Якщо аналізувати український медіапростір стосовно подання світових новин, то неважко зауважити, що більшість агенцій черпають інформацію для власних повідомлень не з першоджерел, а з російських видань. Так робити, звісно, легше, оскільки російську мову зрозуміє будь-який журналіст, а от із англійською, німецькою чи французькою справа важча. Навіть за умови знання іншої мови переклад з російської банально зекономить час. Проте як мінімум дві небезпеки існують при такому підході. По-перше, переклад з перекладу вже сам по собі має доволі відносну цінність, а по-друге, знаючи захоплення російських медіа сучасним трендом «постправди» (префікс пост- позначає «приналежність до часу, в якому визначена концепція стала неважливою чи недоречною), такі дії українських журналістів видаються, м’яко кажучи, безглуздими. Прошу вибачення у читачів за такий довгий вступ, який не стосується напряму теми статті, але ця ситуація добре ілюструватиме важливість виходу в світ книги, про яку мовитиметься. Оскільки вона заповнює одну з тих лакун, що існують в українському полі церковно-історичного діалогу, які донині заповнюються великою мірою саме російським історико-богословським продуктом, ідеями та інтерпретаціями.
Український контекст
Флорентійський Собор, якому присвячена книга Джозефа Ґілла, Т. І. (1901 – 1989 рр. ), займає дискусійне становище в свідомості представників українського християнства візантійської традиції – тих, кого називаємо спадкоємцями Володимирового хрещення чи Київської Церкви. Для греко-католиків ця подія займає унікальне становище в історії, оскільки порозуміння, досягнене між Заходом і Сходом у Флоренції в 1439 році, стало базовою підставою для відновлення єдності Київської митрополії з Римом у 1596-ому. А митрополит Київський Ісидор, який був у Феррарі та Флоренції одним із найпалкіших прихильників єдності, займає в церковній свідомості УГКЦ особливе місце, будучи уособленням унікальної ролі Києва у відносинах між християнськими Сходом і Заходом. На противагу греко-католикам серед православних превалює бачення Ферраро-Флорентійського Собору як акту зради, і відповідно все, що з ним так чи інакше пов’язане, має негативне забарвлення. Ситуація з джерелами інформації стосовно подій далекого XV століття в Україні не надто втішна. З боку католиків українською за часи незалежності не було опубліковано нових україномовних джерел чи досліджень, тож доводиться, як правило, користуватися тими напрацюваннями, що були зроблені давніше. Натомість українські православні, незалежно від їх юрисдикційної приналежності, зазвичай користуються працями російських авторів – архимандрита Алєксєя Погодіна («Святой Марк Эфесский и Флорентийская уния», 1963 р. ), протоєрея А. Горского («История Флорентийского собора») або ж полемічними антикатолицькими спогадами учасників московської делегації на кшталт «Исхождения Авраамия Суждальскаго на осмый собор с митрополитом Исидором в лето 6945» чи «Повесть Симеона Суздальскаго об осьмом Флорентийском соборе. Исидоров собор и хождение его» попа Симеона, який, посварившись із митрополитом Київським Ісидором, утік із Флоренції, так і не діждавшись закінчення Собору. Кілька років тому російський полемічний корпус поповнився ще одним твором – перекладом книги грека Сильвестра Сиропула «Воспоминания о Ферраро-Флорентийском соборе (1438 – 1439)». На цьому тлі поява монографії, яка, як зазначає автор передмови до українського перекладу отець Іван Дацько, «стала класикою серед наукових досліджень з церковної історії того періоду», є подією дуже важливою.
До джерел
Варто звернути увагу на передумови появи на світ дослідження отця Ґілла, Т. І. , оскільки саме їм ми завдячуємо новий поштовх до досліджень у цій сфері. В 1937 році, за два роки до 500-ліття Флорентійського поєднання, ректорат Папського східного інституту прийняв рішення вперше опублікувати всі джерела і документи, пов’язані із Собором. Загалом упродовж 1940 – 1976 років побачили світ 11 томів (22 книги) цього важливого для церковної історії збірника. Окремі томи серії: Isidorus Arch. Kioviensis et totius Russiae, Sermones inter Concilium Florentinum conscripti (Х том, 20 книга) та Acta Slavica Concilii Florentini (ХІ том, 22 книга) містять, відповідно, промови митрополита (архиєпископа) Київського Ісидора та слов’янські Акти Собору і можуть бути особливо цікавими для українського контексту. Сам Джозеф Ґілл, Т. І. був одним із членів редакційного комітету, до якого входили видатні західні науковці, та займався підготовкою до друку згаданої серії. Наукові зацікавлення Ґілла зосереджувались головно на галузі візантиністики. Він викладав грецьку мову і візантійську історію в Оксфорді, Кембриджі та Лондоні, а з 1962 по 1967 рік був викладачем (а з часом і ректором) Папського східного інституту. Важливо також пригадати, що отець Джозеф доволі часто зустрічався з Патріархом Йосифом Сліпим, який після звільнення із ув’язнення в 1963-ому проживав у Римі. Про ці зустрічі згадує в своїй ґрунтовній передмові до українського видання «Флорентійського собору» в минулому секретар Патріарха Йосифа, а нині президент Інституту екуменічних студій УКУ, директор Інституту святого Климента Папи УКУ в Римі отець-доктор Іван Дацько. Обидва науковці, безперечно, чимало часу присвятили обговоренню подій, пов’язаних із Флорентійським Собором, який мав визначальне значення для рішення єпископів Київської митрополії відновити єдність із Римом у 1596 році.
