Блаженніший наш Первоієрарше і Господарю дому цього,
Високопреосвященніші Митрополите і Архиєпископи,
Преосвященні і Боголюбиві Єпископи,
Всечесніші Духовні Отці,
Члени Синоду Українських Католицьких Єпископів!
Важко нам, учасникам цих кількаденних українських урочистостей у Вічному місті, отрястися з багатства й різноманітности вражень. Але одне почуття переважає над усіма. Це були і є історичні дні та хвилини, можливо, історично переломові у житті нашої Церкви.
Коли в суботу Ваше Блаженство заповіли, що відбудеться Синод Українських Владик, неначе великий камінь упав з багатьох сердець, який нас, тут зібраних, і чи не весь український Божий люд пригнічував великим питанням – «буде чи не буде?»
Сьогодні Синод е дійсністю. Усунено реальні і сповидні перешкоди: наші Владики на чолі з їх Блаженством дійшли до спільної формули його переведення і – сподіваємося – знайдуть теж спільну концепцію щодо сучасного і майбутнього нашої Церкви. За це всім тим з-поміж Ієрархії, які причинилися до цього початкового успіху, належить від мирян сердечна подяка і доземний поклін.
Коли сьогодні представники мирян мають шану і привілей промовляти на Синоді Єпископів, то це великий і важливий крок у влаштуванні нових взаємин у нашій Церкві між єпископами і вірними – новий і такий бажаний для того, щоб віднова і самоствердження нашої Української Церкви послідовно реалізувалися. Культивована досі подекуди, головно за океаном, девіза для мирян «пей, прей анд обей» що зводила мирянську частину Божого люду до ролі пасивних статистів, заломилася. Це не означає, що ми бажали б усунути з практики ці гарні прикмети віруючого члена Церкви. Ні! Ми хочемо платити, і то більше, щоб наша Церква стала ще сильнішою і матеріяльно незалежною людською установою! Ми мусимо молитись, і то щиріше, бо ми, як духова і Божа спільнота, потребуємо більше духового начала і Божих ласк. Ми будемо і повинуватися своїй церковній владі й надалі – проте гідно, розумно і відповідально, але не сліпо! Та ми хочемо ще чогось більшого: співучасти і співвідповідальности за долю Церкви – на своєму місці і в своїй сфері дії та так, як диктує дух Божої спільноти – Церкви!
Рух, який почався в останніх кількох роках в лоні Української Католицької Церкви, не є революційний; він не є ніяким радикалізмом, протестантизмом чи іншим деструктивним явищем у нашій Церкві. Навпаки, зродився він з глибокої свідомости співвідповідальности й турботи за долю Церкви, за її зміст, за її живучість. Ідейні мотиви цього руху наскрізь конструктивні, а мета благородна, навіть, якщо тут чи там доходило до ферментів і небажаних конфліктів. Я б сказав, що цей рух і фермент, що, може, не завжди виявивсь у конвенційних формах та не завжди і не як слід був зрозумілий, є для нас благословенням.
Не для заспокоєння власного «еґо», не ради інших користей активізуються миряни в церковних справах. Вони бачать у Божій установі Церкві щось більше, як лише традиційну інституцію, що виконує корисну ролю для суспільства і яку тільки через це треба підтримувати. Ми бачимо у ній глибший і властивий лише їй зміст та післанництво заснованої Христом і живучої в Ньому спільноти. Церква є для нас не лише недільною конторою священика чи домом Церковного служіння. Це є духова спільнота, продовження наших особистих існувань у ширшому спільнотному існуванні, вона є нашим існуванням у Бозі.
Дивлячись так на ролю і місце мирян у нашій Церкві, мусимо визнати за ними статус творчих співвідповідальних членів, які з своїми Владиками і священством при пошануванні ієрархічної структури дбають за внутрішнє здоров’я, зовнішній ріст і всесторонній розвиток цієї Церкви. Така концепція вимагає іншого розуміння, форм праці й участи мирян у Церкві на різних щаблях її організації. Здається нам, що наявні тепер форми церковних організацій при парафіях, а може більше їх зміст, повинні бути по-новому схоплені, переставлені на інші методи й повинні поширити свій обсяг дії. Якщо йдеться про адміністративну сторінку парафії, левина частина цього повинна б перейти на світський елемент, даючи змогу духовним особам займатися більше душпастирськими завданнями і священнослужінням.
Більшою, ніж досі, мала б стати участь мирянства в єпархіяльному керуванні суспільно-релігійними, а то й фінансовими справами. Не думається тут про якесь встрявання у права ієрархії, застережені їм церковним правом, а радше про ряд інших функцій, де участь мирян більш, аніж побажана.
Важко з тим погодитися, що в багатьох наших єпархіях і екзархатах немає церковно-мирянської організації в єпархіяльному обсязі. Також ненормально, що кількісно найсильніша наша митрополія в ЗСА, складена з трьох єпархій, немає загальнокрайової централі, спільних з’їздів усіх українських католицьких організацій, спільної плятформи та спільного єдиного речника перед єпископатом. Ми вважаємо, що паралельно до уконституування Синоду Єпископів Української Католицької Церкви повинен постати також і координаційний осередок українських католицьких організацій мирян та священства.
