Лондон — Англія
Важко буде історикові розібратись у справах нашої церковної дійсності у бритійському екзархаті УКЦеркви. Дві сторони говорять двома різними мовами, виходячи із зовсім відмінних заложень. При тому обі сторони часто факти подають у «кривому дзеркалі», щоби вигіднійше підмурувати своє становище.
В нормальних обставинах церковна влада, диспонуючи всіма можливими засобами інформації, стрункою і здисциплінованою організацією — повинна би мати колосальну перевагу, над своїми опонентами. І тому без великих зусиль повинна б вийти переможно із усяких спорів. Та так не сталося, бо від самого початку вживала «кривого дзеркала», що в свою чергу захитало авторитет як єпископа-екзарха, так і послушних його священиків. З другої сторони надуживання чужих авторитетів а то й сили (фізичної чи моральної) вказало кожному тверезо думаючому, що елемент правди й справедливости не є по їх стороні.
Наша громада на бритійському острові належить до краще зорганізованих, жертвенна та політично активна. Вона створила свої духові та культурні надбання. Комусь залежало на цьому, щоби це зламати і розбити. Щоби роз’єднати нас або хоча відтягнути від організованого життя.
В часі посиленого ворожого наступу на нашу молодь, єп. А. Горняк відтягає капеляна від молодечих організацій, а у дальшому розвитку подій, дає доручення своїм священикам відтягнутись від навчання релігії по Суботніх Школах.
Дослідник історії наших днів не повірить у те, щоби добрий пастир свого стада, в часі посиленої атаки «хижих вовків» на своє стадо розпалював внутрішну війну в лоні Церкви та відкликав пастирів від стада. А так воно було й є по нинішний день. Щоби не бути голословним, зацитуємо із хроніки одної парохії дії та поучення пароха, називаючи його коротко отець І. Але на вступі кілька слів про о. І. Богословські студії закінчив на Джіянікольо, зараз після закінчення війни. А що сам походив з дивізійників, тож на душпастирювання післано його між дивізійників до Великої Британії. Обслуговував він тут різні парафії. Не визначався нічим замітним і не мав клопотів ні з вірними ні з церковною владою. А коли щось трапилось, то вірні старались не бачити, бо ж, це бувший товариш по зброї, який присвятив себе для духовної служби. Проходили роки і о. І. став «радником» за свою довголітню працю у Христовім Винограднику.
В 1971 о. І. стався «голосним». Після посвячення собору Святої Софії він з амвони заявив — «Сам Господь зберіг нам Блаженнійшого о. Йосифа, щоби завершив розбудову нашої УКЦеркви патріярхатом. Йому кардинальський капелюх замалий, йому належить патріярший титул. Папа зробив якісь обіцянки Москві і не погоджується признати патріярхату, то я такого папу перестаю поминати у Богослужбах… І довший час не поминав. Люди дивувались, здвигали раменами тай призабули про цю подію.
В 1975 (17. 8. ) з проповідальниці заповів — «немає патріярхату то не може бути мови про Патріярха. Кардинала Сліпого папа не признав Патріярхом і не затвердив. А самозванця, я у св. Літургії поминати не можу…» Неправдою є, що хтось з українських владик є проти патріярхату. Неправдою є, що єп. Августин є проти патріярхату. Знаєте, Кардинал сам не спішиться до створення патріярхату, бо коли жив Архиєп. Величківський, то не скликав ні разу собору, адже, тоді їх було двох краєвих владик… Колись на львівському суді кількох василіян фальшиво свідчили проти Митрополита і від тоді Кардинал ненавидить всіх василіян. А що єп. Горняк належить до василіян, тому Кардинал і його ненавидить…
Дня 19.9.75 о. І. заповів таке — «хочби до церкви приходило лиш три особи, тоді я буду змушений піти до фізичної праці, але щонеділі буду правити для вас Службу Божу…» А в захристії в приявності Я. та Г. сказав таке — «Кардинал Сліпий ніколи не підписувався Патріярх. Це два смаркачі з Риму зробили без його відома, о. Дацько та о. Стецюк. І за цей вчинок вони будуть тяжко відповідати перед церковними властями… Так само ніхто не звільняв двох отців. Це вони оба зробили на власне бажання, щоби перенестись до Риму.
