Грецьке слово «ойкумена» (звідси «екуменізм») означає «всесвіт», «заселений світ». Як особливий напрямок розвитку богословської думки в християнстві екуменізм виник й утвердився у XX ст. Від попередніх пошуків богословами різних конфесій основ єдности християнського світу його відрізняло те, що негативні настанови у відносинах між Церквами, організаціями, громадами поступалися місцем позитивним, а зближення християн вбачалося на шляху діялогу, кращого взаємного пізнання, спільного служіння. Екуменізм як у теорії, так і на практиці — це позитивне світосприйняття, позитивне мислення і позитивна поведінка з високою мірою довіри до відповідальності! церковних ієрархів, священнослужителів і кожною християнина.
Те, що сьогодні визначається як «екуменізм», не є чимось новим у християнстві: вся його історія позначена онтологічною, глибинною внутрішньою єдністю. Від часів пришестя Христа і донині кожне наступне покоління християн приречене шукати відповідь на, здавалося б, наївне, навіть дитяче питання: чому ми маємо бути єдині, а також на вирішення завдання: як саме до цього наблизитися? Говорячи про ці проблеми, Клайв Льюїс, апологет християнства за покликанням і професор філології в Кембріджі за фахом, зазначав, що кожне віроісповідання, якщо не за вченням, то за духом «найближче до інших є в самому центрі — там, де знаходяться найвірніші його сповідники. А це наводить на думку, що в серці кожною віросповідання є щось або хтось, хто, попри всі розбіжності, всі відмінності в темпераментах, спогади про взаємні переслідування, говорять тим самим одним голосом, тією ж самою мовою».[1]
У центрі екуменічною богослов’я стоїть ідея єдности християнства — ЦІЛІСНОСТІ! Христовою хітону (Іоан. 19:23). Церковні поділи іі розколи, жахливі у своїх жорстокостях хрестові походи іі криваві релігійні війни, анатеми, конфесійний фанатизм тощо – все це, з погляду екуменізму, трагічні події історії християнства, але вони мають належати виключно минулому і не переноситися у сьогодення. Спільність християнської спадщини, те, що єднає, а не розділює Церкви — ось що бачиться основою зближення.
Метою сучасного екуменічного процесу є прагнення до відродження спілкування у Таїнствах між роз’єднаними сьогодні християнськими Церквами (коінонія, комунікатор ін сакріс) того спілкування, яким були позначені стосунки між християнськими спільнотами у перших віках їх існування. Реальне подолання відчуженості між християнами бачиться учасникам екуменічного руху в поєднанні зусиль як у сфері соціяльного служіння, так і в розвитку діялогу, метою якого є вивчення й аналіза тих богословських положень, що є спільними, або призвели до відчуження. Ведення богословського діялогу є прерогативою вищої церковної влади, експертів. Але вже сьогодні набутки в цій сфері надають можливості для співпраці християнських громад різних конфесій. Одне застереження висловлюється при цьому всіма Церквами — шлях до екуменізму є проблемою виключно внутріхристиянською. А тому втручання до цієї сфери будь-яких позарелігійних, світських, у тому числі й державних, чинників є неприпустимим.
Засадничими принципами теорії і практики екуменізму є рівність Церков — учасниць діялогу, їх взаємоповага, довір’я між ними і любов. Через те й найбільша кількість опонентів «звадам екуменізму» є в Церквах чи громадах з обмеженою церковною свідомістю, де самі ці принципи вразила корозія, де мають місце прояви конфесійною тріюмфалізму або самовихвалення, егоїзму, ксенофобії, залежности від політичних сил, де зберігаються атавістичні претензії на виключність у свідченні істини.
