(думки з приводу екуменічної конференції Orientale Lumen у США)
Поняття вічної правди в розумі Господа – повне й незмінне, а поняття вічної правди в людському розумі постійно еволюціонує. Про це йшлося на XIV неофіційній екуменічній конференції з серії Orientale Lumen у червні 2010 року в католицькому університеті Сітон Гол (Seton Hall), штат Нью-Джерсі (США), яка зосередила свій погляд на Вселенських Соборах першого тисячоліття та їхньому значенні для сьогодення. рганізатором конференції є жек Фіґель (Jack Figel). оповідачі – зазвичай висококваліфіковані знавці, серед яких були особи, заангажовані в офіційному екуменічному діалозі, а це зводить обидва русла екуменічного діалогу – офіційний та неофіційний форуми – в одну площину.
У цьому році паном Фіґелем було проведено три конференції Orientale Lumen. Їх тема однакова, різниця – у доповідачах. Перша конференція відбулась університеті Сітон Гол, друга в центрі Івана Павла ІІ в Вашингтоні, а 5-9 липня з благословення Вселенського Патріарха Варфоломія учасники зібрались у Стамбулі. Серед доповідачів цьогорічних конференцій були: Митрополит Калістос Уер та Архимандрит Йов Ґеча (Вселенська патріярхія), сестра Васа Ларін (доктор богослов’я, РПЦ Зарубіжна), професор іконопису д-р Ричард Шнайдер (Православна Церква Америки) та два єзуїти греко-католики: Архімандрит Роберт Тафт, ТІ (професор Папського Східного Інституту в Римі) та Архиєпископ Циріл Васіль, ТІ (секретар Конгрегації Східних Церков), архімандрит Кирило (Говорун) (Російська Православна Церква), о. Петро Галадза, митрополит Йона (глава Православної Церкви в Америці) та інші. скільки авторка цих рядків брала участь у конференції у Сітон Гол (Нью-Джерсі), то наступний виклад стосуватиметься саме цієї зустрічі.
ІІ Ватиканський Собор надав розмаху екуменізмові. З часів останнього Вселенського собору (VIII ст.) він був найбільш екуменічним з огляду на участь різних Церков, а в історії Церкви не має прецеденту. Він порушив питання, які певним чином пов’язані з екуменізмом, а саме: Церкви sui iuris, сестринство Церков, сопричастя і соборність; юридичні питання – територіальність, патріархати, канонічне право та сам екуменізм. Все це має два аспекти. Один торкається Таїнства, а інший – практичний у виконанні місії Церкви.
Нас повинно цікавити, які провідні богословські міркування домінують в екуменічному діалозі? Яку роль відіграють фактори культурної приналежності учасників діалогу? Який зв’язок сучасним діалогом та минулими Соборами Церкви? З якими проблемами стикається діалог? І, врешті, яке значення й місце УГКЦ в екуменічних процесах?
Важливість перших сімох Вселенських Соборів випливає з того, що вони відбулися, коли Церква ще не була розділена. Тому вони дають погляд на євхаристійну єдність, у якій розвивалося розуміння таїнства Церкви в еклезіології.
Під час XIV конференції Orientale Lumen про вплив Східних Соборів на Літургію говорив відомий спеціаліст зі східної літургіки Архімандрит Роберт Тафт, ТІ. Відомо, що правило молитви встановлює правило віри й навпаки, про що свідчать ранні літургійні тексти, які розвивалися у контексті різних культур. Але глибокі поняття природи Святого Духа і Троїчного Бога не були легкі для розуміння в апостольські часи і не дивно, що з часом виникли єресі. Два перші Вселенські Собори (325 р. і 381р.) відповіли на єресі Арія, який твердив, що Христос не є Богом як Отець, не є Йому рівний і не тої самої сутності. В результаті маємо не тільки Символ Віри, а й доктринальні додатки до Літургії св. Івана Золотоустого (V ст.). Засадничо троїчний текст Сирійської Літургії доповнився покликанням Пресвятої Трійці «Отця, Сина і Святого Духа», таїнства Господа як «невимовного Бога» (зі Старого Завіту і розуміння ранньої Церкви), та наголошенням на «причастя Святого Духа» для пригадування, що Причастя єднає нас із Богом. Перший і другий собори встановили, що в Євхаристію приймаємо Христа й Святого Духа – Який у всьому задіяний. Протиставившись єресям, згадані Собори радикально оформили богослов’я Троїчного Бога.
