(У 115-річчя його народин)
Восени цього року минає 80 літ від арештування і заслання Митрополита Андрея Шептицького росіянами. З цими подіями є тісно пов’язана особа о. д-ра Йосифа Боцяна, вірного послідовника Слуги Божого Андрея. Тому що в наших наукових, церковних і громадських колах про нього майже не згадується, завданням цієї статті є накреслити кількома штрихами сильветку цього незаслужено призабутого богослова й духовника-громадянина.
Йосиф Боцян народився 10 березня 1879 р. в Бузьку в родині незаможного міщанина, сина коваля. Оповідання діда про давні події на наших землях і про потребу праці й жертви, релігійна атмосфера в домі батьків, а зокрема побожна мати — все це мало немалий вплив на талановитого юнака, збуджувало в нього бажання набути знання і посвятитися служінню Українській Католицькій Церкві й через неї своєму народові. Після закінчення з відзначенням гімназії у Золочеві він почав 1897 р. студіювати богословію у Львові. Слабкого здоров’я і внаслідок недостач життєвих засобів, він уже на другому році захворів на легені, мав вибух крови і мусів на цілий рік перервати навчання. Видужавши, він повернувся в семінарію, був учасником сецесії українських студентів з Львівського університету, навчався короткий час у Відні, а по закінченні богословських студій у Львові виїхав на дальшу науку за кордон і отримав науковий ступінь доктора богословії.
В Галичині він працював спочатку сотрудником у Любині Великім, а після виїзду ректора, о. Йосифа Жука, на становище пароха церкви св. Варвари у Відні, його іменовано ректором Духовної Семінарії у Львові, і на цьому пості він залишився до вибуху Першої світової війни. Із вступленням російських військ у Львів 3 вересня 1914 р. та на вимогу окупаційних властей о. Боцян зголосився бути одним із чотирьох українських закладників (іншими були д-р Стефан Федак, Михайло Заячківський і д-р Юліян Гірняк). Кілька днів пізніше, коли Митрополита Шептицького повідомили, що він арештований та що його вивезуть зі Львова, йому дозволили взяти з собою його сповідника, о. Боцяна, брата Йосифа Ґродського й одного слугу. Вже тоді Митрополит задумував утворити тайну єпархію для поборювання шкідливих нашій Церкві розпорядків царського уряду, для висвячування нових священиків і для опіки над вірниками. Тому він узяв з собою два омофори, один для себе, другий для о. Боцяна. У Києві, в готелі «Континенталь» Митрополит сказав йому: «Готовіться, я Вас висвячу на єпископа, бо мене повезуть дальше». Це і сталося під час тихої Служби Божої 23 вересня 1914 року. Отець Боцян отримав замість жезла палицю Митрополита з вирізьбленими ним ножиком датою (на ручці) й нижче з ініціялами «А.Ш.» з одного боку й «Й.Б.» з другого. Як показалося пізніше, цей символічний жезл довелося єп. Боцянові двигати понад десять років.
