В неділю 26 лютого ц.р. о 12 год. дня в катедральнім храмі Непорочного Зачаття розпочалась торжественна читано-співана Служба Божа в наміренні Блаженнішого нашого Патріярха Йосифа, що її відправив Владика Стефан Сулик при співучасті о. шамб. М. Федоровича і о. Й. Кіснера.
Мене, як гостя у Філядельфії, що не звик до вияву того рода торжеств способом, який не практикується в нашому східньому обряді, а вже аж ніяк в 92-річчя нашого найвищого ієрарха Патріярха Йосифа. Знаю, що в багатьох парафіях, яке б там не було «-річчя», свого пароха чи парафії, відправляються торжественні Богослужби з хорами, проповідями, славословленням і многолітствіями.
Тут почув я Службу Божу, яка ніяк не відповідає нашому обрядові, тим більше в торжественні дні. Може, Патріярх у своїй скромності і не бажав би для себе великого славословія, але ми, шануючи себе і його високий вік та заслуги для нашої Церкви й народу, повинні від себе дати усе найкраще, на що могли дозволити наші обставини. Не знаю, якими мотивами керувалися в тому випадку митрополит і його генеральний вікарій, рішаючись на подібного роду почитання і пошану Батька і Глави своєї Церкви. Мені було прикро, що я мусів бути свідком подібного Богослуження.
Мене дуже здивувало також і те, що не почув я ні разу з уст митрополита, ні о. шамбеляна у їх завзивах слова «Патріярх». Не знаю, як це могло статися, бо знаю, що не так давно митроп. Стефан на пластовій Оселі поминав і кілька разів торжественно проголошував ім’я нашого Патріярха, що викликало до нього пошану й прихильність, а також о. Федорович у своїй попередній парафії завжди поминав Патріярха і навчав дітей і вірних говорити по-українському. Що могло б статись, що зайшла така зміна. Очевидно, це не впливає на користь вірних, ні владик. Не хочеться вірити, що тут могли бути накази згори. Ось єп. Іннокентій, єп. Іван Прашко, єп. Борецький і інші поминають нашого Патріярха в Богослуженнях, і ніхто їм цього не бере за зле, не карає, ані не суспендує, а противно, єп. Івана підвищено до єпарха і створено єпархію в Австралії. Чи не можна усвідомити собі того, що така зміна поглядів і поступування викликує не тільки невдоволення і непошану вірних до своїх духовних провідників, але й у чужинців це стає причиною глузувань і неприхильної критики. Це також впливає некорисно на духовну настанову і ментальність багатьох, бо «еґземпля трагунт», за що треба буде колись відповісти перед Богом. Чи ж можна ігнорувати до такої міри почування своїх вірних? Це не личить провідникам, які голосять любов і єдність народу.
Я вийшов пригнічений із цієї Богослужби, а коли вийшов, коло церкви почув слова хлопчини до свого батька: «Тату, де є дім митрополита, що на нього ти складав свої гроші?» Батько показав рукою на протилежну сторону вулиці. «А чого тут нема жодного напису по-українському?» Мені було прикро за того батька, що не міг дати відповіді на це своєму малолітньому синові.
Після Служби Божої в 2-ій год. дня в катедральній залі розпочалась академія на пошану Блаженнішого Патріярха Йосифа у його 92-річчя, на якій був присутній митроп. Стефан і о. шамб. Федорович, кілька Сестер, місцеві священики і багато вірних. Академія була спонзорована місцевим Патріярхальним Товариством при співучасті катедрального хору під проводом О. Лупаня, місцевих артистів, солістів, декляматорів і ансамблю бандуристів «Гомін» з Ньюарку під управою В.Юркевича. Оригінальну, не в утертім шабльоні, доповідь виголосив капелян УКУ о. Мар’ян Процик, який в своєму рефераті подав психологічний аспект життя і творчости Блаженнішого від його дитячих і молодечих років у початкових школах, під час студій і наукової праці в університетах, як організатора і ректора Богословської Академії у Львові, на засланні в Сибірі, а після повороту — в Римі.
В усіх цих етапах його життя проявлялась у нього вічно жива, невгнута жертвенність і любов до своєї Церкви й народу. «Силу і наснагу у своїм творчім, завжди трудящім і невтомнім житті, — твердив прелеґент, — завдячує Блаженніший Божому Провидінню і вихованню у родиннім домі його праведному батькові і побожній матері, що вляли в його серце і надхнули його душу неопалимою любов’ю до добра і справедливости. На нім сповнились золоті слова Т. Шевченка: «Раз добром налите серце ввік не охолоне».
Імпреза була на відповідному рівні і творила приємне враження, бо відчувалось щире бажання виконавців віддати пошану своєму Патріярхові.
Побажаним було б також, щоб тоді, коли відбувається якась імпреза, як тепер, на пошану Патріярха, не уряджувати інших імпрез в тому самому часі, які відтягали б публіку від спільної участи. Можна завжди другу імпрезу відложити бодай на кілька годин пізніше.
Т. С.