У термінах сучасної психології прихильників і противників екуменізму ми, послуговуючись визначенням американо-німецького пхисоаналітика і філософа Еріха Фромма, охарактеризували б як прибічників християнства як релігії відповідно гуманістичної о і авторитарного типів. Адже відомо, що одні іі ті ж самі «релігійні твердження можуть висловлювати протилежні настанови людей». Сутністю авторитативної релігії, за Фроммом, є «підкорення владі зa відсутності любови та поваги до особи». «Метою людини в гуманістичній релігії є осягнення величезної сили, а не величезного безсилля…, самореалізація, а не покора. Віра виступає твердим переконанням, що грунтується на власному досвіді роздумів і почувань, а не на сприйнятті умовиводів будь-якої о авторитету. Переважаючим настроєм туї є радість, тоді як настроєм авторитетної релігії, як правило, є смуток і почуття провини».[2]
Якщо ж спробу вати охарактеризувати прихильників і противників екуменізму в термінах сучасної соціології. ми могли б визначити їх як представників відповідно відкритою і закритого типів свідомомсти. Своєрідним символом, що віддзеркалює позицію перших, стали актуальні іі сьогоденні слова митрополита київського Платона (Городовського), сказані ще наприкінці минулого століття:
«Огорожі, що їх понаставляли люди в церкві, не спробу дати визначення поняттю «екуменізм». «Термін «екуменізм», — зазначалося в матеріялах конференції, — вживається стосовно історії Церкви. Свідомість і діяння Церкви екуменічні, оскільки вони скеровані на здійснення Єдиної Святої Церкви, братства християн, що визнають Єдиного Господа».[3] Тут же містилося твердження, що істинність вчення про Христа як главу Вселенської Церкви, універсальність якого було оправдано у II ст. св. Ігнатієм Антиохійським. «Ми віримо,— заявляли учасники Оксфордської конференції, — в нашого Господа Христа… Ми вірні Йому як Главі Церкви, як Царю Царів, Володарю Володарів».[4] Це визначення стало теоретичною підвалиною, яка уможливлювала подальше зближення християнських Церков, зародження між ними двосторонніх богословських діялогів.
Обидві конференції — в Оксфорді та Едінбурзі — ухвалили рішення про необхідність їх організаційного об’єднання. Спільна нарада, скликана 1939 р. в Утрехті, вирішила провести в 1941 р. асамблею для утворення Всесвітньої Ради Церков (ВРЦ). Цього разу на перешкоді стала Друга світова війна. Лише після її закінчення 1948 р. в Амстердамі відбувся перший конгрес ВРЦ. 148 його делегатів репрезентували переважно протестантський світ.
Синод Російської Православної Церкви відмовився від участи в роботі Всесвітньої Ради Церков. На раді голів і представників Автокефальних Православних Церков 1948 року, яка проходила у Москві, екуменічний рух було визначено «як нову спробу зведення Вавилонської вежі, як ознаку чергової омани людства… що походить віл пороку гордині. Завдання внутрішнього органічного з’єднання він підмінив зовнішнім механічним об’єднанням». Стверджувалось, що екуменічний рух є «чужим розумінню істинної церковної єдности» і щоб піти йому назустріч означало б продати скарб віри, що ми його зберігаємо, за сочевичну юшку земних вигід узяти участь у ловах душ людських за ці вигоди».[5]
У 1961 р. Православна Церква в Росії стала членом Всесвітньої Ради Церков. Поза сумнівами, що і в першому , і в другому випадках вирішальними у ставленні до екуменічного руху були позацерковні чинники. Власне РПЦ знадобилося ще понад три десятиліття, аби визнати, що шлях екуменізму — це «шлях збирання зі Христом і во Христі (Синагогія). на основі «Єдности» (Койнонія) і «Згоди» (Симфонія) у вірі, надії та любові. Шлях цей можна було б назвати «динамікою католичности» або «динамічною католичністю», по-слов’янськи ж — «соборністю».[6]
На установчому конгресі ВРЦ були відсутні також і представники Римо-католицької Церкви. Від часу виникнення екуменічного руху на зломі XIX – XX ст. і до часу завершення понтифікату папи Пія XII (1939 — 1958) РКЦ принципово дистанціювалася від нього, а проблему осягнення єдности за традицією трактувала в посттридентських категоріях, тобто приєднання через унію «нез’єднаних» християн до Апостольського Престолу . Прикро, але цілком очевидні вже на першу половину XX ст. здобутки екуменічної думки в лоні Східніх Католицьких Церков, насамперед Української Греко-католицької, не були ще однозначно усвідомлені Вселенською Католицькою Церквою як власна ділова спадщина, зокрема і як основа для зближення з православ’ям в цілому.