Коли Митрополита вивезли з Києва до Нижнього Новгороду, а звідтіль до Курська, єп. Боцян вернувся з братом Гродським до Львова і відразу почав старання про дозвіл відвідати його. Про ці старання писав Георгій О. Бобринський, генерал-губернатор Галичини, головнокомандуючому Львова Н. І. Іванову, мовляв, Боцян хоче завезти Митрополитові гроші й залишитися з ним у ролі духовника. Іванов погодився на висилку грошей, але одночасно вимагав зібрання свідчень про особу апліканта. Коли це сталося, він доніс Бобринському, що Боцян був ректором Духовної Семінарії, вів її в українському дусі та є близькою і довіреною особою Митрополита. На цій підставі йому відмовили дозволу на поїздку до Курська. Щойно на його друге прохання йому дозволили їхати туди під умовою, що при його зустрічі з Митрополитом буде присутнім російський жандарм та що Митрополит не буде сповідатися. Таким чином єп. Боцян зустрівся з Митрополитом у Курську на Різдво 1915 p., привіз йому книжки і по розмові в присутності жандарма вернувся до Львова. І цим разом він робив старання відвідати царського в’язня, але в червні 1915 р. його арештували, мовляв, він докучає урядові своїми проханнями, і вивезли до Мінусінська у Красноярському краї, а брата Ґродського до міста Красноярська, де вони обидва перебували до 1917 року. Тоді вони приїхали до Петрограду, де перебував після свого звільнення Митрополит Шептицький. Приготовляючись до виїзду з російської столиці, Митрополит вимагав від урядових чинників, щоб йому дозволили їхати додому разом з людьми, з якими його вивезли зі Львова, значить з єп. Боцяном, братом Й. Гродським і Іринеєм Готрою, який прийшов на місце бувшого слуги. По деяких труднощах з отриманням паспортів вони виїхали 6 липня 1917 р. з Петрограду до Стокгольму й задержалися там до 18 липня. У містечку Сассніц на острові Рюген Митрополит попрощався з своїми супутниками, які поїхали через Берлін до Відня, а сам з Готрою вибрався в дорогу до Гамбургу і по десятиденній задержці до Швайцарії.
Приїхавши до Відня, єп. Боцян дав газеті «Райхпост» інтерв’ю про структуру Греко-католицької Церкви і увійшов до верифікаційної комісії, що її створив Митрополит Шептицький 30 серпня 1917 р. для ідентифікації мощів св. Йосафата.
І вересня він був з Митрополитом у таборі в Ґмінді, а шість днів пізніше взяв участь у вечері в готелі «Імперіял», на яку Митрополит запросив усіх наших священиків, які перебували тоді у Відні. Там Митрополит поінформував їх про висліди праці згаданої верифікаційної комісії, яка безсумнівно підтвердила автентичність мощів св . Йосафата, і подав до загального відома вістку про висвячення ним о. Боцяна на луцького єпископа, підкреслюючи, що його чекає тяжка праця на Холмщині й Волині. Вістку про висвячення прийняли священики і ціле українське громадянство з одушевленням, бо знали добре його просвітню діяльність з-перед 1914 року. Сам єп. Боцян промовляв під час вечері, заявляючи, що він не боїться тяжкої праці і є готовий помогти розбудити вогонь, який спалахнув у душі українського народу. «Йому, українському народові, — сказав він, — потрібно демократизму, ідейности, єдности і добре запрограмованої праці» — і як приклад дійсного демократа назвав Митрополита Шептицького. 9 вересня 1917 р. він узяв участь у Богослуженні в честь св. Йосафата.
Після повороту до Львова єп. Боцян був учасником численних вітань Митрополита українським громадянством, а в залі Музичного Інституту ім. М. Лисенка дав для гімназійної молоді виклад про перебування Митрополита на засланні. Коли пролунали звуки тріюмфального повороту Митрополита Шептицького до Львова, єп. Боцян почав призначену йому працю луцького єпископа. Було відомо, що українське населення Холмщини і Підляшшя не забуло свого греко-католицького обряду, скасованого царським урядом 1875 p., і кілька разів давніше старалося отримати своїх священиків з Галичини, бо не хотіло спілкуватися з православними попами з Румунії, що їх висилав туди австрійський уряд. Тому вже восени 1917 р. єп. Боцян побував у Люблині, щоб отримати там дозволення хоч кільком українським священикам відправляти Богослуження на Холмщині й Підляшші. Польська влада відмовила його проханню, а в 1918 р. зігнорувала його протести й прохання з приводу насильного забрання великої бібліотеки оо. Василіян у Холмі, одну частину якої завезено до Люблина, другу до Варшави. Це було частиною намагань польської цивільної і церковної влади не допустити єп. Боцяна до Луцька. Всі перипетії цієї боротьби дотепер не з’ясовані і залишаються цікавою темою для майбутніх істориків. В результаті безуспішних заходів єп. Боцяна сприяти відновленню Греко-католицької Церкви на Холмщині й Підляшші він працював у Львові чи в Підбірцях, без уваги на те, що 24 липня 1921 р. Папа потвердив його номінацію на луцького єпископа. У ватиканських колах перемогли сильні польські впливи; завдяки їм дійшло до конкордату, яким діяльність Греко-католицької Церкви обмежено до території Галичини. Єп. Боцяна ніколи не допустили до Луцька, й тоді Митрополит Шептицький іменував його в 1925 р. львівським єпископом-помічником, пізніше архипресвітером львівської капітули.
