У першій половині 17-го століття було звичним, що провідні церковні становища посідали члени впливових аристократичних родин. Також і молдавський воєводич Петро Могила, який замолоду переїхав з Молдавії на українські землі, не був винятком. Переїхав не на чужину, а на православні землі, де його рід мав земельні маєтності та був посвоячений із знатними магнатами. Його покровителями були такі впливові у Литовсько-Польській державі особи, як коронний канцлер Жолкєвський і Ходкевич. Петро Могила бував, можливо, що й вчився у Західній Европі, знав світові — грецьку й латинську — мови, володів румунською, польською та русько-українською мовами. Згідно з тогочасними нормами, служив у війську, був учасником великих битв під Цецорою (1620) і Хотином (1621). Перед ним відкривалася блискуча кар’єра у політично-адміністративній ділянці.
Далі настав раптовий (але не несподіваний, бо у родині Могил були духовні особи) перелам. Могила глибоко зацікавився справами Православної Церкви, зблизився з київським митрополитом Іовом Борецьким і 1627 р. прийняв чернечий постриг та незабаром,— вже як архимандрит Києво-Печерського манастиря, — здобув важливу позицію у Православній Церкві. Адже тоді цей манастир був не тільки зразком чернечого життя і огнищем культури, був він і заможною інституцією — йому належали два міста, 50 сіл, 2 замки та безліч прибуткових підприємств. На цьому міцному становищі архимандрит міг впливати на важливі церковні справи, а між ними на тогочасні пляни поєднання церков. Тож молодий архимандрит розвинув кипучу діяльність на полі культури, освіти, церковного адміністрування та богословської думки.
Історична постать Петра Могили вивчена задовільно; його життєпис майже не має білих плям, тому читачів цікавлять не його великі осягнення у згаданих ділянках, — він оживає на тлі ідей, що нуртують нині у церковних українських колах вільного світу. А саме: екуменізм і Патріярхат. Звичайно, інша доба, інші шляхи, а головне — не той самий зміст цих двох термінів у різні доби.
Віки затерли те, що колись приймалося за найголовніше, несуттєві видаються полемічні писання тієї давньої доби, як і намагання поширити одне віроісповідання коштом другого, також руського, білорусько-українського.
Папа Іван Павло II у червні 1984 року, у Женевському центрі Православної Церкви, запевнив екзарха Вселенського Патріярха, митроп. Дамаскиноса, що Католицька Церква прагне закінчити давнє роз’єднання Східньої і Західньої Церков. «Тому, — сказав папа, — церковні взаємини необхідно просвітлити, усунувши пересуди та помилки».
Мова була про світові церкви, але це твердження ще більше прикладається до церков того самого народу.
Сьогодні, коли церкви опинилися під нищенням воюючого атеїзму, такі слова самозрозумілі. Але у 17-му столітті провідники народу, що знайшовся у релігійному роз’єднанні, кличів про просвітлення не могли б сприйняти. Тоді діячі об’єднання не переступали через перепони, а намагалися, щоб їхні переконання прийняла друга сторона. Тому вони так часто зверталися по допомогу чи за посередництвом до чужих чинників, а, намагаючись порозумітися, вживали несуттєвих доказів.
Це показне хоча б у реакції на так звані «Пункти заспокоєння руського народу», що їх опрацювала одна з комісій польського сейму 1632 р. «Пункти» частково привертали православним права й майно, що їх вони втратили після акту Унії 1596 р. Рим протестував проти «заспокоєння» коштом вже здобутого уніятською стороною. Не були «Пунктами» захоплені й православні, вважаючи, що отримали замало, і П. Могила закликав «здобути», а не приймати такого проекту згоди. А на чергові намагання порозумітися Рим відповів, щоб православні прийняли умови Фльорентійської унії, на що православні не могли погодитися.
Дещо раніше, заходами посла-архимандрита Й. Боковецького, уніятські й православні посли домовились у 1629 р. про спільний собор у Львові, що його мали попередити окремі собори у Києві й Володимирі. До цього був прихильний православний митрополит Іов Борецький, але спротивилися козаки і шляхта. Вони попереджували, що, замість заспокоєння кривд, йде до прилучення до Риму і не з’явилися, себто зірвали цей собор. З свого боку римська Конгрегація пропаганди віри заборонила мати у Львові спільний з православними собор. Уніятському митрополитові довелося зректися вже виконуваних (собор у Володимирі) плянів та запевнити, що «з схизматиками собору не матимемо». А на тому соборі, як і на попередніх і пізніших нарадах, плянувалося схвалити ряд догматично-канонічних пунктів, які, як припускали ініціятори, могли бути прийнятні для обох сторін.
