На парафії Святого Йосафата є ще трохи людей, які пам’ятають молоденького, 32-річного, відданого служінню священника Артемія Цегельського, якого в 1945 році запросив ректор Духовної семинарії отець-доктор Йосиф Сліпий зі Стрия до Львова для створення музичного життя семинарії, одночасно даючи йому постійне місце праці та проживання на парафії Святого Йосафата (колись вул. Замарстинівська, 100).
Недовго служив молодий священик у каплиці на Замарстинівській. Недовго проживали вони в скромній хатинці з їмостю Мартою і трьома маленькими дітьми. 1946 рік став роком ліквідації УГКЦ. Отець Артемій зробив свій вибір, як і його батько – отець Ігнатій. Його забрали просто з літургії 17 січня 1946 року. Люди бігли за машиною, яка везла їхнього отця в тюрму на Лонцького, а він просив уже з вантажівки: «Віднесіть Святі Тайни до костелу отцям-капуцинам, щоб не були зневажені, заховайте речі з церкви, моліться». Прийшли отці-капуцини, згадує їмость Марта, забрали чашу зі Святими Тайнами, і люди плачучи відпроваджували їх аж до костелу. За відмову співпраці з окупантом і відступити від віри батьків обидва священники – батько і син – були засуджені за статтею 54-10а тодішнього Кримінального кодексу. Вони зробили свій вибір, за який заплатили тюрмою, каторгою, приниженням і безправністю, засланням у сибірські ліси Воркути, Печори, Інти.
Повернувшись із сибірської каторги разом із родиною, отець відвідував своїх парафіян на Замарстинові як учитель музики, а діяв як катакомбний священник, євангелізуючи родини, залишаючи пам’ятні карточки відвідин, які тепер стали рідкісним документом для підтвердження шлюбів і хрещень. Відвідуючи родини, дарував їм церковні календарі, які виготовляв фотоспособом брат-редемпторист Іриней, від руки писані молитовники, які дарував подружжям і при першому Святому Причасті. Завжди вірив, що «імперія зла» розвалиться, але не дочекався цього. Помер у 1985 році.
Ось таким є скарб парафії Святого Йосафата, у фундаменті віри якої лежить ісповідництво та вірність її пароха Христові в часі комуністичного терору. Ось насіння парафії святого Йосафата. На таких прикладах маємо будувати нашу віру та надію. Там, у далекому Сибіру, отець Артемій казав своїм дітям: «Ви побачите, як наша Церква встане во славі, а ворог буде поганьблений». А діти слухали й не уявляли, як це може статися. Твердою була віра у підпільній Церкві, тому й не бракувало покликаних до священства, яких навчав і готував отець Артемій, залишивши після себе багато рукописних підручників, від руки писаних молитовників для подружжів і дітей. Все це старанно переховувалося під час обшуків КГБ. До 1985 року отець Артемій обслуговував свою парафію, допоки не спочив у Бозі і був похований товаришами – отцями Євстахієм Смалем (редемптористом), Василем Заставним і Богданом Білинським на Личаківському цвинтарі.
Тепер згадані церковні речі стають музейними реліквіями. Бережімо їх. Бережімо пам’ять про тих, які вложили свій наріжний камінь у будову парафії Святого Йосафата.
Після виходу Церкви з підпілля я часто відвідувала владику Филимона Курчабу. Одного разу на доручення владики Володимира Стернюка я супроводжувала до нього першого гостя із Заходу – єпископа Йозефа Штімфле. «Це резиденція єпископа?» – здивовано запитав гість із Австрії, коли ми заходили в скромну хатинку владики Филимона. Розмова відбувалася французькою. Єпископ Штімфле, захоплений Україною, хвилею піднесення, був у захваті від високоосвіченості та мудрості нашого владики. Одного разу владика Филимон сказав мені, що є потреба в приміщенні костелу відродити замарстинівську парафію. Я попросила, щоб її назвали іменем Святого Йосафата. «Ми вже про це думали», – відповів усміхаючись владика.
Леся Крип’якевич-Цегельська, донька отця Артемія Цегельського
