Двадцять шостого лютого цього року єпископу-помічнику глави УГКЦ Любомиру Гузару виповнилося шістдесять п’ять років. Ця подія співпала з днем закінчення Собору Львівської архиепархії, церковного зібрання, яке відновило свою діяльність майже після п’ятидесятирічної перерви й цього разу порушувало тему життя в парафії. Закінчення Собору відбувалось на великому піднесенні. Його додалося навіть від оберемку троянд (число квіток у ньому співпадало із кількістю прожитих років), який подарували владиці. А попереду ще одна подія: 30 березня минає сорок років з моменту висвячення Любомира Гузара на священика.
Сорок років священства… Багато це чи мало? І що за тим стоїть? Наскільки змінюється життя людини з того відповідального моменту, коли вона складає клятву перед Богом і рука єпископа передає їй ту вищу благодать? Як формується це покликання і як воно реалізовується впродовж життя? Чи двадцять п’ять років — не занадто молодий вік для такого вибору і чому молодь сучасної Европи не хоче йти тим шляхом? Про це, а також про інші актуальні питання церковного життя — в інтерв’ю з ювіляром.
Наскільки змінилося Ваше життя від тоді, коли Ви були висвячені на священика? І, взагалі, чим це життя відрізняється від життя пересічної людини?
Я від малого хотів бути священиком і навіть десятилітнім намагався вступати до манастирської школи, яку провадили у Львові отці-редемтористи. Пригадую, моя бабуся привела мене до цієї школи, а це було в часі війни. Отець-протоігумен каже: «Знаєш, сину, спочатку скінчи загальну школу, а тоді побачиш…». Він не хотів мене знеохочувати, але вже бачив, що ця школа перспективи не має. Пізніше, коли з сім’єю був в німецькому таборі, написав листа в семінарію до Америки. Й коли нас, вигнанців, таки забрали туди, вступив до семінарії у Стемфорді.
Чи моє життя якось змінилося? Знаєте, я якось цього не відчув, бо, живучи дев’ять років в семінарії, я вже готувався до такого типу життя. Й навіть коли приїхав на свячення до владики, мені показали кімнату, де я мав переночувати. Отець, який мене привів туди, каже: «Ти, напевно, будеш дуже погано спати, будеш переживати». Я пригадую, що дуже добре спав. А вранці мене гризло сумління: «Чи я знаю, що роблю? Я мав би переживати». Для мене це був дуже нормальний перехід.
Безумовно, життя священика є інакше, воно інакше орієнтоване. Священик є завжди для людей. Ніхто не повинен ставати священиком задля своїх власних бажань чи для свого власного освячення. Священик завжди є на службі в людей. І тому він практично не має свого особистого життя. Його завжди можуть покликати, він завжди мусить бути готовий увійти в ситуацію. І цим він чимось подібний до лікаря. Коли звичайний собі чоловік дивиться в телевізор чи йде до корчми випити пива, ми йдемо до церкви молитися. Але, попри це, священик мусить працювати, як і кожна людина, але в даному напрямку: готуватися до Богослужень, проповідей, відвідувати людей, весь час контактувати з ними. Це вже професійний аспект його життя.
Чи не виглядає Вам, що вік двадцять п’ять років назагал надто малий для такого вибору?
Це питання зараз дискутується. Ми схиляємося до думки, щоб відкласти свячення до 27 років, до більшого психологічного дозріння людини. Хоч, тут дуже багато залежить від типу підготовки, від прикладу добрих священиків. При добрій підготовці й добрих провідниках це рішення і в двадцять п’ять може бути виваженим. Багато ще залежить від поодиноких осіб. В семінаріях завжди дивляться: коли хтось із студентів в поважних сумнівах щодо вибору, ніколи не вагаються відкласти свячення.
Я не раз чула застереження такого пляну: як іти сповідатися до священика, набагато молодшого за віком? Які б добрі школи він не мав, життєва мудрість додається з роками.
