Митрополит Андрей Шептицький (світські імена Роман, Олександер-Марія), порушений Божою ласкою і голосом крови, яка плила в його жилах, як нащадка давнього боярського роду, що видав нашій Церкві двох митрополитів, Атаназія і Лева та єпископів перемишльського Атаназія і львівського Варлаама, вирішив повернутись до свого рідного пня, до свого руського народу.
«Я з діда-прадіда русин та полюбив нашу Церкву і святий наш обряд цілим серцем», писав єп. Андрей Шептицький до духовенства Станіславівської єпархії у пастирському листі з дня 2 серпня 1899 р. (Богословія, рік 1926, стор. 233). А на прийнятті в домі єпископа в день інтронізації на станіславівського єпископа Владика Андрей сказав до маршалка коломийської округи князя Пузини: «Князю, ти наш і в тобі пливе руська кров» (Богословія, рік 1926, стор. 223).
Вибравши раз шлях служби своєму народові, Митрополит Шептицький цілим своїм серцем хотів прислужитися тому народові. А першим і найголовнішим завданням Митрополита було, як він писав: «Ціль моєї праці зібрати всіх вас під стягом Христа. Наука Христова, якою я перейнятий сто разів більше з власного переконання, ніж з уряду, це мій прапор і мій дороговказ…». (Твори Слуги Божого, Торонто, стор. 191; також Логос, ч. 3.1956, стор. 199).
Зібрати всіх українців, отже, під стяг Христа — це була головна мета його пастирської діяльности. Точніше можна це висловити так: з’єднати всіх українців в одній Христовій Церкві.
Як саме цю справу переводити в життя, то Митрополит, як великий розум, повний Божого духа святець, розумів, що це справа не легка. Але рівночасно він був свято переконаний, що це справа Божа, і вона може бути здійснена тільки за допомогою всемогучого Бога.
В Декретах Архиепархіяльного Собору в розділі «Праця над з’єдиненням» Митрополит пише: «Свята справа з’єдинення Церков — це справа, про яку Христос-Спаситель так дбав, що перед своєю смертю доручив її Отцеві Небесному, як першу й найважнішу справу в архиєрейській молитві…». І дальше писав Митрополит: «Єдність людей між собою, єдність Церкви і єдність Церков це дар із неба, за який Христос молився, виходячи на муку, це дар, який і нам треба випрошувати молитвами цілого життя». Оці слова — це свого роду ідейна плятформа, на якій базувалася уся діяльність Великого Митрополита.
Під цим кутом треба розуміти всі заходи Митрополита, його невтомну працю в напрямі церковного об’єднання всіх християн, а українського народу зокрема в одній Христовій Церкві.
В праці над з’єдиненням Митрополит Андрей бачив особливу ролю і місію для українського народу. «Працю над з’єдиненням Церков мусимо вважати такою, яку Боже Провидіння призначує нам особливішим способом. Передусім тому, що така велика частина нашого народу належить до нез’єдиненої Церкви і носить всі наслідки нещасного роздору, що відірвав від Вселенської Церкви всі Церкви Сходу» (Письма-послання, стор. 75).
Ми знаємо, що наші західні сусіди хотіли собі немов зробити одиноке право на унійну акцію і то свого роду, маючи на увазі насамперед денаціоналізацію нашого народу. Очевидно, ця акція, за невеликими спорадичними успіхами, мусіла бути зразу засуджена на невдачу.
Наш Митрополит подає свою рацію, задля якої ніхто інший, як тільки українці, є одинокими покликані до праці не так над повним з’єдиненням, як радше над порозумінням та зближенням.
«Будучи в Західній Україні одинокою віткою українського народу, що зберегла вселенську віру і візантійсько-слов’янський обряд, ми тим більше від усіх слов’ян-католиків можемо зробити для тієї справи, а коли можемо, то й до того зобов’язані. Братня любов приневолює нас до того. А коли до того зобов’язані, то й до того покликані» (Письма-послання, ст. 75-76).
