Так відповів відомий євангельський персонаж гебреям на їх невдоволення і претенсії з приводу одного напису на хресті розп’ятого Спасителя. Можна було б і мені покористуватися цією євангельською фразою на репліку о. д-ра Івана Музички з приводу статті «De mortuis», що була надрукована в «Патріярхаті» за жовтень 1998: мовляв, «що написав — то написав». Але з пошани, ба, навіть з якоїсь, направду, синівської любові й прив’язаности до особи о. Івана, якого тут в Галичині високо цінуємо, як визначного теолога, що прекрасно володіє словом-мовленим і писаним — хочу слів кілька сказати на своє, так би мовити, оправдання. Отже, нав’язуючи до теми, порушеної у вище згаданій статті, в своїй репліці (див. «Патріярхат» — грудень 1998, «Лист до редакції», ст. 21), о. д-р каже: «…деколи він (тобто я — І.Г.), з деякими думками «вискакує» дуже необачно і потім має клопоти. Так і в цій статті…».
Признаю безапеляційно рацію о. мітра- тові Музичці, що «вискакую» (правда, не в своїх інтересах), але на превеликий жаль не маю, принайменше не мав дотепер, отих «клопотів», які приписує мені отець Іван. Кажу ще раз: нажаль. Бо хоч кожне моє «вискакування» (треба розуміти — статті в «Патріярхаті») має конкретного адресата — переважно нашу Святоюрську гору — то ще ніколи не було звідти бодай якоїсь реакції. А ходило би, власне, о реакцію не похвальну, а саме критичну, в якій вказано було б, де і в чому той, що необачно «вискакує» не має рації і в чому полягають його «клопоти». От, хоч би взяти для прикладу справу перемишльського єпископа Івана Снігурського, що була надрукована в котромусь з минулорічних чисел «Патріярхату»: ніхто, нігде ні словом не обмовився стосовно порушених там питань. А дата була велика: 150 років з дня упокоєння цього славного й вельми заслуженого для нашої Церкви і народу архієрея і культурного діяча.
Далі в «Листі», ствердивши мої «вискакування» з приводу яких мав би я мати «клопоти», не сказано нічого, в чому полягає мериторична хиба моєї статті, а стверджується тільки, що появилась вона тоді, коли ремонтні роботи капітульної усипальниці вже провадилися. То правда. Але при цій правді мушу признатися до одного нині всеукраїнського гріха. А саме, стараємося не користуватися услугами нашої почти, бо кошт почтових пересилок відповідає світовим цінам, особливо тим з долярової зони. Не секрет хіба для нікого, що при наших доходах в 15-18 дол. в місяць висилка одного листа коштує більше 15% від цієї суми. А, що пишемо багато, то змушені з ощадности (хоч нераз зі встидом і приниженням) користуватися виключно почтою відручною. Тому інколи наші «вискакування» доходять до редакції або приватного адресата з запізненням. Та це так, для загальної інформації читачів. В статті о. д-ра дивує друга правда. Чому справа реставрації капітульної усипальниці на Личаківському цвинтарі у Львові провалилась, як пише отець д-р «… з такої віддалі Рим-Львів»? І чому аж чотири роки? Відомо бо, прецінь, що 14 жовтня, здається 1978 р. Блаженніший Йосиф відновив Крилос Львівської Архієпархії, як продовження Капітули, розгромленої 1946 р. більшовиками і Московським патріярхатом. Хоч би з цеї, власне, причини доля усипальниці львівських крилошан, сказати б, автоматично включилася в компетенції членів відновленого Крилосу. Постає звичайне, просте питання: чи треба було аж з далекого Риму вести нагляд о. д-рові І. Хомі за згаданою усипальницею, чи принагідно — о. д-рові Ів. Музичці, коли тут на місці, в архикатедральному Львові постійно перебували дійсні крилошани о. д-р І. Дацько й о. д-р Гузар. І, як зазначено в моїй статті, дійсний крилошанин о. І. Дацько ще в 1993 р. був поінформований про все, а в лютому 1994 р. одержав кошторис на ремонтні роботи. Виявляється, що треба було аж 5 років, аби взятися врешті до роботи. Згідно з домовленістю між замовником, а виконавцями, робота мала бути закінчена до 1 листопада 1998 p., (при сприятливій погоді, звичайно), аби в той день її освятив.
Ближче до закінчення «Листа» о. мітрат пише: «Виглядає, що на 1-го листопада не буде нічого, бо були б нас повідомили…». Не відомо тільки, хто б мав повідомити: чи виконавці, чи Святоюрська гора. Отже, зацікавлених хочу повідомити, що ремонт-реставрація і реконструкція усипальниці дійсно, як каже отець, «добігає напевно до кінця…». І, дійсно, вже, можна сказати, «добігла». Тепер ведеться нагляд за її технічним станом і «поведінкою» в осінньо-зимовий період. Знаю особисто відповідального за роботу — молодого, симпатичного скульптора Володимира Ропецького. І можу тільки похвалити його за сумлінно виконану роботу, а навіть подякувати йому, хоч ніби й не маю до тої справи безпосереднього відношення. Посвячення 1-го листопада не відбулося. Традиція двох найголовніших львівських некрополів є така, що першолистопадові та зеленосвятські відправи на могилах і гробах починалися на Личаківському з соборної панахиди на Капітульній усипальниці, а на Янівському — з могил Костя Левицького та ген. Мирона Тарнавського. Потім священики і «народ мног» переходили на стрілецькі могили, а далі розходилися по приватних місцях захоронень. Ця свята традиція продовжувалась навіть тоді, коли офіціяльно вже не існувала наша Церква, десь так до початку 50-их років. Нині в українській Державі при легально існуючій в ній УГКЦ трудно якось відновити цю християнську і національно будуючу традицію.
Поет-політв’язень Ігор Калинець усно та й через пресу апелював до нашого духовенства про відновлення цих традицій, проте, наразі, з малим резонансом. І Господь святий знає в чому тут справа: чи в байдужості, чи в заклопотаності нашої ієрархії більш важливими справами, чи може якісь інші причини стоять тому на перешкоді. А може у відсутности програми позапрестольних відправ, які так мобілізують духовно і національно віруючих УГКЦ. Маймо надію, що освячення відреставрованої усипальниці Львівської Капітули ці святі й конче потрібні для скріплення духа, в першу чергу нашої молоді, традиції будуть відновлені.
Здивувало мене немало послідне речення репліки о. д-ра, в якій мовиться: «…що він (тобто я — І. Г) про справу саркофагу наших каноніків св. Юра нічого не знав…». Думаю, що як хтось про щось нічого не знає, то й говорити про те не береться, не то, що писати. Та, врешті-решт, справа саркофагу все ж таки є маргінальною в порівнянні з ін. проблемами, які стоять перед нашою Церквою та її проводом в зв’язку з наближенням 2000-го ювілею Р.Х. Про них Іван Музичка не звернув на них уваги. А це — ремонт Святоюрського комплексу, відбудова семінарійної церкви Св. Духа і ін. І з цими, власне, та й з іншими подібними питаннями маємо надію знова десь «вискочити», аби потім, як твердить о. д-р, «мати клопоти». Ми тут, на Україні, так призвичаїлися до різних клопотів, що як їх нема, то самі шукаємо їх на свою голову.
Іван Гречко, Львів
