Митрополит Шептицький упродовж усього свого життя дотримувався думки, що роль Церкви в житті спільноти повинна бути різнобічною і відповідати змінним потребам суспільства. В деяких аспектах його погляди на завдання Церкви в сучасному йому світі перегукувалися з модерністськими ідеями, що активно циркулювали і дискутувалися у середовищі католицького духовенства Західної Європи та США. Позиція та методи діяльності Митрополита були зумовлені спеціальними умовами його душпастирської місії. Його паства була однією з найбідніших і соціально відсталих у католицькій Європі. Складні суспільні та, зрештою, й політичні умови спонукали Шептицького широко та креативно дивитися на свої душпастирські завдання. Очоливши таку складну архиєпархію, Митрополит Андрей одразу почав відігравати важливу роль у різних сферах життя, особливо в освітній та культурній.
Джерелом засобів для допомогової та меценатської діяльності стала фінансово-економічна активність Митрополита. Засадничо вся фінансово-економічна діяльність Шептицького мала харитативну спрямованість; прибутки перерозподілялись на благочинні цілі, на різні допомогові акції. Митрополит дбав про те, щоб його економічні проекти ставали поштовхом до якісних змін, до реформування українського суспільства. І, що не менш важливо, економічні ініціативи митрополита мали на меті запропонувати високі моральні стандарти ведення бізнесу та відповідальності перед спільнотою.
На початок ХХ ст. фактично не існувало українського бізнесу, а присутність українського фінансового капіталу була мінімальною. Українське суспільство було аграрним, міська верства – малочисельною, а її участь у торгівлі й підприємництві – вкрай обмежена.
У той час, коли монах Андрей Шептицький обійняв єпископську катедру в Станіславові, він показав достатньо глибоке розуміння проблем українського/русинського суспільства, в тому числі в економічній царині. У своєму пастирському листі від 2 серпня 1899 р. як єпископ Станіславівський він накреслив напрямні, які мали б вивести руську/українську спільноту на шлях розвитку й процвітання. Він наголошує на відсутності українського підприємництва та торгівлі й на негативних наслідках панування чужинського капіталу: «нехай будучі покоління возьмуть в свої руки торговлю і промисл, бо слабою завсігди є суспільність, що свого промислу не має; убогою суспільність, в котрій торгують чужинці». Водночас митрополит акцентував на необхідності суворого дотримання християнських моральних імперативів у підприємницькій діяльності та піклуванні про добробут всієї громади, бо «лиш та суспільність багата і сильна, в котрій всі, або майже всі, відповідно до свого положення, суть заможні». Шептицький також закликав до ощадливості й розумного провадження господарства, а водночас до щедрих пожертв на добрі громадські цілі. Сам молодий єпископ був у тому найкращим прикладом. Винесений із родинного дому підхід до продуманого й ощадливого витрачання коштів найкраще видно за його розрахунковими книгами – книгу прибутків і видатків він, навіть будучи єпископом та архиєпископом, уважно вів сам.
Ставши Галицьким митрополитом, Шептицький відразу взявся за господарювання маєтностями архиєпархії. Він залучив до адміністрації маєтностей митрополії о. Тита Войнаровського, д-ра Тадея Соловія, свого брата Казимира (Климентія) Шептицького й, трохи пізніше, о. Василя Лициняка. Розумне і зважене керівництво доволі швидко перетворило архиєпархіяльні маєтки на прибуткові. Напередодні Першої світової війни вони щорічно давали прибутку близько півмільйона австрійських корон. Отримані доходи митрополія не просто витрачала на загальногромадські цілі, як-от заснування Національного музею чи Народної лічниці, а й активно вкладала у проекти, які могли б дати вищі прибутки або гарантували швидший оборот капіталу.