До праці над з’єдиненням Митрополит приготовлявся глибокими студіями, в тому напрямі він хотів виховати добре підготовлених до такої праці співробітників, які жили б тими самими ідеями, що й він сам, та застосовували в праці ті самі методи, тобто, в першу чергу , крім знання справи, теж застосовували християнську братню любов до рідних братів по крові — українців, а в дальшому всіх братів у Христі, відкуплених жертвою Христа на хресті.
Так розумів справу з’єдинення Митрополит, коли писав в посланні 17 квітня 1940 року: «Діло з’єдинення Церков є Божою справою і відповідає так бажанням самого Спасителя і Бога і Христа, що по плоти зродився з Пречистої Діви Марії, як чоловік і царствує на небесах і на землі, що ніхто з християн не може сумніватися, що мусить скоріше чи пізніше прийти хвиля, в якій буде вислухана молитва Спасителя, висказана перед Його «Страстями» (Письма-послання. Йорктон, ч. 1, стор. 60).
Глибокий ум та свята душа Митрополита Андрея так розуміла слова св. Письма, як тільки розуміли апостоли та великі учителі Церкви.
Читаючи уважно щонебудь, що Митрополит писав, відчувається, що це писала особа, якій було дано розуміти вічні Правди більше, як звичайній, навіть теологічно високо освіченій людині.
Це саме можна сказати й про його підхід до ідеї церковної єдности. Великий Митрополит бачив цю ідею в перспективі вічности, підходив до неї немов з пророчим видінням, і тому дуже часто сучасники його не розуміли. Не розуміли його свої брати по крові, яких хотів пригорнути своєю любов’ю, своїм апостольським серцем.
Для Митрополита слова Христа, щоб «було одно стадо і один пастир», чи слова молитви перед страстями: «Не про сих тільки молю, але й про тих, що задля їх слова увірять в Мене, щоби всі були одно, як Ти, Отче, в Мені і Я в Тобі, щоби і вони одно були в Нас; щоб світ увірив, що Ти мене післав» — це слова Бога живого, це слова Того, що сказав: «Небо і земля минуться, а слова мої не минуться, доки не буде сповнене все, що написане».
Якраз так розуміючи слова Христа, Митрополит писав про діло з’єдинення ще в 1907 і 1908 роках такими словами: «Унія свята — це не діло поляків, це діло, здобуте трудом, працею, жертвами і мученицькою кров’ю наших дідів і прадідів». А відомо, що за будь-яку справу ніхто не йде на мучеництво. Митрополит розумів, що ця справа не є легкою, тому в 1909 році писав: «справа та очевидно трудна і великого милосердя і ласки Божої вимагає і про то передовсім ревних і многих молитов на тую інтенцію треба» (Архиєп. Відомості, Львів, 1909 p.).
Такі думки висловив Митрополит Андрей незадовго після своєї подорожі на Україну й в Росію в 1907 р. Це була друга подорож Митрополита в Україну і Росію (1887).
У зв’язку з великою ідеєю екуменізму Митрополит, як вже було згадано, не тільки сам підготовлявся глибокими студіями, але також старався підготовити співробітників і ентузіястів того святого діла.
Одним із засобів для підготовки таких співробітників було заснування інституцій для підготовки кадрів для праці над з’єдиненням. Друга важлива інституція — це монаші чини.
Третя важлива проблема в екуменічній праці була пропаганда тієї справи серед других народів, отже, на Заході та серед неукраїнців на Сході — росіян і білорусинів.
Організація інституцій для підготови робітників з’єдинення
Коли говоримо про організацію інституцій для підготови кадрів для екуменічної праці, то тут треба передовсім згадати про заснування Богословської Академії у Львові.
Після Першої світової війни, коли Польща позбавила Українську Католицьку Церкву тих прав, які вона мала перед війною за Австрії, тоді Митрополит Андрей заснував у мурах Духовної Семінарії богословський факультет.