Так, щодо деяких намічених пунктів, у «Філіокве» (що означає і від Сина) кожна сторона затримувала б (православні дещо змінено) свої вірування; православні (також змінено, згідно з своїм навчанням) мали б приймати науку про чистилище; стверджувалася дійсність православних таїнств й ієрархії; визнавалася зверхність папи, затримувалася зверхність царгородського патріярха над Руською Церквою, але патріярх мав би погодитися на деякі з намічених пунктів.
До намагань порозумітися, до предтеч сучасного екуменізму, що їх окреслено у Ватикані «універсальною Унією», схилявся й архимандрит, а пізніше митрополит Петро Могила.
У 1628 р. архимандрит Петро Могила був у Дермані, гостюючи в архиєпископа Мелетія Смотрицького, тоді вже таємного уніята. Смотрицький не забарився сповістити митроп. Рутського, що Петро Могила, після розмов, став прихильніший до унії. Того ж року, на соборі в Городку, у присутності П. Могили зважувалися можливості поєднання Руси з Руссю. Зібрані погодилися з поглядами Смотрицького, що різниці між Церквами не становитимуть перешкоди, а Смотрицький мав виготовити проект погодження.
Отже, митроп. в Унії, В. Йосиф Рутський поручав Римові П.Могилу, як особу «впливову й побожну», яка схильна визнати папу зверхником Церкви. Спираючись на прихильні свідчення. Папа Урбан VІІІ у 1643 p., так звернувся до митроп. Могили: «Подбай про свій рятунок та про спасення інших, які (…) підуть шляхом, що його ти намітиш власним прикладом». Тоді «душі твоїх людей, видерті з пащеки пекельних вовків, увійдуть у правдиву Христову отару».
На такі до нього звернення П. Могила повинен був би відповісти. Одначе, маємо лише непевні, ніби його, відгуки. Між ними найвимовніші — це «Проект згоди» («Модус конкордіє…») з 1644 р. у різних редакціях та два сумнівні щодо походження документи Ватиканського архіву, що їх авторство приписують П.Могилі та воєводі Адамові Киселеві.
Покликуючись на ці документи, тобто на «Записку…» («Мемуари митрополита») та на «Думки…» («Сентенція… нобіліс Полоні…»), дослідники добачають примирливе ставлення П. Могили до Західньої Церкви. Менше міродайні вважаються свідчення сучасників — митроп. Рутського і архиєп. Смотрицького, поскільки такі рекомендування можуть віддзеркалювати щире бажання, а не наявну дійсність. Бажання було виразне, щоб митроп. Могила довершив те, що не було здійснене у Бересті.
Проте, Рим споглядав на справи руського народу здалеку і зверху. Маючи повідомлення з найрізніших джерел, він був стриманий в оцінюванні рапортів і листів Рутського, Смотрицького, Санґушка й інших. Тож з Риму йшли інструкції нунцієві, щоб той доклав зусиль ґрунтовно розвідати про «спосіб життя і звичаї православного митрополита Могили (…) та про наміри, якими він керується (…). Вони можуть бути духовними — і це було б краще,— але можуть бути й дочасні. Проте й такі (…) можуть прислужитися унії…».
Ватикан у своїй стриманості мав підстави. Бо у вияві поглядів Могила був обережний, а його поступування було позначене змінністю, залежно від церковних і політичних обставин. Одначе, у збереженій документації, Могила пильнував зміцнення православ’я, — протилежно до його талановитого сучасника, архиєпископа Мелетія Смотрицького, який, перейшовши на унійну сторону, погоджувався на цілковиту підлеглість Римові, не згадуючи вже про архим. Касіяна Саковича, який став латинником. Досвідчений, знаючи тогочасні обставини від Варшави до Січі, Могила намагався злагодити колотнечу в державному маштабі та прірву в руському народі, що створилася, як наслідок Берестейської Унії. Але на ці важливі справи він споглядав з підвищення свого досвіду, зв’язків знання та свого, все таки чужинного, походження.
Тоді минуло небагато понад чвертьстоліття, відколи частина Церкви,— переважно церковна інтелектуальна родова верхівка, з’єдналася з Римом.