Коли вірні написали листа до єп. Горняка, виявляючи своє обурення на неправдиві інформації у його Пастирському листі та на нечувані ухвали соборчика, а копію вислали теж до свого пароха, то цілу свою проповідь 19.10.1975 він присвятив, викпиваючи авторів листа та критикував управи підписаних організацій. 12.11.1975 ціла проповідь була знову присвячена Патріярхальному Комітетові. Ось уривки: «Наша Церква переживає важкі часи. Люди втратили віру в Бога і поводяться, як справжні комуністи… Всякі душевні сліпці, безвірки творять якісь комітети, а з того і так нічо не вийде, бо… По різних місцевостях від людей збирають гроші і висилають їх до Лондону комуністам… У наших громадських установах, це самі бунтарі, які шукають для себе наживи й слави… Клюби лиш ограбовують своїх членів, розпиячують, здирають гроші, а спробуй від них одержати щось на Боже…»
12.1975 в захристії до паламаря сказав — «до ваших шкільних дітей більше на релігію не приїду, бо не маю грошей на бензину…» А саме тиждень перед тим голова місцевого Батьківського Комітету виплатив о. І. на бензину, що можна ствердити книгами. Але про це забулось, бо прийшла інструкція згори так поступити і так аргументувати.
На Різдво і на Йордан 1976 о. І. згадував у Богослужбі і папу і кир Августина, але цілковито поминув Верховного Архиєпископа. (Чи така інструкція прийшла, чи це вияв суперлояльности?).
2.1976 з проповідальниці сипались лайки на всіх, що до церкви ходять, а на тацу не дають. А потім такий додаток: «… «Українська Думка» набрехала знова, що єп. Горняк отримав з Ватикану 33 000 дол. допомоги. Не вірте, це грубо шита брехня…» Клякає перед вівтарем з піднятим вгору св. Євангелієм і складає присягу: «присягаю на св. Євангеліє, перед св. Престолом і Богом, що до тепер я ніякої матеріяльної допомоги не отримав. Коли говорю неправду, скрай мене Боже!»
Вже 28.2.1976 сказав до Г. — «це правда однак, що владика отримав 33 000 долярів, але вони призначені виключно до його диспозиції…» А коли хлопець приніс до захристії тацу з пенами, розлючений о. І. висипав гроші на землю а до дяка вигукнув — «За ті пени я маю вижити? Позбирайте їх і купіть вашим людям шнурки, хай всі повивішуються…» Лютуючи далі кинув ще таку репліку — «Побачимо тепер, як то ви заспіваєте, коли я до вас і до ваших дітей не приїду зовсім…» Коли дяк намагався заспокоїти отця пароха та запевняв його, що він несправедливо осуджує людей, що однак повинен з людьми зговоритись бо ж серед них живе, то о. І. сказав — «я стою за Божою, а не людською справедливістю. З партійцями не маю про що говорити…»
Щойно тепер люди зорієнтувались, що о. І. поступає не по своїй волі, згідно із своєю совістю, але стисло по директивах згори. Зрозуміли, чому не одержали ніякої відповіді, крім лайки, на 12 листів від о. пароха у справі наладнання релігійного співжиття.