Важливе місце у фінансово-економічній діяльності митрополита займали операції з нерухомістю. Нерухоме майно, скажімо, земельні ділянки або земельні ділянки зі спорудами, розглядалися як об’єкт вкладення капіталу. Нерухоме майно, придбане за кошти Церкви, служило різним цілям – як на потреби самої Церкви та її структур, так і на різні благочинні цілі, приміром, на підтримку української освіти й культури. Митрополит як меценат часто дарував різним українським організаціям саме нерухомість. Іноді ділянки купували без конкретного плану їх подальшого використання, а з метою вкладення вільних коштів. Також із метою побудови чиншових будинків було придбано велику земельну ділянку, прилеглу до австрійських військових укріплень – Цитаделі у Львові. Через воєнні лихоліття цей проект не вдалося втілити. У будинках на вулиці Вороновського, яких не вдалося реконструювати і розбудувати, після закінчення Першої світової війни замешкали багато емігрантів зі Східної України, в т. ч. проф. Іван Огієнко, художник Павло Ковжун, Людвик Седлецький.
Нерухомість Церкви часто використовували українські організації. Наприклад, українська кооперативна спілка «Маслосоюз» отримала від митрополита в 1932 р. приміщення для своєї нової молочарні в одному з будинків на вул. Городоцькій. Загалом, митрополит Шептицький найчастіше купував нерухомість для конкретної мети, як-от для приміщення Національного музею.
Однак найбільша за розміром вкладених коштів Митрополитова трансакція з нерухомістю мала релігійне підґрунтя. Йдеться про придбання 1 130 моргів або 1 578 акрів землі у с. Зарваниці, яке було знаним на Галичині місцем прощ до чудотворної ікони Матері Божої. Митрополит планував саме тут спорудити величавий храм для цієї ікони, а також хотів заснувати різні церковні й прицерковні заклади. Пізніше частину земельної власності він передав монахам-студитам для монастиря й торгово-ремісничої школи. Ще одна велика земельна ділянка – частина нерухомості, придбаної у 1913 р. в с. Зарваниці, – перейшла для забезпечення архиєпархіального сиротинця.
Присутність митрополита Шептицького у банківській сфері Галичини була важливою і значною. Прибутки від архиєпархіяльної власності та інші кошти, які перебували у розпорядженні митрополита, лежали на рахунках різних банківських установ, переважно галицьких. Митрополит намагався більшість фінансово-економічних проектів здійснювати через галицькі банківські установи, які були акціонерними товариствами, де акціонерами були переважно українці. Наприклад, найстарішою українською фінансовою установою, 96% акціонерів якої були українцями (станом на 1917 р.), було Товариство взаємних забезпечень і взаємного кредитування «Дністер». Митрополит Шептицький та всі греко-католицькі єпископи й парохи страхували церковну власність тільки в «Дністрі». Шептицький став почесним пре‑ зидентом Товариства «Дністер», а також одним із найбільших акціонерів. Митрополит підтримав створення української страхової компанії «Карпатія», яка займалася переважно страхуванням життя українців. Митрополит також заснував Сільськогосподарський гіпотечний банк, ставши головним інвестором та вклавши у нього 1 мільйон корон.
Найкращим прикладом діяльності митрополита в банківській сфері є Земельний гіпотечний банк у Львові, заснований у 1908 р. Митрополит викупив 1000 акцій нового банку, тобто володів керівним пакетом акцій. Митрополит був членом Надзірної ради Земельного банку, який став найбільшою фінансовою установою українців Галичини. Він вважав справою першочергової ваги, щоб українська спільнота Галичини мала власну банківську установу, яка могла б сприяти зростанню економічної активності українців. Особливо Шептицький був зацікавлений у тому, щоб обидва засновані ним банки кредитували на вигідних умовах селян.
Митрополит Шептицький був потужним промотором українського кооперативного руху. Він неодноразово у своїх пастирських листах і звертаннях до вірних та кліру наголошував на потребі розвитку власного кооперативного руху, а також на активній підтримці греко-католицьким кліром цих процесів. Посвячуючи 3 червня 1934 р. прапор української кооперації, митрополит так сформулював своє бачення її ролі: «На кооперації в переважній частині спирається добробут народу. Через кооперацію, через організацію, через скупчування наших сил, через порядок і єдність ми вдесятеро множимо наші економічні сили, наш добуток». Митрополит фінансово підтримував діяльність найбільших українських кооперативних спілок – «Центросоюзу» та «Маслосоюзу», Краєвого пекарського кооперативу «Хлібосоюз». Покровительство митрополита українському бізнесові, особливо кооперативному рухові, мало на меті запровадити й активізувати серед українців такі форми бізнесової активності, що найкраще могли б відповідати соціальному профілю української громади.
