Ecclesia semper reformanda – «Церква постійно оновлюється». Цей вислів звучить особливо актуально в річницю протестантської Реформації – адже саме неспроможність Західної Церкви до рішучих реформ у 1517 році відкрила шлях до появи протестантизму і розколу в західному християнстві. Своєю чергою, саме виступ Лютера відкрив шлях до Тридентських реформ, які вдихнули у Західну Церкву нове життя, нагадавши, що постійне оновлення – необхідна риса живої Церкви. Найкращий приклад цього – Другий Ватиканський Собор. Проте історія знає чимало інших прикладів церковних реформ. Цим нарисом ми розпочинаємо новий цикл статей нашого постійного автора – історика Віктора Заславського. І в цьому році його серія буде присвячена саме різним реформам, які пережила Українська Греко-Католицька Церква впродовж своєї історії і завдяки яким вона стала тим, чим є у наші дні, водночас зігравши важливу роль в українському національному відродженні. Розпочинаємо цей цикл статтею про реформу Йосифа Шумлянського, єпископа Львівського. Його реформи поклали початок новій добі в історії Західної України, зумовивши головні риси нашої Церкви – спрямованість на служіння своєму народові, динамічність у відповіді на наявні виклики та єдність із Римом.
У 1667 році 23-річний ротмістр панцерної корогви Іван Шумлянський був обраний Львівським православним єпископом. Щоправда, після обрання мусив ще воювати за львівську кафедру з конкурентами, але в історію ввійшов не як розбишака і навіть не як герой Віденської битви (хоча було й таке). Заслуги його перед західноукраїнською Церквою полягають у іншому. Йосиф Шумлянський, як зазначав Іван Франко, перший зі своїх попередників звернув увагу на проблеми простого парафіяльного духовенства. Єпископ створив на теренах Львівської архиєпархії розвинену мережу парафій. За сорок років свого служіння висвятив біля трьох тисяч (!) священиків і відкрив кількасот нових парафій у Галичині та на Поділлі. При цьому дбав не лише про кількість, але й про якість – постійно відвідував парафії, вникав у проблеми духовенства та парафіян. Красномовними свідками сумлінної праці владики Шумлянського є кілька його творів – «Зерцало» і «Метрика». У «Зерцалі» подані простенькі коментарі до Символу Віри і десяти заповідей та молитви «Отче наш» – такий собі посібник із популярного богослов’я, щоб кожен священик міг і сам зрозуміти, і парафіянам пояснити головні істини віри. Окремий розділ під назвою «Пересторога всечесним отцям» присвячений церковній дисципліні: регулярні єпархіальні Собори, сувора дисципліна, перевірка наявності церковних книг і антимінсів, довідки про сповіді, а також ведення метричних книг (традиція, яку починав запроваджувати ще Петро Могила і яка занепала в часи Хмельниччини й турецьких навал). Ще цікавішою є «Метрика», у якій мовиться про те, як правильно проводити обряди хрещення та вінчання, як вписувати молодят та охрещених дітей у метричні книги. В одній із книжок Йосиф Шумлянський подає список свят, у котрі священики не можуть заборонити людям працювати, «бо прості працьовиті люди і убогі ремісники як не зароблять на хліб, не матимуть що їсти».
Крім того, в «Метриці» йдеться про те, що священство треба приймати на власне бажання та після довгих молитов, роздумів і розмов з духовним наставником. Священик мусить знати церковнослов’янську мову, а також польську («жеби священик з паном міг політично розмовляти і без жодних труднощів умів відповісти»). Священик повинен не лише відправляти треби, але й проповідувати. На останнє наш герой робить особливий наголос: не можна в неділю і свята по Службі Божій відпускати людей із церкви без відповідного повчання. А ще не можна вірити у жодні прикмети (єпископ називає їх «забобони і бабські басні»), треба гнати втришия ворожок і відваджувати від них людей. Багато говорить Йосиф Шумлянський і про зовнішній вигляд священика: якими мають бути його чоботи, якою шапка, свитка, ряса. Головна вимога – охайність і пристойність у одязі. В «Метриці» навіть є ілюстрація – «зображення світського ієрея» в красивій шапці, рясі, пристойних чоботях, із посохом та книгою. Внизу – уривок із Послання до Коринтян: «Будьте подібні до мене».
Але найголовніший обов’язок пастиря – тверезість. Як глузував Іван Франко, єпископ так вдається до цієї чесноти, бо в ті часи вона, мабуть, зустрічалася нечасто. Дійсно, в реєстрах злочинців нерідко можна бачити священнослужителів, котрі бешкетують, крадуть, а особливо зловживають спиртним. Саме тому наш герой так довго засуджує пияцтво, вказуючи на всі гріхи, які йдуть від нього, а також нагадує священикам, що вони не можуть сидіти в корчмах, не можуть взагалі пити з мирянами, навіть на весіллях, хрестинах, шлюбах треба пильнувати себе і відходити від столу тверезим.
