Людина, щоб добре розуміти себе, мусить аналізувати, продумувати різні відтинки свого життя, навіть життя батьків. Те саме можна достосувати до Церкви чи Церков помісних: вони потребують постійного вдивляння не тільки в теперішнє, але й минуле. Таким вдивлянням є для нас матеріали нашого постійного дописувача – історика Віктора Заславського. Цією статтею ми починаємо нову серію публікацій згаданого автора під назвою «Шлях до національного маніфесту: Греко-Католицька Церква і українське відродження в Галичині».
Не кожному народові пощастило задокументувати народження своєї національної свідомості – момент, коли люди усвідомлюють, ким вони є і ким хочуть бути. А хто має таке щастя, той його цінує. Для євреїв це вихід з Єгипту і Десять заповідей, тому Песах, згадка про вихід з Єгипту, є одним із головних єврейських свят. Американці боготворять свою Декларацію незалежності та конституцію – перші документи, в яких задокументовані самоусвідомлення і цінності народу Сполучених Штатів. Символічно, що старовинний американський фрегат, який пришвартувався в Бостоні, єдиний американський бойовий корабель перших років їхньої незалежності, що зберігся до наших днів і навіть виходить у море, називається «Конституція». Для англійців символом їхніх цінностей є Велика хартія, яку інколи називають першою європейською конституцією.
Ми згадуємо універсали Центральної Ради і святкуємо День соборності, але в нас зберігся значно давніший документ, у якому задеклароване наше усвідомлення того, що ми є одним народом від сходу до заходу.
«Ми, русини галицькі, належимо до великого руського народу, котрий одним говорить язиком і 15 мільйонів виносить, з котрого півтретя мільйона землю галицьку замешкує … прагнемо … заховати віру, розвивати і взносити народность нашу во всіх єи частєхъ: выдосконаленьємъ языка нашого, запровадженьємъ єго въ школахъ низших й вижшихъ, выдаваньємъ письмъ часовыхъ … розширеньємъ добрых й оужиточныхъ книжокъ і на ровни поставити языкъ наш зъ инними въ оурядахъ публічніхъ … права наши од всякои напасти и оскорблєня сталє й сильнє хоронити» (оригінальна орфографія збережена. – Ред.).
Ці слова можна назвати першим українським національним маніфестом, коли наші предки чітко й однозначно проголосили, що ми є окремим народом зі своєю історією, який хоч і розділений між двома імперіями, але зберіг свою мову і свідомість від Харкова до Перемишля, прагне культурного розвитку і захисту та розширення своїх прав. Виданий цей Національний маніфест у 1848 році в газеті «Зоря галицька». Авторами його були західноукраїнські священики, а підтримували їх у цьому єпископи на чолі з митрополитом. Інакше кажучи, автором першого Українського національного маніфесту була Українська Греко-Католицька Церква. Понад те, вона й далі всіма силами сприяла і народному просвітництву, і національному рухові, протистояла полонофілам і москвофілам (у тому числі в своїх рядах). Одне слово, стала потужним двигуном національного відродження України.
Така позиція Церкви не унікальна – Римо-Католицька Церква в Польщі теж завжди була носієм польської національної ідеї, для ірландців католицтво було одним із засобів відокремити себе від завойовників англійців, а Російська Православна Церква була головним стрижнем російської імперської ідеології. Проте в діяльності та ідейній спрямованості УГКЦ дивовижним чином поєдналися принципи благочестя, просвітництва і патріотизму. До того ж без жодного присмаку агресії чи шовінізму та сповзання в політику (принаймні, якщо говорити про офіційну позицію Церкви та діяльність її вищих чинів).