Дослідження
Отець Джозеф працював над книгою від самого початку і завершив її наприкінці 1950-их років. З того часу її двічі перевидавали (востаннє у 2011 році). З його слів, Флорентійський Собор заслуговував детальнішого дослідження порівняно з тими, що були зроблені до середини ХХ століття. Головною причиною було те, що «навіть у тих випадках, коли автори намагалися використати всі доступні їм джерела (а так було далеко не завжди), вони стикались із тим, що тексти основних джерел були дещо непевні через відсутність критичних видань, а менш важливі джерела здебільшого взагалі не були опубліковані». Тож опертя на джерельну базу, яка була піднята з архівів у процесі вже згаданої підготовки до видання «Діянь Собору», особливим чином вирізняє і надає значущості праці отця Ґілла. Серед основних джерел він називає «Грецькі акти», «Латинські акти» та вже згадані «Воспоминания…» учасника грецької делегації Сильвестра Сиропула. Останній на момент Собору був великим еклесіархом Константинопольської Церкви, а в 1463 і 1464 роках – Константинопольським Патріархом. Тож автор «Флорентійського собору» пропонує нам докладний опис соборових засідань і дебатів, що базується на «Грецьких» і «Латинських» актах, який він вкладає у контекст загального перебігу подій навколо Собору. Крім того, отець Ґілл без упереджень часто цитує уривки із «Воспоминаний…» Сильвестра Сиропула, даючи читачеві змогу ознайомитись із грецьким критичним поглядом на події, які, однак, були записані лише через кілька років після самого Собору.
Флорентійська епопея
Книга написана живою мовою, що полегшить її сприйняття навіть тими, що не надто глибоко знайомі з контекстом та історією Ферраро-Флорентійського Собору. Автор дуже ґрунтовно подає аналіз всіх подій і ситуацій, в яких опинились латинський Захід і візантійський Схід напередодні зустрічі у Феррарі. Мовиться і про контекст боротьби між папами та «конциліяристами», про те, як кожна зі сторін намагалась вийти на порозуміння з греками, про кризи, що спіткали Латинську Церкву на початку доби Ренесансу, а також про становище Константинопольської Патріархії і загалом Візантійської держави напередодні її остаточного падіння під турецькою навалою в 1453 році. Огляд самих соборових засідань отець Ґілл подає таким чином, аби читач міг щонайповніше зрозуміти логіку і позиції сторін у дискусіях. В цих викладах яскраво видно як мотивації, так і готовність кожної сторони захищати свою власну точку зору. Саме детальному розбору полеміки навколо богословських і догматичних питань між Сходом і Заходом присвячена найбільша, центральна частина книги. В кінці дослідження міститься виклад завершального етапу Флорентійської унії, який відбувся уже в Римі і на якому було проголошено низку уній з іншими Церквами Сходу (вірменами, сирійцями, коптами та кіпріотами), а також розділ, у якому йдеться про сприйняття і долю Флорентійського поєднання на християнському Сході, зокрема й у Київській митрополії, яку очолював активний прихильник унії Ісидор.
Доля Флорентійського поєднання відома – perfidia graecorum et arrogantia latinorum («лукавство греків і зарозумілість латинян») зробили свою справу. Унія втратила чинність на Сході de facto. Проте Ферраро-Флорентійський Собор і далі залишається останнім справді Вселенським Собором (навіть більш вселенським, аніж усі попередні, якщо врахувати кількість учасників з двох сторін), рішення якого не були юридично анульовані. Щоб це зробити, необхідно було скликати аналогічне зібрання. Жодна інстанція помісного рівня не може цього зробити. Але це лише de jure… Для українського читача книга (яка може стати сюжетом голлівудського кіношедевра) буде цінна найперше тим, що завдяки їй можна краще і глибше зрозуміти логіку подій та дій єпископату і митрополита в 1596 році, коли єпископи Київської Церкви відновили єдність з Римом. Адже вони спиралися на ті рішення і порозуміння, яких було офіційно досягнуто між Сходом та Заходом у Флоренції.
Анатолій Бабинський, головний редактор журналу «Патріярхат», докторант з церковної історії, співробітник Інституту релігії і суспільства УКУ