Головні висновки цього підручника єпископ робить у словах:
«Май тільки кожний з вас тверезість, навколо себе охайність, пристойне одіяння, а в набоженстві пильність, в навчанні людей горливість, в припадках людських чуйність і готовність; в домах корчемних не засідай, слів праздних чи гнилих з уст не випускай, Бога бійся, церкву і набоженство пильнуй, єпископа і його намісника слухай; пана поважай; рівних собі братій братерськи, менших же парафіян яко чад своїх духовних, духовне люби, а домом своїм добре управляй – і від пана свого ласку і повагу, і від громади своїй вшанування, і від нас, свого пастиря, любов, і від Господа милість мати будеш».
Звісно, ці книжки – лише, як то кажуть, верхівка айсберга. «Поза кадром» залишилась тривала виховна і просвітницька робота зі священиками. І щоби полегшити це просвітництво, Йосиф Шумлянський видав перший в Галичині нотний Ірмологіон, а ще Псалтир, в кінці якого помістив тематичні уривки з псалмів (безцінна річ для проповідника чи душпастиря), заснував і відновив кілька монастирів (у Жовкві, Бесідах, Крилосі, при Святоюрському соборі), підтримував заснування кількох братств, проголосив чудотворними чотири ікони Божої Матері – Теребовлянську, Крилоську, Підгорецьку і Верхратську (вона ж – Крехівська). Однак головним звершенням єпископа був перехід його єпархії під управління унійного митрополита Київського. Тобто відновлення єдності з Римським Апостольським Престолом.
Церковна «євроінтеграція»
З кінця XVI століття Львівська єпархія до єднання з Римом ставилась негативно. Львівське братство агітувало проти унії, щойно почали про неї говорити, а Львівський єпископ Гедеон Балабан виступив проти Берестейського Собору. Під час спроб примирення у 1630-их роках проповідників унії тут обливали помиями, а самому Шумлянському в перші роки його єпископства у Галичі пообіцяли, що якщо він хоч слово скаже про унію, то вони «з Йосифа зроблять Йосафата» (прозорий натяк на долю мученика Йосафата Кунцевича). Причини такої принциповості були досить прагматичні: Львівське братство, яке тримало в своїх руках ледь не все церковне життя Львова, свого часу випросило у Царгородського патріарха привілей про незалежність від єпископа і боялося цю незалежність втратити. А ще мало свою друкарню і непогані заробітки з продажу книг, причому значну частину їх продавало до Москви. Так само з Москви отримували милостиню кілька галицьких монастирів. Усі ці тонкощі Йосиф Шумлянський чудово розумів і, не бажаючи зайвих проблем, всі 20 років свого єпископства старанно відмежовувався навіть від розмов про унію.
Але в 1686 році Київську православну митрополію, якій підпорядковувалася Львівська єпархія, підкорила Москва, і життя почало різко змінюватися. Митрополитів тепер не обирали серед своїх, а призначали «згори», вчених масово забирали до Москви, друкарство і викладання в колегіумі та академії щораз більше обмежували, використання народної мови заборонили – одне слово, Українську Православну Церкву все більше перетворювали на російську (наслідки цього можемо бачити сьогодні в Києво-Печерській лаврі та Почаєві). Йосифу Шумлянському такий порядок речей аж ніяк не подобався, тож він потихеньку почав агітувати своє духовенство за унію. Особливо активно допомагав йому ігумен Унівського монастиря Варлаам Шептицький – перший з роду Шептицьких в плеяді великих українських церковників. На єпархіальному Соборі в 1694 році він прямо звернувся до священиків, ігуменів, братчиків та шляхти: «До Москви я не піду, бо наша Русь Москві ніколи не належала і Москва не порушувала наші права. Заявляю вашим милостям, що сам піду тією дорогою, яку мені вказує король (тобто до унії). Хто хоче йти за мною – нехай іде, а хто не хоче – його воля».
Львівське братство, звісно, було проти. Залежні від московських грошей монастирі також. Але парафіяльне духовенство, а також засновані чи обласкані єпископом монастирі присягнулись піти за ним. Щоправда, одразу після цього Йосиф Шумлянський до жодних активних дій не вдавався – вичікував, оцінював політичну ситуацію, щоб не наразитися на конфлікт, і офіційно проголосив унію аж 6 червня 1700 року. Через вісім років він намовив Львівське братство прийняти зверхність Риму, а вже після смерті єпископа до єднання приступили монастирі в Крехові та Почаєві.
Прийняття унії з Римом було важливим і дуже позитивним кроком, що зумовив подальший розвиток західноукраїнської Церкви. Адже так Галичина звільнилася від впливу Москви, уникнувши таким чином зросійщення, якого зазнала наша Православна Церква. Понад те, прийняття унії позбавило нас шкідливої візантійської звички дивитися на західний світ як на царство Антихриста, а на себе – як на фортецю в облозі. В той час як Москва привласнювала наших учених, художників, музикантів, проповідників, Рим, навпаки, відкрив перед русинами двері своїх шкіл і академій, підтримував усі церковні реформи, що їх починали галичани, допомагав їм відстоювати свої права. Тож не буде перебільшенням твердження, що саме з реформ Йосифа Шумлянського галицька Церква почала ставати такою, якою ввійшла у історію, – відкритою для світу і водночас зорієнтованою на служіння своєму народові.
Віктор Заславський, історик, співробітник Жовківського музею, публіцист