Як таке могло статися? Як Українська Греко-Католицька Церква попри всі переслідування та спроби впливу стала такою потужною силою, зберігши баланс між земним і небесним? Тут є кілька чинників. Наприклад, наявність сусідів поляків, яким постійно треба було доводити, що ми не «такі самі, тільки трохи не такі». Також у пригоді стала політика австрійського уряду, особливо імператриці Марії-Терезії та її сина Йосифа ІІ, які зрівняли в правах усі нації та релігії, запровадили мережу народних шкіл, заохочували священиків у цих школах викладати, а також допомогли заснувати семінарії. Не останнім чинником було відновлення у 1808 році унійної Галицької митрополії. Придалася й відокремленість від Росії, хоча й коштувала греко-католикам втрати більшості єпархій на підкорених царями землях, але принаймні в Галичині Церква могла спокійно розвиватися, самостійно обираючи свій шлях і орієнтуючись не на царя, а на народ. За те саме, власне, варто подякувати й тим, що приєднали нас до унії, – від Іпатія Потія до Йосифа Шумлянського. Але головним чинником, який зумовив долю української унійної Церкви, була належна «якість» духовенства, коли переважна більшість церковнослужителів на всіх рівнях – від парафіяльних священиків до єпископів та митрополита – були ревнителями просвітництва, розвитку національної мови та культури, мали належну освіту, навіть смак до науки, літературний і вчительський хист. Такими були не одиниці, а десятки, навіть сотні. Іншими словами, для цього мала бути сформована міцна галицька порода духовенства та інтелігенції.
Один із важливих уроків історії полягає у тому, що для серйозних якісних змін завжди потрібні кілька поколінь наполегливої праці, причому праці на всіх рівнях – від еліт до пролетаріату. Один вождь, навіть із почтом, ніколи нічого посправжньому доброго не зробить. А ще один урок вчить того, що гучні слова, жести і корисні справи зазвичай лежать у різних площинах. Через це не так вже й легко простежити розвиток Української ГрекоКатолицької Церкви. Все відбувалося тихо та поступово. І при всьому бажанні про наших отців Церкви не знімеш захопливе історико-пригодницьке кіно.
Такий прогрес можна побачити, лише якщо осягнути поглядом пройдений шлях з висоти здобутих успіхів. Єпископи XVI – XVII століть були переважно шляхтичами або магнатами, інколи суто світськими людьми, які отримали кафедру як подяку від короля. Потім, якщо брати унійну Церкву, були заходи Йосифа Рутського, які дали нам зреформований Василіянський чин – «кузню кадрів» для вищої церковної єрархії. Важливим кроком були реформи львівського єпископа Йосифа Шумлянського, який перший звернув увагу на сільське духовенство, причому не лише на якість, але й на кількість. Його масове висвячення нових парохів («церкву в кожне село», як сказали б у СРСР), постійні візитації та екзаменування пресвітерів, підручники для них же, а також клопотання про позбавлення їх численних феодальних повинностей дали поштовх для розвитку цих «молодших офіцерів» Божої армії. А ще саме Шумлянський ввів у коло вищого духовенства унівського монаха, а потім ігумена Варлаама Шептицького, вихідця зі шляхетського роду. Його наступники – Афанасій та Лев Шептицькі багато в чому визначатимуть тогочасну політику нашої Церкви.
XVIII століття, коли Галичина не знала великих заворушень, було добою коли в містах і селах серед єпископів та парохів почали формуватись нові традиції. Попи правдами і неправдами збирали гроші, щоб дати дітям освіту, діти ставали священиками, і їхній рівень освіти був вищий, аніж у батьків. Потім вони відправляли на науку своїх дітей і так далі. Монастирі збільшували власні бібліотеки, ігумени вимагали від монахів більше вчитися, аскетизм поступався місцем ученості, бороди програвали в боротьбі з перуками – і так упродовж кількох поколінь. А якраз кілька поколінь потрібні для ствердження традиції. Якщо один єпископ інтелігентний, висококультурний, дбає про освіту – це гарне явище. Якщо його наступник також інтелігентний, висококультурний і дбає про освіту – це добре виховання наступника. Якщо і його наступник інтелігентний, висококультурний і дбає про освіту – це добра традиція. А якщо і його наступник інтелігентний, висококультурний і дбає про освіту – це вже порода. Ну а після йосифінських реформ, коли священики фактично стали держслужбовцями, до лав парохів почали долучатися дрібні шляхтичі, що лише зміцнило й покращило цей прошарок клиру.
