Під час відвідин Папи Івана Павла II в Канаді, у вересні 1984 p.. часто було чути слово «харизма». Харизма Папі допомагає в реалізуванні його особистих та церковних плянів і задумів.
А як харизма допомагала нашому світлої пам’яти Блаженнішому Патріярхові Йосифові в його задумах і плянах? Відповідь на це питання нелегка.
Харизма Патріряха Йосифа — це була його східнього обряду камілавка, що на другій сесії II Ватиканського Собору в Римі (29 вересня 1963 р.) заблистіла не дорогими каменями чи поясом, а сяйвом 18-річних досвідів, переслідувань і страждань для добра Вселенської Католицької Церкви та добра Рідної української страждальної Церкви і українського народу.
Отці Собору і представники міжнародньої преси тріюмфально вітали нашого Ісповідника Віри Митрополита Йосифа Сліпого. «Це був найбільше драматичний момент II Сесії»,— занотувала преса.
День 10 жовтня 1963 року був історичним днем для нашої української Церкви. Саме в цей день Митрополит Йосиф Сліпий виголосив першу свою пропам’ятну промову, яку почав такими словами: «Нехай буде благословен Бог у Пресвятій Тройці й Пречиста Марія за ту чудесну змогу, що нам дана брати участь у цьому великому й величному Соборі». Дальше Митрополит продовжував: «Мене уповноважують віки, мене уповноважують мої попередники, мене уповноважують неприступні, переслідувані…» Закінчив свою промову Митрополит ось як: «Ми пропонуємо, щоб Київсько-Галицьку Митрополію піднести до гідности ПАТРІЯРХАТУ».
Мілена Рудницька, автор книжки «Невидимі стигмати» про постулят створення українського патріярхату висловлюється так: «Яка грандіозна ідея! Яка сила й цих словах! Це переконує і збуджує пошану. Ми не безбатченки, на нашій Церкві сяйво мучеництва, за нею світле минуле…»
І тому обов’язком нас усіх — владик, отців і мирян, було допомагати, щоб це сяйво-харизма — увінчалось успіхом. Верховний Архиєпископ заохочував нас до успіху такими словами: «Я буду настільки великим, наскільки великим буде мій народ» — (з промови у Римі 28 лютого 1965 р. з приводу підвищення Його до кардинальської гідности).
Блаженніший Йосиф бажав, щоб слово «харизма» стало власністю всього українського народу. Але, на жаль, його бажання для деяких наших владик і деяких духовних отців були чомусь тяжкі до зрозуміння. Вони не задумувалися над глибоким змістом тих слів, бо вони наче «кочубеї» своє поступування оправдували вузько думаючими фразами або давно перестарілими канонами. Вони наче ті «сонцебори» затемнювали ясні проміння надії на створення нашого українського патріярхату. Вони своїми поступуваннями спричинювали багато душевних страждань нашому Ісповідникові Віри, Верховному Архиєпископові Йосифові, як рівнож тверезо думаючим вірним нашої української Церкви. Сівба нашого Верховного Архиєпископа Йосифа не видала плоду лише тому, бо за словами Ісуса Христа в притчі про сіяча читаємо: «От вийшов сіяч сіяти. І коли він сіяв, деяке зерно впало край дороги, і прилетіло птаство і повидзьобувало його. Інше впало на грунт кам’янистий, де не було землі багато, і зараз же проросло, бо земля була неглибока. Як зійшло сонце, воно вигоріло, а що не мало коріння, усохло» (Мат. 13, 4-6).
Надійшов багатонадійний 1969-ий рік посвячення Собору Святої Софії у Римі, і з цього приводу Блаженніший Верховний Архиєпископ Йосиф скликав усіх Владик Української Католицької Церкви (присутніх було 17) на спеціяльні наради в справі нашого патріярхату. Здавалося, що доля нашої страждальної Церкви усміхається: Божий український люд радіє, може і передчасно, що «в своїй хаті — своя правда, і сила, і воля!» (Т. Шевченко).
Але нерішучість і нездисциплінованість деяких наших владик, присутніх на нарадах, використали наші псевдоприятелі й вороги, створивши умови й труднощі, які не дозволили на те, щоб Києво-Галицьку Митрополію піднести до гідности патріярхату. Верховний Архиєпископ Йосиф, як розумний духовний провідник з великим життєвим досвідом, знав, що це діло тяжке, але добрий і відданий провідник мусить зайняти точне становище, його ціль і мета чіткі. Він не боїться невдач, бо він бореться за ідею самозбереження, і тому його боротьба має магнетичні вартості, які передаються з покоління в покоління. Здорове й свідоме молоде українське покоління, народжене поза межами України, яке виховалося в рідній Церкві, рідних школах і організаціях, зауважує різницю між розумним духовним провідником і церковним адміністратором. Вони з пошаною і любов’ю вдивлялися у постать українського Провідника-Мойсея, нашого Блаженнішого Патріярха Йосифа, і подивляли його чесну і корисну боротьбу не тільки для української Церкви, але й для цілої Вселенської Церкви. Вони пам’ятають закінчення вірша Тараса Шевченка:
Та не однаково мені,
Як Україну злії люди
Присплять, лукаві, і в огні
її, окраденую, збудять…
Ох, не однаково мені!
Віримо, що наше молоде покоління у майбутньому буде цікавитися церковно-національними подіями. А почин задумів та ідеалів нашого св.п. Патріярха Йосифа завжди буде їхнім дороговказом для нашого самозбереження. Ми всі повинні часто читати «ЗАВІЩАННЯ» св.п. Блаженнішого Патріярха Йосифа і старатися після цих вказівок жити. Ось цитую деякі із них: «І вас, мої Возлюблені діти, благаю: Ніколи не відкажіться від Патріярхату своєї Страдної Церкви, ви ж живі її діти! Своє благання до вас скріплюю на оцьому місці власною рукою в 1975 р. написаною Торжественною Заявою, яку ще раз повторяю»:
«Бог створив людину і родину. Він є Творець також роду, племени і нації. Любов і прив’язання, якими зв’язана кожна чесна людська істота з своєю родиною, належиться також її народові й нації. Патріотизм і дбання про добро своєї нації вважались все за Богом дані обов’язки. Добро нації треба деколи боронити перед ворогами чи внутрішніми чинниками, які в противному разі довели б до занедбання основних потреб народу. Та сама засада відноситься і до Церкви, а саме, що існує Богом даний обов’язок позитивно дбати про її добро, обов’язок і право боронити її проти будь-кого, хто спричинив би їй шкоду. Тому заповітую вам: Моліться, як дотепер, за Патріярха Києво-Галицького і всієї Руси, безіменного і ще невідомого! Прийде час, коли Всемогучий Господь пошле його нашій Церкві і об’явить його ім’я! Але наш Патріярхат ми вже маємо!»