Ще 1928 року в енциклиці «Морталіюм анемос» папа Пій XII давав роз’яснення причини, що, за його думкою, унеможливлюють діялог католиків із протестантами: останні у своєму віровченні забагато втратили з апостольського Передання і тому діялог з ними буде безперспективним доти, доки вони не повернуться до церковної Традиції, Святого Передання. У папському посланні говорилось, що «… можна зустріти чимало некатоликів, які проповідують братерське єднання; але нікому з них не спадає на думку підкоритися настановам і вказівкам намісника Христа. Нині вони твердять, що з радістю, на однакових правах, як рівний з рівними, готові вести переговори з Римською Церквою; однак, коли б вони могли, можна бути певним, вони б зробили все, аби уникнути такої форми угоди, яку вони вихваляють, щоб лишитися при тих думках, через які, блукаючи й роблячи помилки, вони опинилися поза єдиним Христовим стадом.
Виходячи з цього, зрозуміло, що Апостольський Престол аж ніяк не може брати участь в їхніх конгресах… Католики не повинні приставати до подібних спроб чи підтримувати їх, оскільки у протилежному випадку вони сприятимуть ширенню псевдохристиянської релігії, яка на тисячі миль є віддалена від істинної Церкви Христової… Рід людський має належати до Церкви, але не до зведеної тими, хто перебуває в омані, а до тієї, що її заснував Христос, тобто до Католицької Апостольської Римської Церкви».[7]
Кардинальні зрушення у католицькому розумінні екуменічної проблематики пов’язані з рішенням ІІ Ватиканського Собору (1962-1965). У Православ’ї та Протестантизмі вони були сприйняті хоча і схвально, однак на загал досить стримано, оскільки очікувалося, що Католицька Церква рішучіше долатиме тиск консервативної частини Собору. Стосовно ж власне Католицької Церкви, то Собор зруйнував чималу кількість стереотипів, які впродовж віків визначили характер її взаємин із християнською ойкуменою.
Дух оновлення був присутній уже у вступі до сягають неба».[8] Цю ж ідею ілюструє максима датського богослова і філософа Сьорен Кірк`єгор: «Двері до щастя відкриваються назовні».
Однак, не мусить дивувати, що прикладів закритого, авторитарного типу свідомости у ставленні до подолання розділень серед християн було і залишається набагато більше, ніж відкритого, гуманістичного. І насамперед те, що «людині люди є і, можливо, завжди будуть перебувати у меншості». (Віктор Франко).[9] Противники екуменізму з лав, приміром. Російської Закордонної Православної Церкви твердять, що «перегородки в церкві» — «це стіни, що розділяють», підкреслюючи, що відокремлення Православних Церков від єретиків почалося ще за часів Вселенських Соборів. Відбувалося воно заради збереження православної віри від загибелі внаслідок змішування зі згубними єресями.[10]
Подібний тип свідомости в наші часи бачимо у поведінці афонських монахів: вони відмовилися поминати під час богослужінь ім’я Вселенського патріярха Димитрія, який, на їхню думку, «ухилився від православної еклезіології» внаслідок зачарування екуменізмом. Подібні погляди обстоює фундаменталістська православна Церковна ліга Америки (CШA), яка піддає обструкції діяльність Всесвітної Ради Церков. Це ж бачимо і в рішенні Собору Російської Закордонної Православної Церкви (1983 р.) піддати анатемі екуменізм як явище та у проголошенні самої себе «совістю усіх православних».[11]
Ще один показовий приклад. Якщо екуменісти закликають святкувати Неділю Торжества Православ’я як свідчення істинности та єдности християнства, їхні опоненти продовжують розглядати цей день як символ перемоги над єретиками і всіма відлученими від Церкви.
