Фантазії Москви про волю Ватикану в боротьбі УПА

Москва випродукувала чимало «наукової» літератури, що насвітлює боротьбу УПА на західноукраїнських землях у післявоєнному періоді, а в тому теж літературу, яка приписує значну ролю Ватиканові у підтримуванні цієї боротьби всіми засобами. Кількість цієї літератури є велика, і якщо ми зарахуємо до неї також усі статті в газетах і журналах, ми отримаємо, приблизно, одну тисячу «опусів» на цю тему. Але, якщо навіть вилучимо статті й затримаємо книжки й брошури, видані різними видавництвами, не виключаючи й «Наукової думки» в Києві, то й так залишиться понад 100 позицій. Якість цієї літератури є дуже низька і вона ніяк не надається до науково-критичного розбору (польська література на тему УПА, дарма що писана теж, головно комуністами й втримана до УПА у ворожому тоні, до такого розбору надається). Навіть література позначена фірмою «Наукова думка» є вульґаризаторсько-фальсифікаційними вправами на задані КҐБ теми, що занадто спрощують виклад і викривляють зміст і сутність проблеми (забудьте про «діялектичний підхід до вивчення об’єктивної дійсности! — ПНІ), фальшуючи явища, події й факти або вигадуючи їх. Часами, і це головно в творах офіцерів КҐБ, помічається якийсь розлад діяльности головного мозку автора, якась психічна деґрадація, що проявляється незрозумілими страхами, патологічними мареннями, галюцинаціями, недоумними вигадками, і читач тричі застановляється, як автори таких опусів можуть такою методою поширювати й роз’яснювати свої ідеї, вчення, погляди чи знання? З такої літератури можуть користати і нею користуватися тільки психіятри.

Серед цієї літератури звертає вашу увагу книга видана «Науковою думкою» в Києві в 1972 році. Це друге й доповнене видання книги Дорогою ганьби й зради (Історична хроніка), автор якої назвав себе Сергієм Тарасовичем Даниленком. Перед виданням книгою, фейлетони її були друковані в газеті «Літературна Україна» в Києві, в 1968 році. Оце не вперше «Літературна Україна» друкувала «фейлетони», що нічого не мають спільного з «літературою», але прохаємо читачів не дивуватися; такий уже там «модус вівенді». Але, хто такий автор, Даниленко Сергій Тарасович? Даремне було б за ним шукати у різних словниках й енциклопедіях, такого немає, хоч його твір друкує видавництво «Наукова думка». Якоюсь мірою, він сам відкриває свою ідентичність. На стор. 261 читаємо: «На початку 1945 року для бандерівського проводу ОУН і УПА в західних областях України склались такі обставини, коли він мусів показати своїм рядовим членам, ніби й сам шукає можливостей розпочати переговори з представниками радянської влади, бо рядові члени бандерівського підпілля, так би мовити «низи», погрожували «верхам» зробити це самочинно. З цією метою два члени бандерівського проводу ОУН-УПА — заступник Шухевича Маєвський і «політичний вихователь «УПА «Галина» — в ніч з 26 на 27 лютого 1945 року на 93-му кілометрі дороги Львів-Тернопіль під охороною досить численної банди зустрілись з представником радянської влади (ним був автор цієї книжки — наше підкреслення — Л.Ш.). Відбулась п’ятигодинна розмова, під час якої Маєвський і «Галина» запитали представника, які умови поставить радянський український уряд, щоб вони склали зброю. «Жодних умов, — відповів представник…» Далі Даниленко розповідає, як він закликав припинити безглузду боротьбу, і запевняв, що уряд ґарантує усім повну безпеку, прощення провин, надасть можливість учитися чи працювати, і учасники боротьби «чесною працею можуть змити ганьбу минулого».