В Національному Музеї у Львові імені Андрея Шептицького в портретному залі можна побачити обличчя поважних єпископів – князів Церкви, священиків з молитовниками чи газетами в руках. За спиною кожного – десятки років наполегливої праці на користь народу і Церкви. І повною мірою ця галицька порода дала про себе знати наприкінці XVIII століття.
Ось кілька прикладів – один єпископ, один митрополит, один священик і один монах.
Львівський єпископ Петро Білянський – домігся відкриття у Львові греко-католицької семінарії та поліпшення статусу української Церкви, посилення ролі народної мови в школах і проповідях, а також відкриття спеціального підготовчого відділу для українців у Львівському університеті. Це був так званий «Студіум рутенум». Там готували до вступу до університету чи прийняття священства студентів, які не знали латини, і викладали там переважно українською. А ще Петро Білянський доручав священикам агітувати парафіян, щоб ті віддавали дітей до шкіл, пояснювати переваги науки, чим, звісно, спричинив великий спротив поляків. Наприкінці XVIII століття він звернувся до цісаря Йосифа ІІ з проханням про відновлення Галицької митрополії.
Справу цю довершив його наступник на львівській кафедрі, а згодом митрополит Антін Ангелович. Він теж був вихідцем з родини сільського священика. Батьки відправили його вчитися до єзуїтського колегіуму. Там він відзначився і був відправлений єпископом до Відня, де довчився до доктора богослов’я. Повернувся до Львова, став священиком, потім каноніком, потім очолив створену Білянським Львівську семінарію, потім викладав у Львівському університеті, був його ректором, потім став єпископом, а в 1808 році нарешті домігся створення митрополії, став митрополитом і на цій посаді зробив ще багато доброго. Під час наполеонівських війн виступав проти французького імператора. Навіть коли Львів окупували поляки, союзники французів, не визнавав влади Наполеона, за що був ув’язнений, а згодом отримав орден від цісаря. Після смерті Ангеловича залишилась бібліотека (8 тисяч томів), яку він заповів Митрополичій капітулі у Львові.
Юліян Добриловський – виходець зі священицької родини, монахвасиліянин, проповідник, певний час був учителем фізики, все життя жив у монастирях (в Бучачі, Львові, Жовкві), проповідував, викладав, писав, багато перекладав (у тому числі з церковнослов’янської на живу, народну мову). Писав поезії, церковні гімни, веселі святкові пісні.
Священик Іван Лаврівський – виходець із села. Закінчив Львівський університет і був професором у ньому з 1798 по 1804 рік, потім очолював Львівську семінарію. Викладав народною мовою. Склав українську граматику, а також українсько-німецько-польський буквар. Заснував грошовий фонд допомоги українським школам. Зібрав бібліотеку (15 тисяч томів), яку передав Перемишльській капітулі.
Що їх об’єднує? Тісний зв’язок з народом (усі вони вихідці із сіл), інтелігентність, високий рівень освіти, поважний статус у суспільстві, ревність до просвітництва і до розвитку рідної мови. Причому питання розвитку народної мови постало нібито само: тут не було жодної політики – просто селян треба було вчити, а викладати народною мовою було значно простіше, аніж мертвою церковнослов’янською чи чужою польською. Справа розвитку мови набуде патріотичного відтінку дещо пізніше, не без зусиль Білянського, Ангеловича, Лаврівського, Добриловського чи їхніх сучасників. Отже якщо у XVIII столітті поляки жартували, що «на Русі є тільки попи і хлопи», то вже наприкінці того ж століття у нас з’явився потужний прошарок інтелігенції – енергійної та завзятої.
Варто зазначити, що діяльність Івана Лаврівського тісно пов’язана з перемишльським гуртком просвітників і патріотів, який значною мірою заправлятиме українським культурним життям у Галичині і якому буде присвячена наступна стаття.
Віктор Заславський, історик, співробітник Жовківського музею, публіцист
