Коли я навчалася на четвертому курсі в Кембриджі, мене запросили взяти участь у великодніх вранішніх богослужіннях у магніт (Fenton Hall) у старовинній колегії Магдалини (Mogdalene), що знаходиться в англіканській традиції, яка є мені дуже близькою. Я, звісно, не захоплююся монархією, але монархія ще більше занепала в моїх очах після скандалів хору, та навіть англіканські католики, виконуючи тексти великопостних гімнів, запалюють свічки і співають, загалом дотримуючись стилю співів «Plainchant». Хоч я знала про правила проведення молитви в Католицькій Церкві, ця сама сцена була для мене незвичною, хоча стала знаменною подією в Кембриджі любові і віри в Бога. Та все ж що мене не давало спокою, як би ніжно хор не починав співати словами вагітної Марії: My soul doth magnify the Lord: and my spirit hath rejoiced in God my Saviour. For he hath regarded the lowliness of his handmaiden – «Величає душа моя Господа, і радіє дух мій у Бозі, Спасителі моїм, бо Він зглянувся на покору слуги своєї».
Мені видавалася недоречною ця урочиста стародавня англійська мова з Біблії короля Якова із вуст привілейованих кембриджських студентів у чорних мантіях, коли Марія промовляла вже не словами ніжної, тендітної дівчинки, а впевненим, сильним голосом пророка: He hath shewed strength with his arm; he hath scattered the proud in the imagination of their hearts. He hath put down the mighty from their seat… and the rich he hath sent empty away… – «Він виявив силу свого рамена, розсіяв гордих думками сердець їхніх, скинув могутніх з престолів і підняв угору покірних… а багатих відпослав ні з чим».
«Мариніфікат» у мене, як соціологині, більше асоціювався не з університетською каплицею Коледжу Христа, а з фавелами Ріо-де-Жанейро і теологією визволення. Поруч із посиланням про вихід із Єгипту пророцькі слова Марії є одним із найбільш надихаючих уривків для бідних та пригноблених, які шукають у Біблії обіцянку спасіння та визволення від гніту. Те, що Євангеліє є Доброю новиною для бідних, ні для кого не секрет. Навіть далекі від релігії люди знають про Ісусові зцілення хворих і милосердя до грішників, про Нагірну проповідь і про те, хто є «блаженними». Слово Боже для бідних, для хворих, для засмучених і обтяжених щоденними клопотами з тижнями і латифундіями. Ісус приходить зцілити, подати руку і підтримати, дати відпочинок.
Але якщо Євангеліє є Доброю новиною, то воно має бути Доброю новиною для всіх людей: і для багатих, і для привілейованих, і для таких, як я, студенти Кембриджу («майбутніх глобальних еліт»), які збирались на вечірню молитву в Коледжі Христа. Але яким є це послання? Хто є ця Добра новина? Ісус уже побачивший від бідних, прощає бідних і милосердний до бідних, радше стає жорстким з людьми. «Верблюдові легше пройти через вушко голки», «Нехай мертвці ховають своїх мерців»… І чи не найбільш шокувальною особисто для мене є історія смерті Ананія та Сапфіри, описана в Діяннях Апостолів (Ді. 5).
Ананій і Сапфіра навернулися та прийняли хрещення в контексті доби, за якої християни були переслідуваною меншиною. Вони погодилися продати своє поле і всі вторговані гроші віддати на потреби Церкви. Та в останню мить вирішили відкласти частину для себе, обманувши Петра і своїх братів та сестер у Христі. Цей обман коштував їм життя: вони відразу впали мертвими. Звісно, історію цю можна читати не буквально, а образно. Мовляв, це їхні душі померли, бо обман гріх. Або що це просто застереження, що Бог знає серце кожного, і від Нього нічого не приховаєш. Але за жорстокістю покарання ця історія може позмагатися зі старозавітни- ми, наприклад, з книги Вихід, де Бог дає наказ убити всіх чоловіків, що поклонялися золотому теляті на шляху з Єгипту до Землі Обітованої, за одну ніч позбавивши життя тридцять тисяч чоловіків (Вих. 32, 27-28).
«Бог не буде такого робити! – думаю я. – Він не каратиме так жорстоко, тим більше, що Його неможливо образити чи зневажити. Від поклоніння теляті чи від обману Бог не постраждає, а постраждає людина і постраждають стосунки між людьми, де Бог уже не буде в центрі. Це вже саме собою є покаранням…»
Можливо, я невиправна соціо- логиня, бо в усіх цих біблійних історіях в першу чергу дивлюся на соціальні відносини. Щодо Ананія та Сапфіри мене вражає опис життя перших християн у попередній главі. Там не було приватної власності, не було бідних і багатих, діяв принцип «від кожного по можливості – кожному по потребі». І тут Лука раптом каже «але». Історія Ананія та Сапфіри є винятком, вона підриває засади функціонування християнської спільноти. І це «але» наголошує, що вони могли вчинити інакше. На ренесансній фресці з Флоренції, де зображена смерть Ананія, прямо над його трупом Петро роздає вдовам та інвалідам милостиню. Немовля з голою попою на руках у бідної вдови завдяки грошам Ананія може отримати шанс на гідне життя. Ананій обманює не якогось далекого Бога десь там на хмарі, а Бога, присутнього серед бідних, поруч із ним. Обманює саме тому, що для нього Бог десь далеко, тож рішення відкласти частину грошей собі на «чорний день» Бога не стосується. Подібно й багатий юнак уявляє собі Бога, що спустився колись давно дати десять заповідей (додержуючи яких особа неодмінно спасеться), але не Бога серед бідних. Чи інший багатій, під дверима якого лежав Лазар і пси лизали йому рани. Він жив собі спокійно своїм життям, а потім помер, і його поховали, і він потрапив до пекла, а Лазаря ангели віднесли до раю. Кожен і кожна з нас щодня проходять повз сучасних бездомних Лазарів, у кращому разі кинувши їм кілька гривень і відвернувши погляд. То що, і на нас тепер чекає пекло? І що такого праведного зробив той безхатько, який мочився щодня у нашому під’їзді, що його тепер ангели на небо несуть? Та й мало хто з нас готовий на рішення Ананія та Сапфіри продати своє поле нехай ще десятина (хоч навіть і цього забагато), але як це взагалі все-все віддати?
Священникам нелегко роз’яснювати в недільних проповідях ці пасажі. Вони починають ніби виправдовуватись, що Бог не комуніст, що Він не має нічого проти багатих чи приватної власності, що це взагалі не має для Нього значення… Але з того, що ми читаємо в Біблії, виглядає, що має. Послання є чітко контекстуальним, адресованим людині в тій життєвій ситуації, у якій вона перебуває. Багатим і привілейованим послання інакше, аніж бідним і пригнобленим, а якщо стосунки між бідними та багатими є антагоністичними (тобто бідність одних є прямим наслідком багатства інших), тоді послання стає діаметрально протилежним. Блаженні вбогі, голодні, засмучені, переслідувані, але горе вам, багатіям, ситим і задоволеним життям (Лк. 6, 20-26).