Отець др Джон Бер (John Behr), декан Семінарії св. Владіміра Православної Церкви Америки і професор патристики, зосередив увагу на соборності та приматі. Цитуючи Отця Церкви св. Атаназія (V ст., єпископ Олександрії), він пояснив символічну множинність Церков у їх різноманітності й одночасно єдність Церкви у соборності. Те, що на світський погляд поняття множини заперечує однину іменника «Церква», у церковному розумінні має значення єдності у всіх правдах віри незалежно від традицій. Через Святе Причастя єднаємося в одне Тіло Христове, водночас повнота Церкви є в кожній церковній спільноті. Святий Атаназій розрізняв зовнішню та внутрішню універсальність і рівномірно бачив залежність та незалежність Церков у питаннях богослов’я і управління, що й нині залишається актуальним. Богослови Російської Православної Церк‑ ви відчули свободу перебуваючи в еміграції. Там Булгаков, Афанасьєв та інші відкрили свою ідентичність й звернулися до євхаристійної еклезіології, яку розвивав свого часу св. Атаназій. Незважаючи на бажання останніми часами скликати Всеправославний Собор, примат кожного Патріарха сьогодні не є достатнім для цього і це питання ще чекає вирішення.
Скликання Собору передбачає примат, і не всім відомо, що Вселенські Собори скликав імператор. Єресі спричиняли громадський неспокій у Візантії, тому концепція комплементарности (взаємодоповнюваності) Церкви і держави як одного тіла – симфонія – спонукала візантійських імператорів скликати єрархів з усіх кутків імперії на Собори для вирішення проблем і досягнення злагоди в державі. Винятком був Латеранський Собор VII століття, який Православні Церкви не зараховують до Вселенських Соборів і на якому було зроблено першу спробу затвердження примату Папи.
Тему Латеранського Собору 649 року, його позитиви й негативи висвітлював Архімандрит Кирило Говорун, перший заступник голови Учбового комітету Російської Православної Церкви. Він виклав історію того, як за сприяння св. Максима Ісповідника Папа Мартин І зібрав 105 владик Європи, Африки і Палестини на згаданий Собор. Ціллю його було з’ясувати христологічні питання заради тих Церков, які внаслідок Халкедонського Собору потерпіли переслідування через вимоги Патріарха та імператора Царгороду. З політичних оглядів святих Максима Ісповідника і Папу Мартина засудили. Перший загинув мученицькою смертю, а другий помер на вигнанні у Херсонесі. Наприкінці доповіді Архімандрит Кирило Говорун зазначив, що Латеранський Собор 649 року мав велике значення для богослов’я та незалежності Церкви від світських властей та співзвучності традицій Сходу і Заходу.
Інший аспект впливу Вселенських Соборів на сьогодення представив колишній професор канонічного права, секретар Конгрегації Східних Церков Архієпископ Циріл Васіль, ТІ. Канонічні норми тих перших Соборів знайшли тривалу адаптацію в Церкві, а в деяких Православних Церквах вважаються святими текстами одразу після Святого Письма. Архієпископ Циріл зосередив увагу на діяльності св. Методія (ІХ ст., Архиєпископ Моравії), який заклав основи канонічного законодавства серед слов’янських народів (через євангелізацію свв. Кирила й Методія християнство просувалося чим раз далі на схід, і їм завдячуємо встановленням Перемиської єпархії в ХІ ст. для Київської Церкви). Спонукуваний потребою створити нову Церкву серед слов’ян, він користувався найкращими духовними, літургійними та канонічними джерелами ще не розділеної Церкви. З відвагою та компетентністю переклав зібрані канони вибираючи те, що вважав відповідним. З тої причини дехто вважав його антипапістом або антиімперіалістом. На думку Архиєпископа Циріла практично-душпастриський підхід в дисципліні канонів Вселенських Соборів містить два ризики: перший – жорстке наполягання на ретельному дотриманні, що не раз приводить до непереборних труднощів, а другий – надто широкі параметри толерантності, які часто базовані на довільних і різних критеріях. Сьогодні визначні богослови православ’я не підтримують поняття піднесення канонів до рівня Святого Письма й визнають необхідність нової кодифікації (У 1970 році докторська праця. сьогодні Вселенського Патріарха Варфоломея І була присвячена саме цій темі). Архієпископ закінчив свою доповідь словами про основну апостольську мету – проповідування Євангелія і утвердження християнської віри – а це харизма інкультурації, яку св. Методій осягнув «уплітаючи» християнську культуру й традицію в думання й життя слов’янських народів.
