангелізацією і екуменічними зобов’язаннями Католицької Церкви в Росії та інших країнах СНД», розроблена ватиканською комісією «про рашен». Вже самі географічні назви в комісії і програмі дозволяють зробити відповідні висновки.

Намагання Ватикану обмежити вплив митрополита А. Шептицького на УГКЦ привели до фактичного виведення з-під його підпорядкування Перемишльської та Станиславівської єпархій, створення у 1934 р. з дев’яти деканатів Перемишльської єпархії,окремої Апостольської Адміністрації Лемківщини, підпорядкованої безпосередньо Римові. Аналогічні процеси відбуваються і зараз. Влада митрополита Мирослава-Івана Кардинала Любачівського звелась тепер тільки до Львівської архиепархії. Це вже не говорячи про Перемишльську єпархію в Польщі чи Пряшівську у Словаччині і т.п. У цьому пляні і сьогодні актуально звучать слова видатного українського вченого-географа і громадського діяча В. Кубійовича, висловлені ним ще у 1964 p.: «Українська Католицька Церква не становить єдности, не мас одного проводу». Це ще раз підтверджує висновок про те, що верхівка УГКЦ на догоду Ватикану трактує центрально-східню Україну як неоросійський геокультурний простір.

УГКЦ не нав’язує вкрай необхідного і постійного діялогу з Українською Православною Церквою Київського Патріярхату — УПЦ КП в Україні. Натомість глава УГКЦ митрополит Мирослав-Іван Любачівський на сторінках «30 Дейс» (1994, № 10) на весь світ заявляє: «… 6 листопада 1987 року я простягнув руку прощення і примирення Православній Церкві та російському народу». (…) Наше завдання зараз — створити клімат співіснування, терпимости та взаємної поваги в милосерді. Час виліковує багато ран, і настане момент для зустрічі між главами Української Греко-католицької Церкви та Російської Православної Церкви». Цікаво, чому саме Російської, чому не Румунської, Болгарської чи Сербської? Ніби не існує в Україні УПЦ КП і її патріярха Володимира (помер — Ред.). Невже в Україні існує тільки одна УПЦ МП — філіял РПЦ, яка ще з 1686 р. і до сьогодні проводить політику денаціоналізації українців і яку тільки одну визнає сьогодні в Україні, це, мабуть, найважливіше, Ватикан!

Конфесійно-географічний поділ, зокрема коли це стосується християнської релігії, повинен враховувати існуючі політико-географічні та адміністративно-територіяльні реалії країни. Про це говорилося ще на перших, загальновизнаних основними напрямами християнства, Вселенських соборах. Так 17 правило IV Вселенського собору 451 р. говорить: «А коли царською владою наново збудувалося або буде збудоване місто, то розподіл церковних приходів нехай іде за політичним і земським порядком». Трохи пізніше це ж саме було викладено у 38 правилі VI Вселенського собору 692 р. ще конкретніше: «А коли царською владою наново будується або буде збудоване місто, то розподіл церковних справ нехай іде за політичним і земським розподілами».

Враховуючи все вище наведене, а також те, що УГКЦ аж ніяк не створювалась у 1596 р. для віруючих заходу України (Галичини і Закарпаття), а для Київської митрополії, тобто всієї України, і те, що з відновленням у 1991 р. незалежної української держави відпали політичні мотиви створення УГКЦ у 1596 p., вважаю необхідними такі заходи в цьому пляні:

Поперше, необхідно поширити юрисдикцію УГКЦ на всю Україну в її сучасних політичних кордонах. Тоді проблема підпорядкованості! Ужгородсько-Мукачівської єпархії відпаде сама по собі.