Вже в 1928 році Митрополит, немов ідучи слідами Митрополита Київського Петра Могили, засновує у Львові Богословську Академію, маючи на увазі не тільки виховати в ній практичних душпастирів, але також робітників великої ідеї екуменізму. В ерекційній грамоті Митрополит пише так: «У нинішні часи важкі, коли наш нарід упав, знеможений у нерівній боротьбі за своє повне життя, а отець тьми — диявол на нашій, св. Андреєм благословенній землі, засіває повними жменями свій кукіль блуду і безбожництва, постановили ми піти за прикладом наших світлих попередників та оснувати в нашім городі Львові високу школу католицької науки нашого восточного обряду, як окрему правну особу — Греко-Католицьку Богословську Академію, як найпевнішу підвалину духового відродження нашого народу та приготування нашої св. Церкви до сповнення великої грядучої місії у Христовому винограднику на українській землі та серед народів Східньої Европи. Маючи ці великі речі на увазі, — поручаємо в мурах Академії пильно досліджувати богословію, право та Богослужбу Святої Восточної Церкви з часів перед роздором та основно просліджувати відхилення східніх християн від Католицької Церкви після нещасливого роздору.
Зокрема поручаємо відкривати та виучувати минуле Церкви українського народу та щирі намагання наших батьків до святої єдности, для якої вони не жаліли і своєї крови…».
Ще краще і більше прецизно з’ясував Митрополит свої екуменічні ідеї під час святочного відкриття Богословської Академії дня 6 жовтня 1929 р.
Висловлюючи свої думки про завдання Академії, Митрополит говорив: «Ті завдання вкладає^на нас передовсім положення нашого краю й нашої Церкви, на пограниччі західнього і східнього світу. Це положення накладає на нас ролю якогось посередника поміж Сходом і Заходом… То завдання посередника, якслід сповнене, може мати велике значення для тих двох відмінних культур, які на нашій землі, в наших установах і в наших душах зливаються і лучаться в одну… Завдання богословії є відповісти на ті питання та оборонити систему, з якою від трьох соток літ працюємо над тим ділом загального значення в Церкві. Ми мусимо передовсім то діло до дна пізнати, пізнати його добрі сторони і помилки, яких ми могли допуститися. Те завдання сповнене через науку богословії з тим олімпійським супокоєм, який дає науковий підхід і представлення речі, буде апологією унії і в минулому і провідним світлом на будуче… Преважний предмет для загальної світової науки, преважна праця для Католицької Церкви, преважна для нашої Церкви і для нашого Народу. Важна не тільки тому, що збуджує загальний всесвітній інтерес, не тільки тому, що вказує й просвічує шляхи, якими має йти наша Церква, але й тому, що є — як досі — для народу єдиною нагодою сповнити важне і спасенне діло для цілого людства».
Наведені слова Великого Митрополита — це немов канва, на якій базувалась ціла ідеологія його екуменічного мислення.
При кожній нагоді він давав практичні вказівки своїм священикам та студентам, яким час від часу давав духовні вправи — реколекції, чи навіть під час викладів Східньої і Західньої аскетики.
Свої глибокі думки висловив Митрополит Андрей в часі Унійного З’їзду, який за благословенням Митрополита організувало Богословське Наукове Товариство в грудні 1936 року під проводом тодішнього ректора Богословської Академії, нещодавно спочилого Патріярха Йосифа і Кардинала Сліпого.
З’їзд був організований з нагоди 300-ліття смерти великого подвижника замирення в нашій Церкві – Митрополита Йосифа Веньямина Рутського, який разом з київським митрополитом Петром Могилою шукали дороги до замирення в нашій Церкві й народі під гаслом «Щоб Русь не нищила Руси».
Вони — це ті два великі мужі нашої Церкви, хоча не українці по крові, але щиро віддані нашій Церкві, шукали розв’язки в погодженні двох ворогуючих таборів у формі створення Київського Патріярхату в злуці з Апостольською Столицею.