Із шістьох доповідей присутніх промовців чотири в особливий спосіб заторкували самобутність Київської Церкви – Греко-Католицької і Православних Церков України.
Учасники конференції також мали змогу послухати відеокоментар Митрополита Калістоса, члена офіційного православно-католицького діалогу від Вселенської Патріархії (An Insider’s View of the Orthodox Catholic Dialogue, Catholic University of America, February 16, 2010). В якому він чітко заявив, що основним питанням залишається примат Папи у святопетрівському служінні церковної єдності. Як це служіння виглядатиме – чи буде соборне, чи повернуться до знехтуваного питання примату Патріархів, залишається ще осмислити. Цитуючи Сергія Булгакова (1871-1944) про дійсну єдність, незважаючи на очевидний розподіл, Митрополит Калістос пригадує (і то вже не вперше), що врешті треба перестати з підозрою дивитися на греко-католиків і прийняти їх як друзів у діалозі єдності.
Увага зосереджена на Вселенських Соборах не тільки виявила їхній вплив на сьогоднішній день в тих питання, що стосуються основ віри, а й підтвердила еволюцію доктрин і законодавства. Поняття єдності у символічній множинності Церков св. Атаназія знаходимо в документах ІІ Ватиканського Собору, що знову нам вказує на доцільність вивчення минулого задля здобуття мудрості в пошуку рішень сучасних проблем. Отець Роберт Тафт в одному моменті розвінчав думку, що консерватизм рятує Церкву від єресей пригадуючи, що саме консерватисти спричинили іконоборство. І тут питання в розсудливості, а не в перемозі консервативних чи ліберальних кіл.
Коли замислитись, чи екуменічний діалог служить проблематичним питанням церковної єдності, то мусимо визнати, що він спонукав розглядати основні питання церковного поділу в пошані й любові. Сьогодні питання «філіокве» не є актуальним в офіційних колах діалогу, хоч трапляються люди, які, зазвичай бездумно, а часом і планово, тримаються понять, що роз‘єднють.
В світі відбувається багато екуменічних конференцій. Проте на жаль, наприклад, в такій конференцій як Orientale Lumen, участь українців греко-католиків США є дуже нечисельною, а зі смертю Владики Всеволода Майданського (УПЦ у США) участь православних українців зовсім відсутня.
Засоби масової комунікації «зменшили» світ і змушують Церкви переконати світ у їхній правдивості у проповідуванні і слідуванні Євангелію. Тому Екуменізм у ХХІ столітті є особливо важливим. Настала черга і нам засвідчити нашу правдивість поруч з іншими Церквами. Ознайомлення з основними питаннями екуменічного діалогу та жива участь УГКЦ в ньому допоможе нам зрозуміти його богословський зміст. Формуванням нашої церковної ідентичності ми рівночасно сприятимемо розвиткові нашої автономії, а також із «почуттям співвідповідальності, спільності мети й загальноцерковної солідарності» (Патріарх Любомир «Про утвердження патріаршого устрою УГКЦ») помагатимемо в подальшій еволюції церковної єдності. Цього вимагає також наш розвиток як Церкви свого права, або за словами Папи Івана Павла II: «православних у вірі і католиків у любові».
Рома Гайда