Подруге, мережа єпархій УГКЦ в Україні повинна бути сформована, не порушуючи правила Вселенських соборів, враховуючи сучасну кількість віруючих на окремих територіях, беручи до уваги геокультурні особливості минулого, але не тільки історично-географічні, а й конфесійно-географічні, а також дотримуючись принципу адміністративно-територіяльного плюралізму. Вона буде нараховувати сім єпархій (Мал. 2) А саме: 1. Львівсько-Белзька архиепархія (північно-східня частина Львівської области); 2. Самбірсько-Дрогобицька єпархія (південно-східня частина Львівської области); 3. Івано-Франківсько-Коломийська єпархія (Івано-Франківська область); 4. Тернопільсько-Кременецька єпархія (Тернопільська область); 5. Ужгородсько-Мукачівська єпархія (Закарпатська область); 6. Володимиро-Волинська єпархія (Волинська, Рівенська та Житомирська області); 7. Подільсько-Буковинська єпархія (Хмельницька, Вінницька та Чернівецька області). На доцільності створення двох останніх, із зрозумілих причин, зупинимось окремо. Необхідність створення Володимиро-Волинської єпархії із центром у м. Луцьк викликається не тільки географічними чи геокультурними чинниками. Пригадаймо, що саме єпископ Володимиро-Берестейської єпархії Іпатій Потій був головним організатором від українського єпископату Берестейської унії 1596 р. Володимирський єпископ колись традиційно носив титул «прототронія», тобто першого претендента на Київську митрополію. Блаженніший митрополит А. Шептицький постійно прагнув поширити юрис¬дикцію УГКЦ на Волинь. В 1914 р. у Києві він висвятив М. Боцяна на єпископа Луцького. У 1931 p., в умовах, коли Галичина і Західня Волинь опинились у складі однієї Польської держави, він знову висвячує, тепер уже М. Чарнецького на єпископа Волині і Холмщини. Коли Володимиро-Волинська єпархія прилягає до теперішньої території УГКЦ із північного сходу, то Подільсько-Буковинська з південного сходу. Найкращим осідком для неї безперечно міг служити Кам’янець-Подільський. Він розміщений якраз між Поділлям і Буковиною. Титул «Митрополит Галицький, архиєпископ Львівський та єпископ Кам’янецький (виділ, наше — І.Р.) носили галицькі греко-католицькі митрополити, зокрема А. Шептицький. І це було тоді, коли Поділля із Кам’янець-Подільським і Галичина входили до різних держав. А зараз же вони в одній державі! Обидві єпархії стали б своєрідною перехідною зоною або зобов’язуючою ланкою між «греко-католицькою» Західньою та «православною» Східньою Україною. Нарешті території України доцільно утворили Київську архиепархію. Враховуючи її порівняно велику територію і невелику кількість віруючих греко-католиків (30,000 чол. об’єднаних у 76 громадах), тут необхідним є створення вікаріятів. Практика створення вікаріятів є поширеною для християнської громади, яка є меншістю на порівняно великій території іншої християнської більшости. Наприклад, на вікаріяти поділяється Крижевецька греко-католицька єпархія у Сербо-Хорватії, заснована у 1777 р. в хорватському місті Крижевці (центр єпархії 1962 р. перенесено до м. Загреба). Згідно з ухвалою 1978 р. єпархію поділено на наступні три вікаріяти за географічним принципом. Войоводинський в Сербії для віруючих греко-католиків і румунів. Боснійсько-Славонський у Боснії і Славонії (східній Хорватії) для віруючих греко-католиків українців. Кумберський в Хорватії для віруючих греко-католиків сербів. У Київській архиепархії можна було б утворити три вікаріяти, а саме: а. Київський (Київська, Черкаська, Кіровоградська, Чернігівська та Полтавська області); б. Харківський або Дніпропетровський (Харківська, Дніпропетровська, Запорізька, Донецька та Луганська області); в. Одеський (Одеська, Миколаївська, Херсонська області та автономна республіка Крим).

Потретє, необхідно в найкоротші строки (1-2 роки) вирішити питання про перенесення центру УГКЦ із Львова до Києва. Він там мав бути згідно задумів творців Берестейського собору 1596 p., короткочасно був і повинен постати, адже УГКЦ не є Церквою галицькою, галицько-закарпатською чи західньо-українською, а Церквою Українською, тобто всієї України. Резиденцією українських греко-католицьких митрополитів або патріярхів у Києві повинен стати Видубецький Михайлівський манастир, заснований 1070 p., що користався особливою прихильністю Володимира Мономаха. Адже саме він був осідком перших трьох греко-католицьких митрополитів — Михайла Рагози (1596 — 1599 pp.), Іпатія Потія (1600-1618 pp.) та Йосифа Рутського (1618-1637 pp.) Даний манастир знаходиться у безпосередній близькості (трохи південніше) від Києво-Печерської Лаври, святині українського національного православ’я. І уже це символізувало б собою єдність двох гілок українського національного християнства. Це добре розуміють і підтримують серед інших, науковці, що займаються проблемами УГКЦ. Так нещодавно відомий львівський дослідник Української Греко-католицької Церкви Іван Паславський заявив, що основою нової концепції УГКЦ повинна стати ідея києвоцентризму (підкреслення наше — I. P.). Перенесення центру УГКЦ із Львова до Києва найкраще зробити у 1996 p., на честь 400-літнього ювілею Української Греко-католицької Церкви.

Іван Ровенчак,
кандидат географічних наук. Член Наукового Товариства ім. Т. Шевченка

Поділитися:

Популярні статті