Цілком очевидно, що противники екуменізму воліли б звести все християнство до однієї своєї власної — конфесії. Неспроможні бачити єдність у різноманітності, цілісність у взаємодоповнюваності окремих елементів, вони агресивні по відношенню до тих православних, які ведуть богословський пошук разом із католиками і протестантами. При цьому інославному світові ультимативно заявляється, що сама Православна Церква — істинна Церква Христова, а всі інші мають бути до неї покликаними; що тільки її Таїнства несуть благодать; що християнську духовність можуть осягнути тільки ті, хто пізнає її в лоні Православної Церкви тощо.
Авторитарна агресивність є абсолютно несумісною з екуменічним світосприйняттям, яке грунтується на закликах апостола Павла до свободи: «Господь же — дух, а де Господній дух, там воля» (II Кор. 3:17); «Христос нас визволив на те, щоб ми були вільні. Тож стійте і під кормигу рабства не піддавайтеся знову… Ви бо, брати, покликані до свободи» (Гал. 5. 1:13).
Сучасний екуменізм, попри всю свою конфесійну багатобарвність, бере свої початки у протестантських екуменічних ініціативах першої половини XX ст., які саме і привели до зародження нового богослов’я єдности.
У 1910 р. в Едінбурзі на Всесвітній місіонерській конференції представники різних протестантських Церков і організацій одностайно затвердили резолюцію про нагальну потребу у проведенні всесвітньої християнської конференції. Головним її завданням мав стати «розгляд усіх проблем віри та церковного устрою» як передумови для зближення християн, що належать до різних віросповідань. Це був принципово новий погляд на проблему подолання відчуження серед християнських Церков і спільнот. Тут не ставилося питання ані про «спасенну істинність» якого-небудь одного з віросповідань і навернення до нього всіх інших, ані про унію — приєднання чи то цілої Церкви, чи то її частини до іншої, що було притаманно відносинам між католицьким і православним світами. За вихідне положення в Едінбурзі було прийнято тезу про необхідність пошуку інтегруючих чинників, тобто з’ясування, що саме об’єднує в єдину цілісність різноманітні віросповідання, які поклоняються Ісусу Христу як Господу і Спасителю.
Спалах Першої світової війни уповільнив підготовку такої конференції. За цей час у протестантському середовищі набули виразних окреслень два відмінних погляди на реалізацію ідеї єднання: практичний, прибічники якого за пріоритетне вважали налагодження ділового співробітництва між Церквами в ім’я спільного соціяльного служіння («Життя та Діяльність»), і віровчительний, богословський, прихильники якого можливість зближення між християнами вбачали в спільному вивченню як тих богословських питань, що їх об’єднують, гак і тих, що причинилися до їх відчуження між собою («Віра та устрій Церкви»).
1925 року у Стокгольмі відбулася Всесвітня конференція організації «Життя та Діяльність», а 1927 у Лозанні — Всесвітня конференція під назвою «Віра та устрій Церкви». Протестантський світ, Англіканська Церква делегували на них чимало своїх представників. Досить повно були представлені Православні Церкви, Римо-католицька Церква не відгукнулася тоді на ці ініціятиви.
У 1937 році представники обох течій провели свої конференції: «Життя та Діяльність» в Оксфорді, а «Віра та устрій Церкви» в Едінбурзі. На Оксфордській конференції було вперше здійснено соборного декрету «Про екуменізм» (1964), який починався зі слів: «Сприяння відновленню єдности між усіма християнами — одне з головних завдань Священного Вселенського Другого Ватиканського Собору». В декреті було окреслено засадничі принципи екуменічної діяльности Католицької Церкви щодо різних християнських Церков, які загалом визначилися природою і вагою тих питань віри та церковного устрою, що є причиною розділення між РКЦ і Східнім Православ’ям, Протестантськими Церквами і громадами.
