Від хвилини, коли українське мирянство дедалі більш і більш активно включалося у живу дію свого християнського покликання і апостоляту, зверненого особливою мірою для уцілення нашої Помісної Церкви, падали в сторону мирян раз-у-раз грімкі протести зі сторони духовних осіб, які засуджували цих же мирян, оклеймовували їх найрізноріднішими кличками, накликували на них поліцію і створювали скандали, які не тільки для нас, українців, фатальні, але й ніякій взагалі спільноті жадного добра не віщують. Більше того, з амвон, «пастирськими листами» і «Церковними Вістями» кидано клятви і погрози, а в криптонімній, памфлетній, найгіршого сорта вуличній «літературі» вергано такі потворності, що хіба гідні найпідліших із найпідліших. Цікаво, в ім’я чого все це згадане і багато дечого, що було роблено ще потворніше за повище. Для майбутніх поколінь, чи радше вижильців із наших апокаліптичних часів, буде це, ніколи не розгадана загадка. Справді, в ім’я чого?
Мабуть наші люди не багато мінялися за час своєї історії. Був колись час, що християнський дух більш-менш однаковою мірою пронизував усі шари нашого народу. Найдовші століття цей дух найбільше унаявнювався в упосліджених народніх масах, а в цьому столітті увидатнився він, дивним дивом, у свідоміших представників народу. До всіх цих трьох варіянтів у часі і просторі вияву нашого християнського духа треба завважити що це тільки загальна схематизація. Без сумніву, навіть у межах цього, чи іншого шару народу були завжди люди, яких християнський дух тримався ледь-ледь, якщо взагалі був слідний. Але ж такий вже споконвічний закон для усієї людськости. Ми, українці, можемо тільки дякувати Богу, що цей об’яв поверховности у вияві нашого християнського духа був завжди в нас радше винятковий. З правила і повсякчас переважала таки в нас жива і повністю боговіддана віра. Здоровість церковного нашого проводу засновувалася у нас почерез століття на тому, що цей же провід спирався на живучих і домінантних у даний час виявниках віри того, чи іншого шару народу. Раптом, коли ми знайшлися у цих часах, тоді скоїлося нагле зламання цього закону. Ті, яких треба було піддержати і використати їх до співпраці у Божій справі, стали раптом скалкою, чи навіть колом в оці тих, що уявили собі, що в їхніх руках усі ключі до царства небесного, ба, що їм треба падати до ніг навіть тоді, коли вони ведуть на манівці і явне самогубство.
І виявився дивний парадокс. Не зважаючи на те, що в їх руках була вся власть і всі ідеальні можливості, саме ті, які хотіли зламати у нашій Церкві закони славної нашої традиції, не залишили по собі ні одного документу, що заслуговував би на якунебудь увагу. І навпаки, цілі десятки людей без оцих ключів «царства небесного» зайняли місце тих, які в першій мірі були покликані вести мирян. Документи ж, що будуть у майбутньому світлом для прийдешніх поколінь і живим свідоцтвом зрілого розуміння християнських істин, будуть таки по стороні мирян. Порівняйте суто церковні видання за останніх 16 років і переконаєтеся, що це ніяке узагальнення і ніяке перебільшення.