То є правда. Ми стараємося такого щойно висвяченого священика посилати до якогось старшого, де він набиратиме тої практики. Нема сумніву, що той, хто вийшов з семінарії, ще не має досвіду. Це те ж, що й в іншій професії. Я не думаю, що хтось би просив операцію в лікаря, який щойно вийшов з медінституту. Сьогодні в Україні справді немає досить старших, досвідчених священиків, які б могли взяти молодших на науку до себе. Й, справді, багатьох нововисвячених священиків нема куди післати на таку додаткову науку, на той перший досвід, який повинен тривати не менше як три роки, а, може, й всі п’ять. У цьому є старовинна мудрість. Ще Арістотель казав, що людина, молодша тридцяти років, не повинна вчити моральности інших. І ми це знаємо з прикладу Ісуса Христа. Він мусів чекати до тридцяти років, бо згідно з ізраїльським законом до цього віку не можна бути вчителем, так званим раббі.
Чи й зараз у Греко-Католицькій Церкві є так багато покликань, як було в перші роки її виходу з підпілля?
Тут треба розуміти дуже тонкі речі. Людина стає священиком, бо відчуває до того покликання. То є Божий дар. То не є вибір професії. Після звільнення Церкви, справді, раптом дуже багато молодих людей забажали бути священиками, але то ще не значить, що вони всі були покликані. Навіть важко було в ті моменти визначити, хто є покликаний, а хто ні. Це вимагає певних структур і досвідчених людей. Зараз охочих теж є багато, і ми мусимо дуже ясно ставити питання, хто є справді покликаний. Людина, яка не є покликана до священичого служіння, сама є нещасливою й інших робить нещасливими. Замість бути носієм тої доброї новини Божої вона стає прикрою і для себе, й для інших.
І якщо трапляється такий прикрий випадок на практиці — що тоді?
Є дві розв’язки цього питання. Перший: є люди, які кажуть: раз я вибрав цей шлях, то буду йти ним до кінця. І дуже гідно це виконують. Друга можливість передбачена церковним законодавством: священика можна повернути до стану мирянина. Краще, щоб він не мучився і не мучив інших. Це не є так приємно, але живемо в реальному світі, й з цим треба рахуватися.
У сучасній Европі зараз спостерігається велика криза покликань. Я маю на увазі Католицьку Церкву. Чи причиною цьому обов’язкова передумова священства — неодружений стан, чи є якісь ще інші причини?
Ця криза, яку переживає Церква в Західній Европі, до деякої міри є спричинена тим, що целібат є необхідною передумовою для свячень, але, мені виглядає, що ми тут трохи перебільшуємо. Ми живемо в такому світі, який надзвичайний наголос робить на сексі. Й тому цю справу, мені здається, перенаголосили. Більше клопоту є з таким поняттям, як секуляризація. Триває занепад віри, а священик живе на вірі. Якщо його віра не є сильною, якщо він не є переконаним християнином, яким він може бути священиком? Світ переживає зараз велику кризу віри. Ми до неї ще не дійшли. Правда, маємо інші клопоти. Не дарма сьогодні Святіший отець Іван Павло II говорить про нову Евангелізацію, про нове навернення до Бога. Не можна сказати, що віра вже повністю занепала, але криза є доволі поважна. І як один із проявів цього є брак покликань.
Давайте повернемось до України. Наше суспільство є зараз в іншій кризі — економічній. Чим йому може допомогти Церква?
Криза економічна є до великої міри віддзеркаленням духовної кризи. Перш за все, злегковаженням потреб людини. Нема того бажання забезпечити людей всім необхідним до життя. Це — з одного боку. З другого — є певна нехіть до праці, нехіть до відповідальності. Що тут може зробити Церква? Перш за все, повернути людям усвідомлення своєї гідності, зрозуміння свого побуту на Землі. Це, звичайно дуже важко зробити, бо самі священослужителі мусять переродитися. Вони є частинкою того громадянства, тої спільноти. Не можна говорити про Церкву, як про щось таке, що існує збоку. Ні. Церква також хворіє на ті самі недуги, що й суспільство. Але, священослужителі мусять бути дуже свідомі тих засобів, які Церква має або вчить: молитва, святі тайни та духовна підтримка, яка повинна б нам допомогти побачити правду й передавати її другим. Ми повинні б бути першими оздоровленими при допомозі тих засобів, які Господь Бог дає нам і це передавати людям.