Декрет визначив зміст, що його вкладає Католицька Церква в поняття «екуменічний рух»: це є всі дії і починання, які, у зв’язку з рідними потребами Церкви і відповідно до вимог часу, виникають і скеровуються на користь єдности християн.[12]
Радикальна переміна у ставленні Католицької Церкви до екуменічного руху відбулася переважно під тиском реалій зовнішнього світу і стала однією з чільних складових усієї політики «аджорноменто» і «аппрофондіменто» (тобто всебічного оновлення Церкви відповідно до вимог часу папи Іоана XXIII (1958 – 1963) та його наступника папи Павла VI (1963 – 1978).
Від 60-их років на терені екуменізму розпочинають співпрацювати всі три головні відгалуження християнства — православ’я, католицизм, протестантизм. Окреслюються нові напрямки і перспективи зближення, пов’язані насамперед з його діялогічним характером, зміст останнього у кожному конкретному випадку визначається колом богословських питань, які вважаються спірними. Взаємне зняття у 1965 р. анатем, проголошених 1054 р. Церквами Рима та Константинополя, поклало початок зближенню між Католицькою та Православними Церквами.
Навіть короткий виклад історії формування поняття «екуменізм» та розвитку екуменічного руху в християнстві дає підстави не погодитися з тим визначенням «екуменічного руху», яке й досі подається в деяких виданнях, такому, зокрема, як виданий 1994 р. в Москві словник «Християнство». В ньому читаємо: «Екуменічний рух — рух за об’єднання християнських конфесій. Е.Р. є відбиттям кризи окремих християнських об’єднань і напрямків, наслідком секуляризації суспільного життя, інтеграційних процесів у суспільстві. Заходи, що здійснюються керівними органами екуменічного руху, є однією зі спроб подолання кризи релігії…».
Цілком очевидно, що коли йдеться про екуменізм, то найменше можна говорити про кризу релігії, а скоріше про набуття християнського нового дихання, нових перспектив, про християнство XXI століття, у якому авторитарні тенденції витіснюються гуманістичними, або ж за містким визначенням Клайва Льюіса про «просто християнство».
[1] Льюіс К. Просто християнство Пер. з англ., — Чікаго, 1990, с. 9.
[2] Фромм Э. Психоанализ и религия. В кн. «Иметь или быть?» — Пер. з англ. изд 2-е. доп. — М., 1990. с. 267, 248.
[3] Евлогий митр. Путь моей жизни. Воспоминания митрополита Евлогия (Георгиевского), изложенные по его рассказам Т. Манухиной. (1-е изд. Париж, 1947 — ІМКА ПРЕСС), М., 1994. с. 202.
[4] Fran KLV The Inconscions God — N.Y., 1985 P. 83-84
[5] Див. працю, написану з позицій «закритого» світогляду: Перепелкина Л. Экуменизм — путь, ведущий в погибель» — СПб. 1992, с. 27
[6] Там же с. 36-37.
[7] Тихон, игумен, Никитин В. Экуменическое движение и Русская Православная Церковь до ее вступления во Всемирный Совет Церквей. Журнал Московской Патриархии (далі — ЖМП), 1983, № 12, с. 65.
[8] Тhe Edinburgh Affirmation of the Faith and Order Conference 1937
[9] Cм. Деяния Совещания глав представителей Автокефальных Православных Церквей в связи с празднованием 500-летия автокефалии Русской Православной Церкви. 1. 11, М., 1949, с. 414—415.
[10] Заболотский Н. Да будут все Едино. (Ин. 17:27) ЖМП, 1994, № 4, с. 128.
[11] Mortalium ammos, 6 jan. 1928, AAS — ZZ, p. 5 seg.
[12] Второй Ватиканский Собор. Конституции, Декреты, Декларации. Пер. на русский яз., Брюссель, 1921, с. 126.