Такі переговори дійсно почалися були в ніч з 26 на 27 лютого 1945 року на 93-му кілометрі дороги Львів-Тернопіль (тобто на Зборівщині, де, до речі, боротьба УПА тривала до 1953 року), але вони не закінчилися тієї ночі. В них узяли участь делегація «радянського українського уряду» з 3 осіб і делегація УГВР з 3 осіб. Справді, з українського боку, учасниками переговорів був Дмитро Маївський «Тарас», член Колегії Проводу ОУН, Яків Бусел («Галина», «Київський») ген. секр. внутр. справ УГВР, відомий підпільний публіцист родом з Клевані на Волині, брата якого Олександра розстріляли гітлерівці в 1943 році, і майор УПА, Володимир Якубовський («Боднаренко»), нач. штабу В.О. УПА ч. Ill «Лисоня», одночасно командир Підстаршинської школи «Лисоня», на терен і якої відбулася зустріч. Майор Боднаренко загинув у боротьбі УПА дня 17 червня 1947 році у с. Вівся, Козлівського району Тернопільщини.

«Представник радянської влади» предложив уповноваження до ведення переговорів, підписане першим секретарем КП(б)У, М. Хрущовим, головою Президії ВР УССР, М. Гречухою та контрасигноване наркомом внутр. справ УССР, ген. Василем Рясним. До речі повищі підписи були на всіх зверненнях до повстанців. Уповноваження було виставлене на ім’я полк, держбезпеки, Андрія Васильовича Головка, при чому С. Т. Даниленко вимовляв своє тодішнє прізвище Головко (з наголосом на останньому складі) і поводився так, щоб партнери розмов повірили, що він є відомим українським радянським письменником, автором «Бур’яну», роману «Мати» й незакінченого роману «Артем Гармаш».

Учасник переговорів, Дмитро Маївський, зладив був звіт про ці переговори і передав закордон. З цих записок знаємо, про їх точний перебіг, навіть з такими подробицями, що совєтські делеґати на чолі з полк. Головком дуже смакували повстанськими варениками зі сметаною. Совєтські делеґати всіми силами намовляли представників УГВР до капітуляції й обіцювали, що ця капітуляція матиме «почесний» характер. До речі, три роки пізніше, коли вже боротьбою проти УПА керував генерал-лейтенант держбезпеки Микола Ковальчук, що точно виконував вказівки центрального МҐБ у Москві а не Хрущова, у відношенні до одного відділу УПА в дрогобицькій області, що добровільно капітулював перед більшовиками, застосовано й розголошено цей «почесний» церемоніял капітуляції, що його запропонував ще полк. Головко. Атмосфера переговорів не була така, як її тепер змальовує, в своїй книзі, С. Т. Даниленко чи пак полк. Головко. Довго «радянська влада» за посередництвом деяких священиків з катедри св. Юра добивалася від ГК УПА згоди на ці переговори і її представники під час переговорів вели себе коректно. Тоді ще війна тривала, «радянська влада» значно перебільшувала кількість повстанців, боялася різних ускладнень. Тепер Даниленко чи полк. Головко можуть писати, що хочуть, але уявімо собі, щоб сталося коли б він сказав був українським делеґатам (так, як пише) про «ваших хазяїв гітлерівців», які одному з них розстріляли рідного брата. Даниленко-Головко пише ще про «самогубство» Маївського (ст. 262), коли насправді він загинув при переході чесько-баварського кордону дня 19 грудня 1945 р.

Звичайно, письменник Андрій Васильович Головко не був полковником держбезпеки Андрієм Васильовичем Головком, дарма що служив з 1920 року в І кінній армії Будьонного, був викладачем Червоної школи старшин у Харкові (до речі, розгромленої більшовиками), а в роки II світової війни служив як військовий пропагандист і може навіть дослужився ступня полковника. Натомість, пізніше, стало відоме прізвище полковника КҐБ Головка, але чи цей полковник був ідентичний з полк. Головком з переговорів і, тим самим, із Даниленком, цього знати не можемо. Знаємо тільки, що книгу Дорогою ганьби й зради написав старший ранґою працівник держбезпеки, бо тільки таким можна було довірити справу переговорів з представниками УПА, і таким він легітимувався перед ними.