3.1976 помер активний парохіянин. 3. о. І. ніяк не можна було порозумітись. Хата закрита на ключ, на дзвінки та на телефони ніхто не відповідав. Через посередництво сусідного священика вдалося з о. І. порозумітись. Пані С. яка займалась похоронними справами почула в телефоні таке — «більше мене телефонічно не турбуйте, бо я вашим парохом не хочу бути й таких парафіян не потребую…». Але на похорон прибув і в надгробній промові сказав — «… слухайте голосу покійного, він сам вже не може до вас промовити, але говорить моїми устами. Перестаньте слухати громадських бунтарів, не дозвольте собі, щоби Вас обманювали. Вони не про Бога думають а про земські почесті та славу… Це мій останний похорон у вас. Більше до вас не приїду, хочби ви мені 1 000 ф. платили. Ніяких грошей від вас не прийму, так, як ПАТРІЯРХ не приняв від вас ваші збірки…» А на закінчення ще докинув — «Недавно ми рішили, що жаден інший священик не сміє прибути на нашу територію. Побачимо, як то ви тепер будете співати…»
26.3.1976 згинув трагічно у катастрофі молодий чоловік. Тим разом о. І. приїхав, похоронив людину і в проповіді нікого не зачепив ані не обидив. Та коли 29.3.1976 (мабуть на доручення з Лондону) почав обхід парафіян по домах, переконуючи у незаконности поступовання патріярхальників. В хаті 3. сказав дослівно таке — … «У Лондоні Кудлик та Дмитрів (голова та секретар Церковного Патріярхального Комітету) є платними аґентами КҐБ, а у нас таким є Г… ваші гроші замість на церкву, віддаєте комуністам у Лондоні… Ніхто вашого Патріярха не признає. Ми католики будемо мати свого Патріярха, але ним не буде Сліпий…». Під час того обходу у кожній хаті залишав постанови соборчика та заяву єпископа про «добровільний відхід» двох священиків на працю до Риму й пасквіль проти патріярхату з Арґентіни. Тому, що не вдалося нікого звербувати до акції проти патріярхату, покарав вірних так, що в часі Великого Посту не відправив ні одного Богослуження, як теж не перевів великодної сповіді, ані не посвятив пасок.
Перед самим Великоднем приїхав до родини з Риму о. Торконяк. Люди з ним порозумілись і запросили відправити Великодню Утреню та посвятити паски, а що найголовніше перевести великодню сповідь. Всі були згіршені й здивовані, коли місцевий англійський парох, у якого громада винаймала церкву на свої Богослуження, тим разом відмовив, заявляючи, що «ваш фадер застеріг собі, щоби без його згоди не пускати вас до церкви…». І треба було піти до домівки СУБ-у. Від того часу люди взагалі перестали давати на тацу й рішили не ходити на Богослуження правлені о. І. який знає лиш обиджати а їх почування зневажати.
Несподівано 2.5.1976 о. І. править Богослуження у приявности яких 20 осіб (замість 150 як раніше бувало). А в захристії до паламаря каже: — «бачите самі як спокійно і гарно ми відбули св. Літургію без тих крикунів… Поприїздили отці з Риму, щоби підлатати свої порожні кишені…, але більше ви їх не побачите, бо владика Горняк дзвонив до самого папи у тій справі…»
І так від весни 1976 на Богослуження о. І. вчащає 10-20 осіб, переважно старших, немічних, а решта їде до сусідньої місцевості де Богослуження відбуваються спокійно, без лайки, без оклевечування вірних та їх організацій, без зневаг у сторону нашого Патріярха. На Різдво 1977 проповідь розпочалась так: — «в ім’я Боже, дорогі парафіяне, не слухайте більше Іродів, яких і так в церкві не видно. Щедро складайте пожертви на Боже. Мені ваших грошей не потрібно, але за винайм Церкви заплатити треба як теж за світло…». Вірні зложили понад 4 фунти. То три фунти о. І. сховав до кишені, а решту лишив паламареві, щоби передав анг. парохові за світло. При тому треба пам’ятати, що від 1976 року за винайм Церкви постійно платить М. П. Комітет.
Звичайно о. І. зі свяченою водою обходив 60 до 100 українських хат. В цьому році обійшов лиш 6, а в тому 2 православні. У хаті православного К. сказав таке — «Митрополит мусів добре вислуговуватись більшовикам, коли його звільнили із заслання. Бо тих владик, що твердо стояли за свою Церкву та нарід, Москва всіх винищила…»
Коли перед Великоднем приїхали отці з Риму, то люди у чергах годинами стояли, щоби висповідатись. Нераз сповідь затягалась аж поза північ. О. І. питає наївно підчас проповіді — «Чомусь ніхто не приступає до св. сповіді. Чи ж між вами немає вже грішників?» — Забув, як минулого року позбавив вірних св. сповіді (за кару), а коли дехто раніше пробував висповідатись то ставив запит — «Ти є за Патріярхом? На тацу даєш? До Патр. Комітету належиш?» Коли отримав потакуючу відповідь проганяв з сповідальниці.