В міжчасі єп. Боцян, не зважаючи на підірване засланням здоров’я, не переставав працювати там, де цього вимагали інтереси нашої Церкви і народу. Влітку 1922 р. він виїхав за кордон, щоб відвідати українську військову й політичну еміграцію у Чехо-Словаччині й Австрії. З цієї поїздки збереглася пам’ятна його промова — проповідь до інтернованих у Йозефові Українських Січових Стрільців 15 серпня 1922 року. Наскільки висловлені в ній думки актуальні також сьогодні, її варто б передрукувати в цілості. Тут обмежимося короткими коментарями і цитатами. Єп. Боцян вказав на несприятливі відносини в Галичині й висловив своє переконання, що «ніщо не в силі погасити наше стихійне бажання до волі, з яким ми прийшли на цей світ, наше непохитне пересвідчення, що ми маємо також право до життя, як і інші народи, і що за нами сила і правда святая». «Саме тому, — продовжував він, — Воскресне Україна! Власним життям заживе у власній державі український нарід. Так мусить бути, бо інакше не буде кінця безладдю». Але нам самим треба працювати, бо «надії на чужу, хоч би і щиру поміч, нема». Єп. Боцян згадав також незавидний стан українського шкільництва в Галичині, яке опинилося в руках ворожих чужих інспекторів і вчителів, переслідування греко-католицького обряду, безчещення наших церков (у Судовій Вишні і Зимній Воді), можливість розв’язання львівської Духовної Семінарії, бо навіть «сам начальник держави посмів сказати у Кракові на вічу прилюдно неправду на те, щоб здискредитувати нас перед світом, а наших братів на Холмщині й Підляшші упередити, аби не верталися на греко-католицьку віру, на те, щоби здержати тамошніх священиків і ієрархів, які хотять пригортатися до нашої Церкви і народу». Єп. Боцян закликав слухачів полюбити працю і поглиблювати знання, бо про волю народу рішає не тільки матеріяльна сила, але ще більше сила ума. «Просвіта й культурне зрівняння з заграницею прискорить світлий день нашої волі». Поза межами Галичини він був останній раз, коли єпископ Пінська запросив його відслужити св. Літургію для тамтешніх українців, знаючи їхню тугу за своїм обрядом. Далека подорож зовсім підірвала його слабке здоров’я, і тиждень після неї він помер 21 листопада 1926 року.
Єп. Боцян був добрим організатором української богословської науки й визначним богословом-науковцем, спеціялістом по історії Української Церкви і східніх обрядів. Як ректор львівської Духовної Семінарії він заснував «Просвітній Кружок Українських Богословів», вимагав від питомців доброго ознайомлення з просвітньою і економічною роботою по читальнях і сам розвинув жваву діяльність серед населення Львівського й суміжних повітів. Він був співредактором журнала «Католицький Всхід», який виходив у 1904-1907 pp. заходами товариства «Власна Поміч Богословів» у Львові, та журналів «Нива» і «Богословія» і поміщував у них статті по історії Греко-католицької Церкви. Він був автором розвідки про знайдений ним портрет батька Тараса Шевченка, друкованої в каталозі шевченківської виставки у Львові 1920 p., життєпису о. Дольницького, розвідки про літературну творчість Йосафата Кунцевича та літературного огляду 60 пастирських листів Митрополита Шептицького (Богословія, кн. 1-2, 1926, стор. 94-149). Його перу належать переклад «Наслідування Христа» Томи Кемпійского й латинськомовна праця «De modificationibus in textu slavico Liturgiae Sancti loannis Chrysostomi apud Ruthenes subintroductis.»