II

Книга Даниленка-Головка, що починається цитатою Івана Франка про те, що «католицизм був усе завзятим ворогом слов’янщини» є, як автор каже, «історичною хронікою», а ми додамо, що це «хроніка» перебування на митрополичому престолі у Львові митрополита Андрея Шептицького, а потім ще окремий розділ про «Кінець Берестейської унії». Як я вже сказав, книги цього типу не надаються до науково-критичного розбору, а тільки до досліджень психіятрів, що шукатимуть за проявами й причинами проявів шизофренії. Це один широкий мутний потік брехонь, наклепів, галюцинацій (напр. митр. Шептицький казав убити митр. Олексія Громадського на Волині!), злобних вигадок і… багато великоруського патріотизму. Що варта тільки така одна вигадка-коментар: «Весь трудящий люд Галичини вітав в 1914 році… царські російські війська» (ст. 46). З цього виникає, що золотопогонні полковники «госбесопасности» не мали б нічого проти цього, щоб стати «високоблагородіями» в якогось нового «Российского императора». А може вже готують на це місце (до речі, західню пресу обігли поголоски про суперечки Андропова й Брежнєва в політбюро).

У цьому місці, бажаємо зайнятись цією галасливою війною проти Ватикану, що її Даниленко-Головко веде в своїй книзі, зокрема за всі ці «благодаті», що ними обсипав Ватикан УПА й збройне підпілля ОУН. З цього виходить, що всі ці дипломатичні успіхи, що їх виконавець східньої політики Ватикану, архєп. Касаролі здобув у Москві, не передаються друком до відома українського народу. Навпаки, обов’язує повністю стара лінія: лінія повної зневаги до «Ватікану», як центру всесвітньої реакції, посібника фашизму, злодіяння якого «волають про відплату». Ненависть до католицизму, що його ширить книга Даниленка — Головка, це вже похідна офіційного безбожництва, але робити висновки про «приреченість» і «безсильну лють» тих, які дозволяють служити московським митрополитам з чинами полковників чи генералів держбезпеки, то таки безчесно. Хтось з читачів може сказати, що ця книга була написана десь в 1968 році, але на це ми відповідаємо, що її друге видання в 1972 році було справлене й доповнене, але одно справлення, що я його помітив, це справлення титулу о. д-ра Івана Гриньоха, якого перше видання називає «бандкапеланом Гриньохом», а друге «капеланом «соловіїв». Лінію проти «Ватікану» не змінено. Але існує ще низка інших книжок, виданих пізніше, як ось К. Дмитрука (ще одного майора чи полковника держбезпеки — К. Є. Гальського) «Безбатченки» (перше вид. 1972, друге вид. 1974), його ж «Свастика на сутанах» (1973), В. В. Добрецова, «Націоналізм і релігія на службі антикомунізму» (1976) й інш. В останньому часі, в совєтських оцінках маємо деяку зміну лінії щодо українських буржуазних націоналістів, а саме за авторитетними виясненнями московсько-більшовицького агітпропу, український націоналістичний рух поволі переходить під команду сіоністів. Все ж таки, цієї зміни не зараховуємо на рахунок архиєп. Касаролі, але на рахунок інших «об’єктивних» причин. До 1976 року, лінія супроти «Ватікану» залишилась без зміни. Серце болить, коли читати, як напастують єзуїтів, серед яких так багато прихильників «аджорнаменто» і нової східньої політики Ватикану.