Відсутність власного великого капіталу та підприємництва робили розвиток саме таких форм економічного господарювання найбільш доцільними і сприяли емансипації всієї спільноти. Митрополит намагався прищепити високі моральні засади ведення бізнесу і відчуття співпереживання за долю всієї громади. Він як покровитель Товариства українських ремісників, промисловців і торговців «Зоря» підтримав створення секції опіки над молоддю, значну роль в організації ремісничої молоді мало б відігравати виховання на християнських засадах. На прохання митрополита, «Маслосоюз» на спеціальні купони «бльочки», які розподіляв митрополичий секретаріат, видавав молоко малозабезпеченим мешканцям міста. У свою чергу, кредитно-банківські спілки провадили свою харитативну діяльність, і за прикладом митрополита підтримували українських митців, освітні та наукові організації, здібне студентство. Як бачимо, митрополича фінансово-економічна діяльність мала і виховну ціль – виплекати в українській спільноті солідарність та відчуття громадянського обов’язку. Відсутність великого українського бізнесу фактично підштовхнула митрополита до започаткування кількох дуже серйозних ділових проектів. Кошти для заснування підприємств походили із доходів від адміністрування архиєпархіяльної власності, особливо лісів, та оренди нерухомості й землі. Митрополит мав у своєму розпорядженні власні кошти. Ставши монахом, він відмовився від особистої власності, прийнявши обітницю бідності. Однак, як кожен католицький архиєпископ та єпископ, він отримував від уряду чималу щорічну квоту на власні потреби та на утримання канцелярії.
У 1912 р. митрополит Шептицький запросив австрійських і французьких експертів для дослідження можливості промислового видобутку нафти у с. Перегінсько. Проте, розпочати промисловий видобуток нафти вдалося щойно після Першої світової війни, коли у 1920-х роках митрополит став співзасновником нафтової акційної спілки «Унія». У 1933-1934 рр. на додачу до раніше експлуатованого родовища «Митрополія» було розпочато експлуатацію родовищ «Сарматія ІІІ» та «Сарматія V» (коло с. Ріпне).
Митрополит був також співвласником акційної спілки з видобутку нафти «Радова», яка була чималенькою, бо нараховувала 128 точок видобутку. Участь митрополита в такому бізнесі, як нафтовий, можна пояснити намаганням започаткувати український великий бізнес і спробувати взяти участь у експлуатації природних багатств Галичини. Митрополит вчинив ще кілька спроб започаткувати чималі українські ділові проекти. Він вирішив заінвестувати значні кошти у розвиток підприємства відомого українського архітектора й дизайнера Івана Левинського. Андрей Шептицький фінансово забезпечив реалізацію сміливого проекту – створення індустріального виробництва художнього скла, порцеляни, кахлів. Він думав створити декілька фабрик, які б дали роботу багатьом українцям Галичини. То була велика інвестиція – митрополит придбав на вул. Личаківській неподалік Кайзервальду так звану Пісківню – земельну ділянку площею 20 моргів, де була відповідна сировина для виробництва скла. Митрополит також організував консультації австрійських виробників скла й порцеляни, які б мали допомогти у розвитку цього бізнесу в Галичині. Однак, через війну і повоєнне лихоліття фабричне виробництво порцеляни розвинути не вдалося, хоча гута художнього скла, започаткована митрополитом Шептицьким, проіснувала донедавна, виплекавши не одне покоління митців.