Працював також над перекладом українською мовою св. Письма. Він брав активну участь у другому унійному з’їзді у Велеграді (31 липня — З серпня 1909 р.) і виголосив там доповідь «Яким чином вивчення літургіки може сприяти усуненню перешкод для зближення Церков». На подібну тему він промовляв у рамках Секції для історії і археології св. Евхаристії під час 23-го Евхаристійного Конгресу у Відні 11 вересня 1912 року. Ось кілька думок з цієї промови, як їх подала газета «Діло» від 13 вересня 1912 року.
Від Четвертого Світового Евхаристійного Конгресу 1893 р. в Єрусалимі безпереривно обговорювалось питання про повну злуку розділених Церков. Католицька Церква завжди була зацікавлена різними обрядами, але при цьому зверталося більше уваги на відмінні прикмети, чим на подібні й однакові. Перша св. Літургія була спільним Богослуженням і відзначалася найбільшою простотою. Старо-християнська Служба Божа складалася лише з благословення, молитви, освячення хліба й вина, ламання хліба, розділювання св. Причастя вірникам і подяки. Пізніше нові молитви, символи й церемонії увійшли у св. Літургію. В ІV столітті приходить вхід у формі псальма, співаного,під час приходу єпископа до престола. У грецькій Церкві знаходимо замість цього три антифони і т. зв. «малий вхід» з Євангелієм. Цей малий вхід знаходиться ще на початку Служби Божої і носить назву «Літанія». Це є одна із найстарших форм християнської молитви і перша форма великих молитов, якими починається грецька Служба Божа. В римській Службі Божій є згадка про ті молитви у «Киріє елейзон». Після Літанії священик збирав т. зв, «колекту». Після молитов, орацій слідували різні читання, обмежені тепер у латинників і греків до св. Євангелія. Євангеліє читав диякон з спеціяльними торжественними церемоніями. Опісля слідувало пояснення співаного тексту св. Євангелія, як це ще тепер робиться у проповідях. «Вірую» було у латинників уже в У столітті, а греки включили його у Службу Божу у VІ столітті. Першою чинністю евхаристійної властивої Служби Божої є дари. В давній церкві, коли кожний християнин при інших дарах складав хліб і вино, що їх розділювано опісля при св. Причастю, дари відбувалися мовчки і щойно від У століття під спів псальмів. У грецькій Церкві приготування дарів стало від VIII століття частиною Богослужіння. Дальше священик переходить до молитов, які вводять до переміни дарів у тіло і кров Спасителя. Він починає евхаристійну молитву вступом, анафорою канона, після чого проголошує висказані Христом у навечір’я його смерти слова про хліб і вино. Це і є закінчення дарів. У римській Службі Божій зосталося ще більше вступів із старовинних часів, у грецькій Церкві вона залишилася незмінною. Після канону слідує у римській і грецькій Службі Божій приготування св. Причастя з вст. молитвою, отченашем, елевзацією, ламанням хліба, мішання хліба з св. кров’ю, св. Причастя священиків і вірників та нарешті подяка й кінцева молитва. З внутрішньої суті обох обрядів виходить, що між ними є подібності, а різниці є лиш зверхні й незначні. Врешті-решт обидва обряди походять з того самого спільного кореня первісної Церкви, і саме вказуванням на подібність чи однаковість обрядів можна прискорити святе діло об’єднання Церков.
Єпископ Йосиф Боцян помер на 48-му році життя. Його передчасна смерть позбавила нашу Церкву й нашу богословську науку знаменитого трудівника-патріота й талановитого богослова-науковця. Він щиро любив свою Церкву, оком ученого богослова приглядався пильно життю св. Йосафата і, як він, прагнув усією душею нести святу правду в нарід, на Схід. Всією шириною свого серця він любив український нарід, радів його успіхами, болів його невдачами, при кожній нагоді закликав його до праці й до освіти, бо в них бачив ключ до визволення. В 1930-х роках українська громада Бузька приготовила в місцевій церкві св. Миколая крипту для тлінних останків єп. Боцяна, але воєнні події перешкодили здійсненню цього шляхетного задуму. Чи можливе це тепер?