У понятті московсько-більшовицького агітпропу, український визвольний рух був завжди агентурою якихось посторонніх потуг. Цю «лінію» прийняли більшовики від своїх попередників — царських єдинонеділимців, які розвиток українського руху, навіть у чисто культурній формі, бачили як «інтриґу» Варшави, Берліна, Відня… Зустрівшись з феноменом УПА, московські більшовики пов’язали його з Гітлером і прозвали українських націоналістів «українсько-німецькими» націоналістами, які відгризаючись назвали українців-партійців — «українсько-російськими націоналістами.» Коли ж війна гітлерівської Німеччини із СССР закінчилась і «українсько-німецькі» націоналісти пережили якось смерть свого «хазяїна», для якої самі дещо приклали свою руку і, не зважаючи на «палаючий гнів українського народу» (в знаках наведення цитати з книги Даниленка-Головка, а в них деякі терміни треба перекласти на людську мову, наприклад «український народ» — що це таке? Поскільки справжній український народ, так як ми цей термін розуміємо, не тільки ніяким «гнівом» не «палав», але, навпаки, з жертвенністю й посвятою підтримував боротьбу УПА до кінця, то в розумінні Даниленка-Головка, термін «український народ» мусів означати хіба органи безпеки і їх агентуру в Україні — Л. Ш.), продовжували свою боротьбу проти «народу» ще довгі роки і ця боротьба ставала щораз відчутніша в цілому СССР та в його сателітному царстві. В нових післявоєнних умовах, Москва вже не могла пов’язувати УПА агентурно з Гітлером, ґештапом, фашизмом, але мусіла знайти нового опікуна, якого знайшла у Ватикані. Аґітпроп почав на весь голос кричати, що «Ватікан — ворог людства» дає накази «горлорізам з горезвісної УПА», зокрема до вбивств «апостата д-ра Г. Костельника, письменника Ярослава Галана, бо ж він написав фейлетон «Плюю на папу» і до всяких інших диверсій. Сьогодні вже за кордонами України відомі є численні матеріяли, якими можна доказати, що о. д-ра Г. Костельника і Ярослава Галана вбили самі більшовики, маючи для цього свої важливі причини. Ще в 1968 році, автор цих рядків доказував цю тезу в серії статтей п.н. «Більшовики про УПА» (Вісник ООЧСУ, ч. 11, листопад 1968; ч. 12, грудень 1968; січень 1969), а перед ним ще П. Терешук у своїй знаменитій книжці п.н. «Історія одного зрадника» (Торонто 1962). Тепер маємо ще потвердження з боку політичного в’язня Степана Сороки, що перебуває в Пермському таборі.* Не слід теж забувати, що діячі примусового возз’єднання», православні єпископи А. Пельвецький і д-р М. Мельник померли також у дуже підозрілих і таємничих обставинах. Коли йдеться про д-ра Г. Костельника, то в 1962 році Мирослав Олексюк подав також інші мотиви, чому могли більшовики зліквідувати Костельника («Вітчизна», Київ, ч. 9, ст. 150): «Гавриїл Костельник разом з О. Назаруком і Ю. Лепким належав до ідеологів літературної групи навкруги органу «Поступ» і видавництва «Логос». Ця група, пише Олексюк, об’єднувала «найбільш реакційні клерикальні елементи, які намагалися поєднати католицизм із войовничим націоналізмом». В іншому місці Олексюк поставив прізвище о. Г. Костельника поруч прізвищ Донцова, Маланюка, Іванейка та «їм подібних». Отже, слід припустити, що о. Г. Костельник загинув ще й як «войовничий католицький націоналіст, а проти такого закиду органам безпеки замало було «заслуг» в справі «возз’єднання».

Питання може стояти, чому московсько-більшовицький аґітпроп підпорядкував УПА Ватиканові? Відповідь дуже проста: саме тоді Москва вела «акцію», відому під назвою «возз’єднання Греко-Католицької Церкви з Руською Православною Церквою. Як це виказав документально в своїй дуже добрій англомовній праці про знищення Української Католицької Церкви в СССР о. д-р Іван Гриньох (Пролог, 1960, ч. 1-2, ст. 5-51), ця акція була спільною й скоординованою акцією совєтського уряду та московського патріярхату. Московський патріярхат не тільки взяв активну участь у цьому «возз’єднанні», що на ділі було рівнозначним з повним погромом іншої християнської Церкви, але й провів до нього солідну підготову та подбав про «канонічне» оформлення цього ганебного діла. Ще в квітні 1945 році, отже в місяці, в якому органи безпеки арештували всіх українських католицьких ієрархів у Галичині на чолі з Митрополитом Йосифом, а крім того десятки священиків і сотні мирян, журнал Московської Патріярхії вмістив був дві погромницькі статті проти української Греко-Католицької Церкви, а саме митрополита Веньяміна (Римо-католическая церковь) та єпископа Нікалая (Воюющий католицизм). І тому Московський Патріярхат разом із безбожницьким совєтським урядом відподіває за доконане людовбивство перед Богом і людством. Людовбивство українських католиків кличе до неба про помсту!