Великий виклик сучасному світові й, особливо, християнській моралі робить сучасна наука. Маю на увазі клонування, штучні запліднення, експерименти над ембріонами людей. Більшість з них є на межі морального. Але, чи варто так категорично засуджувати, для прикладу, штучні запліднення, сказати бездітній жінці: «Не роби цього»? Чи Церква може змінити свою позицію через роки, століття, як вже не раз було?
Чи це все узгоджується з тим порядком, який Творець вложив? На це питання не так легко і швидко можна відповісти, бо тут включено стільки різних елементів конкретного життя. Колись життя йшло повільніше й було більше часу це все переосмислювати. Сьогодні розвиток науки йде так швидко, що богослови не встигають. Тому робляться тимчасові рішення, бо люди потребують якогось напрямку життя, але завжди лишається немов би така відкрита фіртка. На випадок, коли ми це все в глибину передумаємо, побачимо, краще зрозуміємо. Я наведу такий приклад. В середньовіччі брати лихву вважалося страшним гріхом, бо цим бідних людей таки, справді, визискували. Сьогодні на цьому принципі побудована вся банкова система. Банки позичають гроші за певний відсоток, але він є регульований певним законом. Бачите, що сталося. Ми побачили, що не в самій лихві клопіт, а в тому, як ми це використовуємо, які це має наслідки. Але це такий дуже зовнішній приклад, який легко зрозуміти. А в даному випадку йдеться про дуже делікатні речі. Якщо ми можемо повторити, склонувати людину, то це ще не значить, що маємо це робити. Ми можемо вбити, але це не значить, що ми мусимо мати кару смерті. Сьогодні ми можемо знищити Землю, але чи маємо це робити? Ділянка приватного життя є дуже делікатна. Сьогодні людині вже надто залізли в душу… В Америці кожен має той свій пенсійний комп’ютерний номер і туди заноситься вся інформація про людину: чим і коли ви хворіли, коли позичали гроші, чи віддали, куди їздили… Чи є морально, щоб держава все це знала? І хто має бути сторожем тої інформації? До неї може добратися будь-хто, хто обізнаний з комп’ютерами.
І на закінчення нашої розмови торкнемося такої важливої проблеми УГКЦ як Патріярхат, визнання його Римом. Туди посилаються численні звернення і прохання, але… Скільки ж це може тривати?
З Патріярхатом є щось таке подібне, як з державою. Ось приклад. Радянський Союз існував з 1922 року, але міжнародно визнаним був лише в 33-ім році. Державу повинна визнати спільнота держав. Патріярхат структурно є подібний до держави, він вимагає визнання. Наша Церква є помісною, це всі визнають, і згідно з цим устроєм, який існує на сході, вона повинна бути Патріярхатом. І ми в тому дусі діємо. Але мусимо бути свідомі того, що нас ще Патріярхатом ніхто не визнав. Нас визнають як архиєпископство. Патріярхат і Патріярх є символами єдности перш за все. Українці є тут, в Україні, є східна й західна діяспора й нам бракує того символу єдности.
Чи зможе тоді Церква сама обирати собі єпископа? Дотепер в цю процедуру втручається Папа.
Папа не призначає єпископа в Україні. Він тільки приймає до відома, але в цьому прийманні до відома є такий пункт як оцінка даної особи, і це вже є певне обмеження. Тут з нашої сторони є певні занедбання. Ми мали б далеко більше свободи, якби були послідовнішими у вживанні наших прав. Ми маємо ще певні способи думання, не дозрілі до вживання закону. Тут, в Україні, ми втратили сорок п’ять років нашої церковної історії, на заході були в особливих обставинах, що ще й до сьогодні відчувається. Патріярхат був би цим елементом, який скріпив би ту нашу єдність і дав би можливість розвинути вживання законів, зробити нашу Церкву помісною в широкому значенні цього слова. У цьому напрямку ще треба дуже багато і серйозно працювати. Та й сьогоднішні політичні обставини є неприхильні нам. Є багато людей зацікавлених у тому, щоб ми не були Патріярхатом.
Надія Пастернак, Львів