Річниця смерти Рутського була отже нагодою до скликання Унійного З’їзду, який відкрив своїм словом Митрополит Андрей.
Подаючи причини, задля яких той з’їзд відбувся, Митрополит вказав на сильний екуменічний рух на Заході: «Впродовж останніх 20-ти років можна сказати, — говорив Митрополит, — що ціла західня Церква перебула засадничу зміну тих понять. Ще 10-15 літ тому назад богослови Заходу і ті, що церковним життям хоч трохи займались, дивилися на нас, східніх католиків, як на якийсь екзотичний прояв, який не має і не буде мати більшого значення в Церкві. Більшість богословів не мала про нас жоднісінького поняття».
Митрополит подає дальше, що упадок царату пожвавив заінтересування Сходом. Почався на Заході т. зв. літургічний Рух. На Заході організується т. зв. «Унійні тижні». На Заході творяться при різних чинах окремі доми, новіціяти для праці над з’єдиненням.
Митрополит вичисляє цілу низку західніх чинів, які створили у себе східні частини, щоб могти працювати над з’єдиненням. Прийнявши східній обряд, ці західні чини стараються цілковито примінити до звичаїв і обряду нез’єдинених. Тут головно йшло про синодальний російський обряд, бо такий західні знали, студіюючи обряд російської Церкви.
Беручи до уваги пожвавлений рух для справи з’єдинення на Заході, Митрополит уважав, що того роду З’їзди, як той, що відбувся у Львові, є найвідповіднішим середником такої праці.
Одначе Митрополит зазначив відразу, що тут не йдеться про якусь актуальну працю над з’єдиненням, а тільки: «теоретичне пізнання усего того, що до справи з’єдинення належить… Одного лиш хочемо — теоретично студіювати справу».
І дальше Митрополит в тому самому слові говорив: «Для нас і для справи святого з’єдинення є важніше це взаємне приближення католиків і східніх нез’єдинених, до якого стремимо через теоретичні студії, чим актуальна праця і актуальне прилучення нез’єдинених. Тимто ми засадничо різнимося від тих апостолів Унії, які мріють про навернення нез’єдинених до «повної віри католиків», себто до католицької віри й до латинського обряду» (Унійний З’їзд, стор. 19).
Для уможливлення праці над справою з’єдинення Митрополит збирав всю можливу літературу до того предмету, не тільки у своїй приватній бібліотеці, але також заложив окрему бібліотеку в Студіоні, яку згодом передав до вжитку Унійного Інституту, що його очолив брат Митрополита Ігумен Студитів Климентій Шептицький.
На відкриття цього Інституту Митрополит надіслав привітальне письмо, в якому писав:
«Ми, східні християни, дали основу зорганізованій християнській Церкві. Ми, а не Захід, видали тих світлих Вітців Церкви, що породили церковну організацію. Захід перейняв від нас, східніх християн, не тільки християнську філософію, але також християнську практику, як монаше життя. На це ми горді, що й ми, українці, є частиною тої саме східньої Церкви».
Дуже подібним змістом було слово Ігумена Климента Шептицького на основуючих зборах Унійного Інституту у Львові, виголошене дня 10 червня 1939 року. А його слова напевно були узгіднені з Митрополитом. Він говорив: «Для нашого Українського Католицького Унійного Інституту «схід», східній обряд, східня традиція, звичаї, мистецтво, дисципліна, аскеза і т.д., одним словом, все, в чому не покутує дух відірвання та роз’єднання, — ось наша любов, ось наші гордощі, це щось, що нам дуже дороге й питоме, бо це наше рідне» (Мета, 2 липня 1939 p.).
