Проблема патріярхату в ниніш- ньому українському контексті є надзвичайно дражливою. Почати хоча б із того, що в очах української та світової спільноти вона сьогодні значною мірою дискредитована множинністю українських патріярхатів, проголошених у ХХ ст. (УГКЦ, УАПЦ Й УПЦ-КП). Рішення єрархії УАПЦ прислухатися до заповіту спочилого патріярха Димитрія (Яреми) й утриматися на певний час від обрання нового патріярха – загалом дуже похвальне не змогло переважити невтішного для нас висновку, що українські християни не спроможні самостійно навести лад у своїх патріярхальних змаганнях.
Проте у цьому висновку сторонніх від Церкви людей, звичайно ж, враховано далеко не всі аспекти проблеми. Так, проголошення низки українських патріярхатів свідчить не тільки і не стільки про зростання церковних амбіцій (до речі, ніби їх не було при створенні, скажімо, Царгородського чи Московського патріярхатів!), скільки про вихід українських Церков зі стану вимушеного зледеніння й нарощення готовності до виконання важливіших ролей.
Зволікання Ватикану із визнанням патріярхату УГКЦ стало однією з двох хмаринок, що набігли на загалом ясне й безхмарне галицьке небо під час візиту нинішнього Папи в Україну (другим було зволікання з беатифікацією Митрополита Андрея). Донедавна ображеними (цього разу на Царгород) відчували себе й православні українці автокефального статусу, хоч і сьогодні їхнє ставлення до об’єднавчих ініціятив Константинополя ще до кінця не визначене. В обох випадках українці схильні вважати, що Рим і Царгород надають пріоритет передусім політичним міркуванням, що, природно, викликає в українців згіршення і невдоволення. Дуже мало в Україні замислюються над провіденційним значенням такого зволікання. Нижче мені хотілося б зосередитися на трьох аспектах саме цього питання.
Уроки патріярхального руху
Загальноприйнято вважати, що український патріярхальний рух був добрим уроком як для єрархії, так і для самих учасників руху. Єрархія Церкви змушена була врахувати, що частка Тіла Христового, якою є вірні УГКЦ, не живе лише одними канонічними чи адміністративно-єрархічними мотиваціями. Існують ще геохристиянські резони, існують врешті-решт церковні політика й дипломатія, ігнорування яких може суттєво травмувати вірних. Часом здавалося, що vox populi, не будучи втаємниченим у тонкощі статутних параграфів та артикулів, зберігав головні домінанти церковної самосвідомости краще, ніж дехто з єрархів. І цей висновок підтверджують рішення Синодів Єпископів УГКЦ 1990-х років, які узаконили патріярхальний устрій Церкви. Хто зна, чи сталося б це так швидко, якби не енергія патріярхальників, яких запалив і згуртував довкола себе Блаженної пам’яти Патріярх Йосиф Сліпий. За цю велику духовну енергію, за цю невтомність ми сьогодні в Україні повинні скласти нашим достойникам велику пошану і вдячність.
Водночас у патріярхальному русі звучала нота – часом голосніше, часом приглушеніше, яку не можна назвати стисло церковною. Я маю на увазі тональність бунту, в якій було сформульовано чимало патріярхальних домагань. Не можна недобачати, що бунтарство майже виключає можливість досягнення загального консенсусу, оскільки воно є запальним і нетерплячим, а будь-який компроміс видається йому зрадою. У результаті через церковні спільноти (включно з єрархією) проліг болісний розлам, наслідки якого відчуваються в діяспорі й досі. Відповідальність за це несуть і єрархи, які за немилим їм образом бунтарів не побачили слушних еклезіальних аргументів, і самі патріярхальники, які забули, що енергія бунту далеко не завжди має євангельську природу.
Що ж, у кольори бунту забарвлена вся історія України – з усіма славними й печальними його наслідками. Український бунт є другою стадією нашої національної реакції на кривду. Першою є безсловесна покора. Посередні стани для нас не існують, ми на цих регістрах не працюємо. Тобто ми чомусь не вміємо конструктивно дослідити проблему, не впадаючи з самого початку в образу, і шляхом конкретних практичних заходів застерегти свої інтереси. Проілюструю цю дещо схоластичну тезу конкретним прикладом.
Ми досі звично ображаємося на ватиканські чинники, що в загальнокатолицьких документах так мало місця залишено для Східних Церков (тут ідеться не про почесті, а про врахування засадничо іншої природи цих Церков). Однак уже перші спроби дослідити причини цього явища виявляють одну принципово важливу річ: ми не присутні на етапі підготовки цих документів, і то не тому, що нас не запрошують, а тому що ми самі уникаємо своєї участи, бо до неї і в богословському, і в психологічному сенсі не готові. Проте саме ця конкретна марудна робота і є отим спасенним третім шляхом, який не є ні безсловесною покорою, ні бунтом, що трощить будь-які містки до взаєморозуміння.
Отож першою провіденційною підказкою Неба для нас є спонука дуже серйозно взятися за ґрунтовну богословську освіту вірних нашої Церкви.
Патріярша гідність не як вимога, а як зміст життя
Вище ми вже говорили про зростання в церковній свідомості християн київської традиції відчуття що їхні Церкви готові до набуття патріяршої гідности. Першим імпульсом до цього було усвідомлення греко-католиками й автокефальними православними факту великого мучеництва їхніх Церков у більшовицький період – а мучеництво християн віддавна вважається в Церкві найвищим (а тому довершеним) свідченням віри. Проте це усвідомлення має перерости у збереження й осмислення конкретних історичних джерел (що в міру своїх сил робить Інститут Історії Церкви Львівської Богословської Академії) та роботу каноністів Церкви щодо відповідно- го оформлення фактів мучеництва як ісповідництва віри (що було за- початковано у час підготовки візи- ту Римського понтифіка в Україну).