У тодішньому державно-церковному устрої, коли діяли права подавання патронату, вплив з’єднаної з Римом групи був непропорційно великий. Народ, дрібна шляхта, «хлопи» і не тільки «хлопи», але й «попи», не враховувалися. Треба було мати прихильність світської влади, щоб привести у ту чи іншу юрисдикцію цілі церковні округи. З тією світською владою мав зв’язки і рахувався з її бажаннями архимандрит, потім митрополит Могила.
Адже він їздив по Україні, мав земельні маєтки, знав дійсну вартість адміністраційних наказів чи ухвал судів. Він зблизька бачив війни; одна велика перемога у вирішальній битві з турками сталася на його очах завдяки козацькій армії. Тож знав, що саме внизу, між козаками, «хлопами» і «попами» була дійсна сила «руської» чи «грецької» віри.
Саме його київські студенти у «Панегірику» (1633 р.) вихваляли як екзарха «святого трону Константинопільського» і його ж вітали у Львові братчики (1632) твором «Аврора», що пізніше був сконфіскований католицькою консисторією. Спираючись на козаків і міщан, він привернув православним храм св. Софії у Києві у 1633 p., а рік перед тим писав до провідника протестантів, кн. Христофора Радивила, щоб спільно «привернути те, що несправедливо і насильно було відібране». У своєму «Требнику» він вмістив заклик: «Православний народе Руси, закарбуй в пам’яті, що ти перебуваєш у правдивій Церкві, не дайся захитати ні вітрові пестощів, ні бурі переслідування, ні словесній дискусії…». А у передсмертному заповіті підтвердив: «У святій вірі, в якій народився, виховався і, з волі та ласки Божої, митрополичу гідність на собі маю, у ній хочу, вік свій закінчивши, стати перед маєстатом Господа мойого».
Напрошується досі нерозв’язане питання: наскільки у дійсності був відданий екуменізму Петро Могила та на яких засадах уявляв він здійснення «універсальної унії». Яке мало б тоді бути становище особи, яка б очолила об’єднану Церкву; а тією особою став би він — найповажніший кандидат на руського патріярха.
Чи не перший висунув ідею про Патріярхат рухливий М.Смотрицький — разом з потягальним гаслом поєднання Руси з Руссю. Він звернувся до Константинопільського патріярха, але той не відповів; одначе, він далі діяв і твердив, що уніяти бажають відірватися від Риму та що король бажає, щоб Русь мала спільного для уніятів і православних патріярха. Православний митрополит Ісая Копинський, у зв’язку з поширеними чутками, почав розсилати листи, обвинувачуючи П.Могилу, що той отримав від папи благословення на спільного для Руси патріярха.
Безпосередніх документів про прямування самого Петра Могили бути патріярхом немає. Але про нього, як відповідного на таке становище, згадувано; так напр. у листі митроп. в Унії Рутського до папського нунція (1629 р.) інформується про потребу «встановити гідність патріярха, поставити відповідну людину і з її поміччю прихилити православних до Унії». За таку особу Рутський вважав Петра Могилу.
Яка б у дійсності була участь Могили у творенні патріярхату? Вона була безуспішна й усе перекреслила його передчасна (він мав лише 50 років) і, можна припускати, загадкова смерть.
Натомість у акції за Патріярхат виразне було заанґажування польського короля Владислава ІV, який виявляв бажання мати руського патріярха у кордонах своєї держави. Бажання, зрозумілі у плянах кожної державної влади.
У самостійності Церкви була зацікавлена і давня Русь, продовжували це галицькі князі змаганнями мати свого окремого первоієрарха. У цьому змаганні Галицьку Русь випередила Москва, створивши у себе спочатку митрополію (як продовження київської), а далі патріярхат. Відновлено цю ідею (також без успіху — у 17-му столітті) рівнобіжно з плянами про універсальну унію. Проминуло півтора сторіччя, і падаюча Річ Посполита, рятуючись, вирішила унезалежнити від московського церковного центру своїх православних актом Пінської Конгрегації 1791 р. Тоді відірвано Православну Церкву в Річі Посполитій від юрисдикційного зв’язку з російським синодом, привернено їй дещо з втрачених прав і спрямовано до підлеглости Константинополеві. Але незабаром стався розподіл Польщі, і заплянована «автокефалія» Церкви не здійснилась. Автокефалію оформлено понад сто років пізніше, в 1924 p., коли західні білоруські й українські землі опинились у межах поверсальської Польщі і коли прямування уряду Польщі збіглися з бажаннями українських діячів відірватися церковно від Москви. Патріярх Григорій VII, спираючись на давню автономію Київської митрополії, визнав автокефалію західнім землям тієї митрополії.