Текст основуючої грамоти того Інституту З’єдинення, яка була поміщена в Архиепархіяльних Відомостях, ч. З з березня 1939 р. (цитую за «Метою» з дня 19 березня 1939 р.) є такого змісту: «Боже Провидіння вложило на український нарід, а в першій мірі на українців-католиків, велике завдання привести нез’єдинених братів до єдности з Вселенською Католицькою Церквою. Це завдання мають сповнити не тільки члени навчаючої Церкви, але і всі її діти ділами й молитвами. Бажаючи поширити цю працю в галицькій церковній провінції та дати змогу і ширшим колам нашого народу співдіяти в такій важливій і святій справі, основуємо оцим УКРАЇНСЬКИЙ КАТОЛИЦЬКИЙ ІНСТИТУТ ЦЕРКОВНОГО З’ЄДИНЕННЯ ІМ. МИТРОПОЛИТА РУТСЬКОГО У ЛЬВОВІ та потверджуємо його статут, який має бути випечатаний в урядовому органі Львівської Архиепархії.
Дано при нашому архикатедральному храмі св. Георгія у Львові, дня 1 лютого 1939 о. АНДРЕЙ, Митрополит».
Цей Інститут не міг розвинути ніякої діяльности з огляду на більшовицьку окупацію Галичини. Відбулись, як згадано, основуючі збори, 19 червня 1939 року, потім прийшли вакації, а з першого вересня вже вибухла Друга світова війна.
Подібна доля стрінула також другу установу, яку мав в пляні створити Митрополит, а саме Церковну археографічну комісію.
Генеза постання цієї комісії пов’язана з припливом більшого числа наших вчених із Східньої України, які, втікаючи перед більшовицькою навалою, опинились у Львові. Багато з них відвідували Митрополита, а між ними проф. Олександер Оглоблин. В розмові Митрополит порушив справу об’єктивного написання історії нашої Церкви на основі джерельного матеріялу, оферуючи при тому великі й цінні збірки своєї власної бібліотеки і бібліотеки Студіону.
Проф. Оглоблин радо привітав таку думку і навіть зладив Проект, немов статуту чи напрямних праці такої комісії.
В записці, що її зладив проф. Оглоблин, говорилось так:
«1. З метою наукового дослідження історії обох Українських Церков, для чого першорядним завданням є визбирування й систематизування відповідного документального матеріялу як рукописного, так і вже раніш опублікованого, в аспекті науково-об’єктивної аналізи причин роз’єднання колись єдиної Української Церкви й з глибокою вірою в її майбутню єдність».
На членів комісії були покликані визначні вчені — православні й католики. Митрополит схвалив проект проф. Оглоблина та запросив до себе на нараду членів комісії на день 14 березня 1944 p., на год. 11-ту ранку.
На цій нараді, як реферує проф. Оглоблин, Митрополит поділився своїми думками щодо завдання написання правдивої історії Української Церкви та розповів про архівні матеріяли, які він зібрав при катедрі св. Юра. Митрополит також висловив своє бажання студіювати ці матеріяли при помочі вчених, що перебували у Львові.
Всі присутні очевидно були згодні з плянами Митрополита, тільки, на жаль, обставини до цієї праці були крайньо непригожі. «Не вірилося, — пише проф. Оглоблин,— що буде ще час для цієї важливої і святої роботи».
Більшовицька навала перервала цей останній задум Великого Апостола об’єднання для справи, яка була так дорога його серцю.
Церковно-археографічна Комісія була відновлена вже на терені Німеччини завдяки прихильній поставі до цієї справи отця-візитатора Николая Вояковського.
Наслідком праць цієї Комісії були публікації про Москву – Третій Рим, були намічені інші праці, але еміграція та відхід у вічність деяких членів комісії спричинили поступову ліквідацію цієї комісії.
Дух праці Церковно-археографічної комісії мав дійсно екуменічний характер. В працях Комісії брали участь вчені православні, католики і навіть один протестант.
(Далі буде)
* Доповідь була виголошена на другому симпозіюмі на тему «Український екуменізм», що відбувся заходами Українського Патріярхального Світового Об’єднання 28 вересня 1984 р. у Пассейку — Нью-Джерзі.