На порученого листа МПК у справі наладнання навчання релігії у школі, висланого при кінці травня, адресат по нинішний день відповіді не отримав. Приватно о. І. заявив, що ніяких листів які не є з екзархату не відкриває, бо не варто їх читати.
На перший погляд виглядає, що о. І. людина нервово заломана, нестабільна. Тоді насувається питання. Чиж в єпископській канцелярії про це не знають? Яких засобів вжито, щоби о. І. своїм поступованням не ширив згіршення серед вірних? Чому єпископ, переконавшися до якого стану довів деяких своїх священиків, накидаючи їм свої драконські закони (о. С., о. X., о. К., о. Т., о. М-Ґ.,) та яку бурю викликав своїми зарядженнями серед вірних — так вперто продовжує свою лінію? Що хоче тим осягнути? Цілковите розбиття в нашій Церкві та заломання у більшости вірних? Люди, які корінням сидять на цьому острові спроможні звести факти разом та зробити певні висновки.
Чомусь так склалося, що очорнювання особи Блаженнішого розпочате єпископським посланням з осені 1975 року в дуже делікатній формі, а попереджене в драстичній підчас візитації у Ковентрі — знайшло свій відгук у проповідях о. І. В деяких подробицях вказує, що могло походити з одного джерела доступного лише єпископам. Ці самі аргументи вживались у анонімах та пасквілях поширюваних деякими отцями. Отже висновок — все виходило з одного керуючого осередку й було аранжоване а не припадкове.
Атака на громадські установи які включились у акцію оборони Патріярха та його ідей тотожні й в анонімних і в висловах о. І. це лиш більш рішучий і неперебірчивий відгомін на заяву єпископа у його листі з осені 1975. Зокрема аргумент «лиття води на млин комуністів» — зміцнено на співпрацю з комуністами. А аргумент, що світські люди почестей шукають, а людей обдурюють — це живцем взяте з листа послання.
Ухвали соборчика були подиктовані та зредаговані о. канцлером не без участи й апробати єпископа. О. І. лише консеквентно старався їх реалізувати не беручи до уваги наслідків. Коли ж зорієнтувався, то було запізно. Шкода для Церкви, для авторитету священиків та для вірних була вчинена. Розбиття нашої Церкви із середини довершують ті, що повинні її розбудовувати та скріплювати. Розважніші священики, хоча не ламають священичої дисципліни, зуміли відсепарувати себе від потягнень єпископа та його канцлера. Заховали священичу гідність та стараються рятувати те, що ще можна врятувати.
На прикладі поступовання та думання о. І. ми мов у кривому дзеркалі бачимо викривлений образ грізної, понурої, але не безнадійної дійсности, бо наочно бачимо, вчинене лихо з одної сторони, а тверда постава вірних з другої.
Важко буде дослідникові наших часів зорєнтуватись у фактах та подіях. Деякі факти звучать прямо неймовірно. Докладне розслідження, порівнання заяв доведе до висвітлення правди. А та правда буде розторощуюча для тих, що во время люте замість боронити свою церкву, — нищили її із нутра. Замість закликати нас до оборони нашої найбільшої цінності — НАШОЇ ЦЕРКВИ, — ширили серед нас розбрат. Замість проповідувати словом і ділом любов до ближнього протиставили брата на брата. Замість піддержати змагання нашої Помісної Церкви за її історичні права вони поборюють. Це сумні й трагічні часи в історії української спільноти на терені Великої Британії. Остаємося з сильною вірою, що правда переможе.
Факти і слова о. І. цитовані в статті взяті зі збірки матеріялів даної парафії і підтверджені підписами дотичних осіб, а також громадських організацій.