Митрополит намагався розбудовувати український бізнес і в умовах незалежної польської держави. Після Першої світової війни він надавав значну підтримку кондитерській фірмі «Фортуна Нова», яку організувала та якою керувала Климентина Авдикович. Митрополит вирішив підтримати цю пані, котра спершу створила в Перемишлі невелике підприємство для виробництва цукерок. Приклад «Фортуни Нової» демонструє готовність митрополита інвестувати у різні ділянки промисловості й, що найважливіше, відсутність у нього гендерних і релігійно-національних упереджень. Багато з його сучасників критикували митрополита за вкладання значних коштів у бізнес, який провадила жінка. Та попри складні перипетії з рентабельністю підприємства, Климентина Авдикович була вдячна особисто митрополитові за «батьківську опіку» над нею, «першою українською жінкою», яка відгукнулася на заклик «творім український промисл».
Додаткові прибутки із вкладення коштів у різні промислові проекти чи нерухомість давали засоби, які ми‑ трополит використовував для своїх численних харитативних заходів. Митрополит був найбільшим благодійником галицьких українських сиріт. Тільки після Першої світової війни митрополит одразу витратив понад 500 тис. американських доларів для допомоги військовим сиротам. І до війни, і після війни він дбав про те, щоб забезпечити фінансову основу для існування сиротинців. Зазвичай купував і дарував сиротинцям землю або нерухомість для подальшого їх утримання. У 1917 р. митрополит купив великий маєток у с. Посіч Майдан, кошти з експлуатації якого мали йти на допомогу дітям, осиротілим внаслідок війни. У цьому ж році він придбав будинок для проживання у Львові 120 дівчат-сиріт, які навчалися у гімназії. Ба більше, митрополит дбав також про освіту та фахове навчання сиріт. Частина землі, купленої у Зарваниці й призначеної для утримання сиротинця, з часом стала сільськогосподарською школою, а в Милованому було відкрито торгову школу, яка, щоправда, працювала недовго.
Поширюючи ідеї митрополита, отці-студити заснували кілька професійно-технічних шкіл серед гуцулів. Взагалі, Андрей Шептицький вважав дуже важливим розвинути в Галичині інституції фахового навчання, де молодь могла б отримати відповідні знання та навички конкретного фаху, ремесла. Таким чином митрополит намагався вплинути на зміну соціальної структури української громади в бік зростання частки міського населення. Поширення навчання конкретного фаху чи ремесла мало на меті зняти соціальну й економічну напругу серед селянства, пов’язану із малоземеллям та нерентабельністю сільського господарства у деяких районах (наприклад, у горах).
Розбудовуючи українську промисловість і бізнес, Шептицький намагався свідомо (а іноді й несвідомо) прискорювати модернізаційні процеси в економічній і соціальній площині для того, щоб подолати відсталість українського суспільства Галичини. Харитативні заходи митрополита, на які була переорієнтована левова частка прибутків від різних фінансових і промислових проектів, часто мали на меті не просто допомогти в конкретну важку хвилину, а зробити об’єкт допомоги самодостатнім у майбутньому. Так само дуже часто у своїх допомогових акціях митрополит надавав перевагу тим, які мають загальногромадську вагу та спрямовані у майбуття. З тієї точки зору, він охочіше і в більшому обсязі підтримував будівництво, становлення закладів освіти, ніж спорудження церков. То був закид, який йому чинили сучасники. У 1920-30-х роках вищезгаданий закид багатьом видавався слушним, особливо на тлі спорудження десятків нових церковних будівель під патронатом львівських римо-католицьких архиєпископів Юзефа Більчевського і Болеслава Твардовського. Митрополит Шептицький мав задум збудувати на вул. Личаківській у Львові, неподалік від церкви Матері Божої Остробрамської, великий сучасний шпиталь зі всіма можливими відділеннями та найновішим устаткуванням. Шпиталь його мрії мав за рівнем перевищувати всі наявні не тільки в Польщі, а й у Центрально-Східній Європі. Концепція була дуже цікава: по-перше, митрополит наполягав, щоб «лікарня була відкрита для хворих усіх національностей та всіх віросповідань»; по-друге, він бажав, щоб побудову лікарні у Львові підтримала Апостольська столиця як взірцевий харитативний проект католицької Церкви, приклад її модерного підходу до проблем тогочасного світу. Збирати необхідні великі кошти для побудови шпиталю планувалося різними способами. Андрей Шептицький та його радники задумали випустити облігації-бони із невеликим відсотком річного прибутку, до розповсюдження яких серед громади залучити молодь, що, в свою чергу, як зазначалося на нараді в митрополита, мало б і виховний ефект. Першу значну квоту на побудову лікарні вирішили отримати як банківську позику. До збору коштів також сподівалися залучити різні католицькі організації Західної Європи.