Очевидно, для совєтського уряду «релігійні» аспекти «возз’єднання» не мали найменшого значення. Колишній семінарист Сталін, якого патріярх Алєксєй проголосив «Богом даним вождем русского народу», пішов слідами своїх попередників — московських царів і цариць, що вже прославили були себе людовбивствами уніятів. Ліквідувала унію на правобережній Україні та на Волині цариця Катерина, на Білорусі — цар Микола І, на Холмщині «цар освободитель» Александр І. Некоронований цар московський Сталін пішов слідом своїх коронованих попередників тому, що так, як і вони, відчував небезпеку збору унії не для московського православ’я (бо такого не було й нема), але для московського колоніяльного царства. Окремішня українська Церква, байдуже чи православна чи католицька, на думку московських царів від Петра І і до Сталіна, сприяла почуттю окремішности українського народу від Москви. І тому під владою білих і червоних московських царів не може бути ні окремішньої Української Автокефальної Православної Церкви, ні окремішньої Української Католицької Церкви. Логічний висновок з цього факту такий, що ці обі Церкви повинні об’єднатися. Чим скоріше вони це зроблять, тим краще для них і для всього українського народу.

Очевидно, залежність УПА й підпілля ОУН від Ватикану була такою самою фікцією, як раніше була нею фікція залежности тієї ж УПА від гітлерівських окупантів. Але, щоб ця фікція була вірогідна, пропагандисти закликають українське населення придивитися, чому «націоналісти» які завжди і всюди виступали проти «попів» і «ревіли» «Вічного революціонера» не пропускаючи в ньому «попівських тортур», а теперечки, слухайте, «пропускають». Або Даниленко-Головко в своєму науковому трактаті розписується, як це Бандера, Стецько, Гриньох вибрали «головоріза» на доручення Ватикану й цього «головоріза» відправили «потайними бандерівськими стежками» в Україну, щоб убив «апостата д-ра Г. Костельника». З двома бандерівськими горлорізами пише Даниленко-Головко – вибрався в далеку дорогу аж до кордонів України «папський інструктор високопреподобний отець єзуїт». Цілу дорогу цей інструктор повчав «старшого з бандерівських убивців», щоб він убив замаховця після замаху (який ішов з ними). На кордоні цей ватиканський монсіньор-єзуїт «відпустив гріхи вбивці, благословив його на виконання злодіяння, а потім тицьнувши пальцем у груди присутньому при цьому бандерівця, багатозначно мовив: «На очах цієї людини ти виконаєш те, що тобі підказав божий промисел». Я сумніваюся, чи хоч один читач книги Даниленка-Головка в цю галюцинацію повірив, тим більше, що значно пізніше, більшовики пришили вбивство о. Г. Костельника якомусь Василеві Панькові, що ховався під псевдонімом Яремка, а під час окупації діяв як німецько-фашистський посібник (проф. д-ра В.) Кубійовича. І це така правда, як «вош кашле». Пропагандисти забувають теж, що в Західній Україні тільки Галичина і частина Карпатської України були греко-католицькі. Колиска УПА, Волинь і Полісся й Буковина, де боротьба була особливо гострою й безпардонною, були православні. Але до цього факту більшовики ставляться безцеремонно. В творі, спрямованому проти культу Почаївської Лаври, якийсь В.П. Андрієвський пише не заікнувшись: «Бандерівські головорізи, що за вказівками Ватикану чинили нечувані звірства на землях Західної України, одержували велику підтримку від Почаївської Лаври.» Далі автор називає двох ігуменів: Прокопа Іващука (1947) і Мирослава Шиманського (1951-1952), які були покарані совєтським судом за зв’язки з оунівським підпіллям і велику підтримку «бандерівським бандитам».

Нісенітниці беруться з похмілля, казав Т. Шевченко. Проти похмілля ніколи не перечать совєтські пропагандисти. Але їхній розлад душевний, марення, галюцинації є наслідком важкої їхньої служби. Нервове напруження, яке в цій службі є безперервне, є головною причиною духової деградації. В стані деградації нічого путнього не напишеш, але вони знають, що як каже народня приповідка: «скрипуче колесо довго їздить». І тому вони скриплять.

Поділитися: