Під час нарад Ватиканського Собору Другого над питанням про приверненя повних прав патріярхального правління усім східнім помісним католицьким церквам, а на внесок Блаженнішого Кир Йосифа про визнання за помісною Українською Католицькою Церквою патріярхального статусу, діяла дуже сильна і впливова група римо-католицьких владик, яка старалася різними засобами не допустити до приняття стосовних ухвал, які в соборових декретах мають назву «Декрет про Східні Церкви». Передовсім інтензивна акція була спрямована проти патріярхату для найчисленнішої з поміж східніх церков — української, відносно якої Східня Конгрегація в її торгах із режимовою московською православною церквою мала ролю жертвенного ягняти. Немов речником явних і закулісових опонентів патріярхату для УКЦеркви можна вважати префекта Східньої Конґреґації Кард. Фюрстенберґа, який у розмові під час авдієнції з делегацією українських мирян із Чікаґо відкрито дораджував забути про патріярхат, а натомість поробити заходи для інтеґрації вірних у стосовних римо-католицьких церквах.
Та все ж протипатріярхальні акції не вдалися, і собор схвалив «Декрет про Східні Церкви» з позитивними для патріярхів клявзулями, а УКЦеркві признав ясно і недвозначно право на патріярхальний устрій, яким східні церкви користувалися. Очевидно, що соборову ухвалу відносно патріярхату УКЦеркви можна вважати не тільки як реалізацію історичних законних зобов’язань Риму, але також як персональний тріюмф Блаженнішого Кир Йосифа, якому тим актом соборові отці дали признання за його геройську поставу в Радянському Союзі, і висловили символічне вшанування пам’яті замучених большевиками єпископів, священників і тисячі мирян за вірність Католицькій Церкві і її голові — Папі Римському.
Здавалося, що рішення Собору — найвищого законного тіла Католицької Церкви — та великий моральний авторитет Блаженнішого, голови УКЦеркви, (очевидного першого її патріярха), усунули усі перешкоди й можна було сподіватися скорої реалізації формальностей та офіційного встановлення партіярхату. На жаль єпископат, зглядно Синод УКЦеркви, як одинокий правний реалізатор даної соборової ухвали, не виявив достатньої рішучости а встановлення патріярхату з бігом часу почало комплікуватися. Граючи на проволоку у вирішенні цього історичного значення завдання Східня Конгрегація, що продовжувала своє негативне ставлення до українського патріярхату згідно з потребами ведення дальшого діялогу з московською православною церквою, настільки зневтралізувала ентузіязм нашого єпископату до справи патріярхату, що деякі із владик у своєму безоглядному послусі Східній Конґреґації почали ідею патріярхату нехтувати, а то й противитися їй. Ця загрозлива для інтересів нашої Церкви ситуація викликала живу реакцію широких кругів мирянства у формі спонтанного організування широкого руху за оборону й реалізацію належних нашій церкві прав та за патріярхат. В процесі цього руху зорганізувалося наше товариство (за Патріярхальний Устрій УКЦеркви), яке в короткому часі зорганізувало у своїх рядах ідейний елемент не тільки у ЗСА, але своїми впливами причинилося до творення в інших країнах аналогічних організацій, та до створення світової надбудови патріярхального руху.
Головним змістом десятирічної праці товариства була мобілізація опінії, своєї і чужої, довкола ідеї патріярхату, а з другого боку різний тиск і вплив на єпископів в напрямі порозуміння і співпраці щодо патріярхальних ідей. Тоді коли у першому випадку досягнено поважних успіхів, у другому, на жаль, не помічається жадного поступу, хоч за цей довгий час ідея патріярхату здобула собі врешті визнання насамперед серед широких кругів вірних, великої частини священства, популярність серед чужого світу, (спеціяльно у пресі), та навіть у самих владик, які на п’ятому і Шостому Синодах обговорили і затвердили конституцію помісного устрою УКЦеркви, що рахується основним їхнім кроком до введення патріярхальної системи у церковне життя. Ухвалу конституції без сумніву можна вважати великою мірою за один із успіхів товариства і мирянського руху, які на протязі десятиріччя недвозначно продемонстрували незламну волю боронити помісних прав УКЦеркви. Воля многотисячних мас мирян, виявлена під час візити українських поселень їх Блаженством не могла бути зігнорована й не могла залишити жадних сумнівів щодо інтенцій мирян ні в стосунку до єпископату, ні до Риму. Відмічаючи позитивний вплив мирянського руху на модифікацію становища єпископату щодо помісности і патріярхальної системи не можна переоцінювати ролі і значення мирянського руху у вирішуванні основних справ Церкви, бо остаточне і кінцеве слово буде, й повинно бути, за єпископатом. Відносно того не можна мати жадних ілюзій. Ілюзорне почуття «всемогучости» мирянської сили, як і ігнорування цієї сили (голосу народу) єпископатом мусять бути усунені із нашого церковного життя, бо ці дві засади будуть завжди жерелом конфліктів, незгоди і шкоди для цілости нашої церкви.
Глибоке почуття відповідальности за долю Церкви й народу в найтрагічнішім етапі нашої історії повинно звести єпископат УКЦеркви і провідників мирянського руху за Патріярхат чимскорше до спільного столу нарад. Ухваленням конституції наш єпископат перейшов із декляративних позицій до практичного здійснювання патріярхального устрою, створюючи нову ситуацію й новий етап у відношенні мирянського руху до владик і даючи можливість мирянському рухові модифікації тактики і засобів його дальшої праці. Оптимальні умови мусіли б бути створені тепер для порозуміння і співдії мирянських організацій із єпископатом УКЦеркви.