Дещо раніше, у 1918-1919 роках, прихильністю влади української держави (однаково УHP і Гетьманської) у Києві проголошено автокефалію Церкви, але цей акт не був завершений по втраті незалежности. Також чергове проголошення автокефалії (Київ, 1921 р.) не здійснилось, бо Українська Автокефальна Православна Церква в СССР була насильно ліквідована.
Отже, церковна автокефалія і акція за патріярхат тривають лише у вільному світі в Українській Православній і Католицькій Церквах, рівнобіжно з екуменічним рухом, який у рямках однієї нації набрав відмінного змісту.
Діячам цього руху не доводиться розмовляти про догматично-канонічні розбіжності й релігійну полеміку 17-го сторіччя, що вивчається нині лише з погляду літературознавчого чи історіософічного. Таким чином, екуменізм був дещо збіднений, — він позбавлений висот богословського мислення, але він звільнений від сторонніх впливів і внутрішніх пристрастей, — ставши дійсним братанням Руси з Руссю. Нині добачається збагачення у тому, що народ виявив себе у різних віроісповіданнях, у різних скарбницях церковних традицій.
Інакше було у добі Петра Могили, коли одна Церква лише народжувалася, а друга перебувала у занепаді, коли неоднакове було трактування світською владою тих Церков, коли вирішували сила і впливи. У таку добу неможливі були хоч би такі явища, як послання Митрополита Греко-Католицької Церкви в обороні руйнованих у 1938 р. на Холмщині й Підляшші православних храмів або протест Собору Єпископів УАПЦеркви проти насильного ліквідування Греко-Католицької Церкви на Львівському лжесоборі у 1946 році.
Сьогодні можна говорити про дві постаті, що поклали підвалини церковно-національного заспокоєння.
Митрополит Андрей ще живий у пам’яті, це ще палаючий світильник, який увійде у синоди УКЦеркви, як її канонізований святитель.
Але далеко у минувшині діяв митроп. Петро Могила, — автокефаліст, який поділяв бажання, щоб «наш митрополит» був незалежним, — «нехай буде постійно хіротонізований собором місцевих архиєпископів і єпископів». Йому довелося лявірувати у тогочасному крутежі емоцій, патріотизму і кар’єризму. Бажав і остерігався стати об’єднуючим чинником, символом; не тільки через небезпеку «піти у Дніпро годувати рибу».
Також і тому, що в останні роки його життя вже виразно відчувалися підземні, ще здушені, але готові вибухнути сили «грецької» віри. Схилявся, щораз помітніше, у бік тих, хто міг здобути майбутнє. Щораз виразніше сповіщав про відданість Православній (грецькій) вірі й про непорушність його служення тій Церкві. Повторював те саме, про що — не так наголошено — заявляв і раніше, як хоча б у 1632 p., коли під час конвокаційного сейму сповістив, що у Лаврі збережено багато документів, які свідчать про помилковість тверджень щодо колишньої залежности «Руської Церкви від Риму». Такі заяви одначе не втишили погніваного б. митрополита Ісаю Копинського, який писав, що Петро Могила «має (…) християнські церкви (…) змінити на ляцькі костели».
Себто: хоч про митрополита Петра Могилу опубліковано багато наукових дослідів, хоч виявлено багато документів з його доби, одначе погляди дослідників щодо його «екуменізму» суперечливі, а іноді й діяметрально протилежні.
Але напевно: якщо б діяч таких широких поглядів і великих зв’язків, діяч виразно протимосковського наставлення, якщо б Петро Могила прожив ще кілька років,— до виступу Хмельницького, — то менше пролилося б крови у віроісповідному братовбивстві. І, правдоподібно, не було б Переяславського договору, що у його наслідках Білорусько-Українська Церква увійшла в юрисдикцію церкви російської і на довгі роки втратила свою колишню провідну ролю у своєму народі.
* Доповідь була виголошена на другому симпозіумі на тему: «Український Екуменізм» , що відбувся заходами Українського Патріярхального Світового об’єднання 28 вересня 1984 р. у Пассейку, Нью-Джерзі.