Дедалі частіше мені здається, що в жорстокості й провокативності окремих Ісусових висловів (чи інших біблійних сюжетів) є своя логіка. Що їх не треба пом’якшувати, «підсолоджувати», сприймати лише образно. Адже це правда, що наші багатства і наші привілеї роблять шлях до Бога складнішим. Що оскільки нам більше дано, то більше й вимагатиметься. Але також правда, що Бог є і нашим другом. Коли Тома просить Ісуса показати йому рани, Ісус нагадує, що блаженними взагалі-то є ті, що не бачили, але вірять. І багатим Він нагадує, що блаженними взагалі-то є бідні. Томі вірити важче, багатим вірити важче. Але що ж, Тома просить, Тома – Ісусів друг, то Ісус усе йому показує…
Колись під час читання уривка з Євангелія від Луки, у якому натовп Ісусових учнів відштовхував сліпого жебрака, який кричав: «Сину Давидів, змилуйся наді мною!», мені було дуже сумно від усвідомлення себе в тому натовпі. Якась надокучлива і нахабна жіночка, яка скрізь ходила із натовпом за Ісусом, безцеремонно відштовхує сліпого: «Не плутайся тут під ногами, не заважай нам!». І та безцеремонна жіночка – це я. Ймовірно, і смуток від усвідомлення себе в натовпі, що відштовхує сліпого, і обурення долею Ананія та Сапфіри – саме в цій контекстуальності, адже я більше асоціюю себе не з бідними і сліпими, а з Ананієм та Сапфірою (тож покарання мені видається несправедливим, а комуністичні засади християнських спільнот суперечать моїм класовим інтересам). Дійсно, якби я була вдовою з немовлям, яка отримає частину грошей Ананія та Сапфіри, то мені нове суспільство, збудоване першими християнами, навпаки, принесло б емансипацію і звільнення від страждань (насправді ця емансипація також для багатих, обтяжених своїми статками, але це значно складніше прийняти). І надокучливій жінці з натовпу, і Ананію та Сапфірі досить складно відступити убік та усвідомити, що ось зараз, у цей момент першочерговим завданням Бога є покінчити зі стражданнями і повернути гідність бідним, а тому саме сліпий жебрак і вдова з немовлям стають суб’єктами історії.
Мій духовний керівник сказав мені на це дві речі. По-перше, що це добре, коли якийсь уривок засмучує, провокує і змушує замислитися. Він процитував Франца Кафку, що книга має бути як криголам, як стихійне лихо, ранити і завдавати болю1. І Ісуса такі жіночки дійсно дратують, бо вони скрізь за Ним плентаються і надокучають, не помічаючи нічого навколо, а насправді їм іноді треба просто відступити убік, щоб Ісус міг зустрітися з тим сліпим при дорозі. «Дуже важливо усвідомлювати, що іноді історія не про тебе, і просто відступивши вбік, ти уможливиш щось дуже красиве». А подивитися на ситуацію не зі своєї звичної перспективи, а з перспективи Бога на це дійсно потрібна провокація.
Далі духівник сказав «по-друге»: «Почитай сьогодні ввечері не вісімнадцяту главу з Євангелія від Луки, а п’яту. Побачиш, що ти можеш Бога не тільки розсердити, але іноді, навпаки, приємно здивувати». Я сіла читати, і там було про паралізованого чоловіка. І я знову була в натовпі, що, в принципі, логічно, адже об’єктивно у мене в житті все добре, я не є ані сліпою, ані паралізованою. Але цього разу я була подругою того паралізованого чоловіка і думала, як же його донести до Ісуса, і разом з іншими друзями ми придумали план підняти його на розібраний дах і спустити до кімнати, де був Ісус. Це все нагадувало мені мою працю соціологині: розглядаючи соціальну проблему, бачити тих людей, чиї права і чию гідність необхідно відстоювати, об’єктивно аналізувати соціальну реальність і можливості для політичної інтервенції, усвідомлювати свій привілей і свою відповідальність перед цими людьми, не боятися йти на радикальні, навіть божевільні кроки заради іншого. Цей творчий і революційний процес мене надихав. Я була здивова- на, що нам вдалося. А Ісус був здивований побачити нашу віру.
Анастасія Рябчук
- «Я думаю, нам варто читати тільки ті книги, котрі ранять або вражають нас. Якщо книга, котру ми читаємо, не будить нас, освіжуючи свідомість, то для чого ми її читаємо? Тож, що нас зробило б щасливими, як ви пишете, Дорогий Пане, так це відсутність книг; а сорт книг, який робить нас щасливими – це той, який би ми самі могли написати, якби повинні були б. Утім ми потребуємо книг, котрі впливають на нас, наче хвороба, що нас либоко засмучує, наче смерть когось, кого ми любили більше, ніж себе, наче ми були б закинуті у ліси далеко від людей, наче суїцид. Книга повинна бути сокирою для скованого кригою моря усередині нас. Таке моє переконання».