Крім того, відроджені українські Церкви щораз більше набирають- ся повноцінної еклезіяльної “пло- ти”. Період викривленого чи “обте- саного” існування, з Божою по- міччю, минає. Присвятивши попе- реднє десятиліття справі відбудови своїх структур, українські Церкви поволі переключають увагу на ви- конання своїх майбутніх ролей. Ця думка виразно прозвучала, зокре- ма, у слові Патріярха УГКЦ Любо- мира (Гузара) під час Святої Літургії у Львові з участю Його Свя- тості Івана Павла II:
“Уже сьогодні, Святіший Отче, перед Тобою в любові й покорі стоїть Церква, готова до здійснен- ня нових завдань, які випливають з нашої богоносної східної традиції й церковного управління, а також з почесного нашого обов’язку пе- ред усією вселенською Церквою”.
Звідси випливає друга провіден- ційна підказка – принаймні для ук- раїнських греко-католиків. Як цілком слушно сказано у ре- дакційній статті “Щоб не зрадити ідеї патріярхату”, формулу “нам патріярхат належиться” має бути врешті замінено формулою “втілюймо патріярхат”, живімо згідно з його вимогами, розбудо- вуймо Церкву так, щоб її партіяр- ший устрій вгадувався відразу й не викликав ніяких сумнівів. Це, з од- ного боку, означає, що ті діяспорні осередки нашої Церкви, які досі уникають визнавати патріяршу гідність нашого першоєрарха, мають серйозно застановитися над загальноцерковним і загальнонаціональним значенням їхньої непокори. Тут на марґінесах моєї думки йдеться не про якісь адміністративні заходи примушування, а передусім про переосмислення позиції і добру волю кожної конкретної особи. З іншого боку, це означає, що патріярша гідність Церкви має спиратися не на геополітичні резони, які хоч-не-хоч втягують нас у неєвангельські суперництва а на праведність і святість її вірних.
Церква, яка зуміла поєднати у молитві півтора мільйона паломників, перестає бути “аномалією” Патріярхат, який втілився у церковну свідомість і вчинки вірних, перестає бути fata morgana. Тому я певен, що такий патріярхат буде визнано обов’язково.
Сепаратний характер дотеперішніх патріярхатів
Дискусії про єдиний український (Києво-Галицький) патріярхат у нашому народі ведуться з часів Йосифа Рутського, проте неможливість утілити його в життя стала вже хронічною. Сьогодні українські християни стоять до цієї мети так близько, як ніколи, проте є одна засаднича особливість, яка вочевидь дисонує з надіями наших предків: низка українських патріярхатів XX століття має сепаратний характер. Цей момент принагідно до УГКЦ прекрасно вловив австрієць Ернст К. Суттнер:
“Багато греко-католиків сьогодні бажають піднесення їхньої, об’єднаної з Римом Церкви до рангу патріярхату. Те, що у ХVІІ ст. їхні предки вважали б остаточним подоланням розколу з православними, вони домагаються тепер виключно для своєї конфесії”
Не меншою мірою “сепаратним” мислиться і Київський патріярхат тим самим не можна не зафіксувати втрати українськими християнами того еклезіяльного почуття, яке існувало у них в минулому.
Отож перед українськими хрис- тиянами стоїть сьогодні вирішальне завдання замислитися над значенням і наслідками двох можливих шляхів. Перший із них – це шлях поокремих патріярхатів; і я не готовий сьогодні назвати цей шлях однозначно хибним, оскільки він може бути просто підготовчим. Відчуття що на шляху до бажаної мети можуть бути тимчасові “пристанки”, й спонукають мене підтримувати ідею патріярхату УГКЦ. Проте в цьому випадку нам треба не забувати, що “часткові розв’язки несуть з собою небезпеку нових поділів. Інтересам окремих Церков …надається перевага над благом цілої Церкви, що незмірно утруднює проблему примирення і поєднання”.
Другий шлях – це шлях відродження об’єднавчого духу, який був органічним для київської традиції. Як свого часу відзначав Митрополит Андрей Шептицький, у цьому випадку “об’єднана в майбутньому Церква не була б у традиційному значенні слова ні католицькою, ні православною”. Тут ми знову натрапляємо на віддзеркалення дочірньої природи Київської Церкви – дочірньої щодо Риму (християнського Заходу) і Візантії (християнського Сходу).
Зрозуміло, що ні в Ватикані, ні на Фанарі саме про таке об’єднання поки що не думають. Однак значно важливіше, що про нього втомили- ся думати і в Україні. Нинішня політична невизначеність української держави і слабкі позиції українства призвели до того, що максима об’єднання з православними (а це автоматично означає – з проросійським Сходом України) поволі втрачає свою імперативність. Ми зосереджуємося на тонкощах тактики, втрачаючи магнетизм стратегічної мети. Отож хоч є багато прагматичних пояснень, чому нинішні наші патріярхати не втішаються світовим визнанням, я б не скидав із рахунку ще одне, “ненаукове” пояснення. Здається мені, що хронічна нереалізовуваність наших дотеперішніх сепаратних патріярхальних зусиль є наслідком того, що в Господньому плані ми, українці, покликані до єдности. І в цій нереалізовуваності ми мали б бачити нестільки чиїсь політичні маніпуляції чи злу волю, скільки Господній урок, якого ми ніяк не можемо завчити.
Мирослав Маринович – директор Інституту релігії і суспільства ЛБА, філософ, політолог, правозахисник.