Великий і коштовний проект потребував чималих зусиль. Митрополит уповноважив координувати проект побудови лікарні голландського юриста Яна ван Хенгеля. Голландський радник, так само, як і Андрей Шептицький, вважав, що для успіху починання слід отримати підтримку Апостольської столиці. Для цього він спочатку сам зустрівся із монсеньйором Чіконьяні, асесором конгрегації для Східної Церкви. Відтак митрополит особисто звернувся у питанні спорудження лікарні до Східної Конгрегації Римської курії. Однак, монсеньйор Чіконьяні не вважав за можливе надати подібного листа. Ван Хенгелю вдалося знайти банк, який погодився стати гарантом позики під облігації. Банк запропонував митрополитові надати майно під заставу, але не брав до уваги можливу заставу нерухомості в Польщі. Тоді Андрей Шептицький запропонував під заставу земельну власність у Чехословаччині. На заваді реалізації проекту стало погіршення світової економічної ситуації. Але митрополит не хотів так легко відмовитися від своєї ідеї й намагався таки знайти необхідні для побудови шпиталю кошти. Він уповноважив ван Хенгеля продати велику земельну нерухомість у Німеччині – на о. Сілт.
Андрей Шептицький шукав також інші доволі незвичні способи швидкого отримання значних сум, потрібних йому для харитативної діяльності. У тому ж 1929 р. митрополит вклав гроші (4 тис. ам. дол.) у спілку «Perridon’s Kolenhandel», яка мала провадити розвідку та видобуток золота на о. Суматра. 6 березня 1930 р. він доручив цій фірмі звернутися від його імені до уряду Нідерландів із проханням дозволити пошук золота на вказаних потенційно золотоносних ділянках на о. Суматра. А позаяк задуманого шпиталю так і не спорудили, то, очевидно, що із Суматри митрополитові не вдалося отримати очікуваних прибутків. Шпиталь «Народна лічниця» постав у Львові у 1938 р., але не зовсім такий, як вимріяв раніше Андрей Шептицький. Загалом побудову великого сучасного шпиталю у Львові не вдалося втілити з огляду на багато причин – насамперед, економічну кризу та, напевне, брак підтримки цієї ініціативи митрополита і Церквою, і громадою. Сама ідея побудови шпиталю і заходи стосовно її реалізації говорять про глибоке розуміння митрополитом соціальної місії Церкви. Надаючи перевагу фінансуванню освіти, митрополит дбав про нове покоління освічених, фахово навчених українців, які зможуть подбати про розбудову власної Церкви і власної громади. Фінансово-економічні проекти митрополита Шептицького не завжди були успішними. Реалізації деяких його економічних починань перешкодили катаклізми – світові війни та світова економічна криза. Шептицький також не був застрахований від помилок, іноді він довіряв своїм діловим партнерам більше, ніж вони цього заслуговували. Однак труднощі та особливість праці в царині фінансів і бізнесу не знеохочували його. Фінансово-економічна активність митрополита Шептицького була продуманою та цілеспрямованою. Вона в особливий спосіб прискорювала модернізаційні процеси серед українців Галичини. В той же час багато заходів та ініціатив митрополита були спрямовані на те, щоб злагодити негативні наслідки модернізації, запропонувавши суспільству різні форми взаємодопомоги та взаємопідтримки.
Ліліана Гентош, історик, науковий працівник Інституту історичних досліджень Львівського національного університету ім. Франка, фахівець в історії католицької церкви в Україні, авторка монографії «Ватикан і виклики модерности. Східноевропейська політика папи Бенедикта XV та українсько-польський конфлікт у Галичині (1914–1923 рр. )» (Львів, 2006)