Коли ми при згадці про духовенство, то бажалось би висловити одне засадниче побажання. В нашій Церкві на майбутнє має зрости також роля священиків. Вони мають нині багато розпорядної влади й адміністративних функцій, але лише щодо своїх вірних. Чому не визнати духівництва гідним мати вплив і на єпархіяльні справи? Є нові й цікаві форми притягання духовенства до вирішування і співкерування єпархіяльними справами, тільки ці нововведені форми не сміють бути фіктивними і лише для людського ока!
Мирянський і священичий чинники повинні виявлятися й у співпраці та керуванні загальними справами нашої Церкви хоч би так, як ці чинники були активними в організації римських урочистостей. Ми бажали б цю працю бачити інституційно оформленою. Теперішний Синод Єпископів, що – як відомо – має за завдання випрацювати конституцію Української Католицької Церкви, мав би включити постанови й виробити наше партикулярне церковне право, відроджуючи елемент соборовости у нашій Церкві. Конкретно маємо на увазі, щоб наша Церква, крім свого постійного Синоду Єпископів на чолі з Первоієрархом як правлячою інституцією, мала свій Собор, у якому були б заступлені єпископат, речники чернецтва, духівництва й вірних.
Коли ми при цій важливій справі патріярхального устрою нашої Церкви, то бажаємо ствердити, що ми, миряни, – і вірю – також священики й Владики – всі бажаємо Патріярхату не номінального, а дійсного, з повнотою прав і влади. Це значить практично, що нас не вдоволяє ще один титул для одного з наших Архиєреїв, але це має дати нашу самоуправу, нашу одність і наш спільний діючий церковний керівний осередок для всіх одиниць і вірних нашої Церкви й обряду у світі. Тому ми відкидаємо всякі спроби і підсувані концепції розводнити справу патріярхату. Для нас ідея Патріярхату в Україні й удільних церковних провінцій поза її межами є несприйнятною! Для нас поняття патріяршої території і суверенних позапатріярших одиниць – митрополій, екзархатів чи чинів, є чужим! Це, на ділі, не патріярхальний устрій, а продовження того поділу, самочинства, що існує досі. Ми є за автономію певних одиниць, за їхні привілеї, за те, щоб не задалеко вмішуватися у внутрішні справи, але ми рішуче проти всіляких т.зв. екземпцій від влади власного Патріярха ! Це істотне, якщо ми не маємо бути поділені, наставлені проти себе самих, якщо ми бажаємо перестати біти знаряддям кого іншого. Вирішуймо ми самі свої власні справи!
Це далеке від т.зв. автокефалії, що – ми чули вже й тут у Римі дехто недоброзичливо нам закидає. Ми є і повинні бути складовою частиною Вселенської Церкви під учительським урядом Її Голови та у тісній співпраці з Її головним управлінням. Але ми мусимо позбутися тієї підопічної ролі і мусимо перестати бути об’єктом адміністрування, чого ми зазнавали досі з боку деяких римських установ. Люди, які там сиділи, чи й сидять, брали мало до уваги наші інтереси та ще менше їх розуміють. Не розуміють вони, за малими вийнятками, і природи нашої Церкви. Щоб наша самоуправність не була лише паперовим статусом, мусить постати дійсний і діючий патріярхальний осередок з усіма необхідними установами. До того часу, поки він зможе ефективно діяти на Рідних Землях, звідки беруть корінь і наші дочерні Церкви у всьому світі, у золотоверхому Києві, мусить постати ще тут, і то чимскоріше, патріярший осередок.
На цьому римському горбку вже існує зародок патріярхії – українського католицького Загорська чи Фанару. Тут, поруч собору Святої Софії, мали б постати ще інші патріярші установи. Католицький Університет, що вже існує, нехай стане справжньою нашою центральною богословською школою для всіх митрополій та єпархій. Нехай Мала Семінарія стане підготовним закладом до Академії! Нехай тут постануть нові будівлі для поширеної бібліотеки, музею тощо! Нехай тут зберігається, розбудовується та твориться все те з нашої національної і релігійної культури, в чому нам відмовлено на землі батьків і дідів.
Я свідомий, що всі ці «нехай» вимагають фінансових засобів. Думаю, що вони є! Я не уповноважений робити обіцянки, але, знаючи добре наші ресурси і мету їх призначення, думаю, що до двох років спільними заходами ієрархії, духовенства, вірних, релігійних і національних товариств може постати десятимільйонний патріярший фонд для покриття з відсотків коштів утримування патріярхії. Це, розуміється, крім коштів на дальшу розбудову, на яку громада далі може і мусить бути готовою! В такому осередку бачимо рятунок для нашої Церкви, ґарантію її дальшого розвитку і віднови в одності й повноті. Інакше, вона буде нидіти і за деякий час стане лише нез’ясованим додатком до потужних римо-католицьких Церков в окремих країнах. Такий осередок повинен створитися нашими спільними зусиллями вже тепер, не зважаючи, чи зараз або лише десь завтра формально патріярхальний устрій мав би бути санкціонований, бо статус українського Верховного Архиєпископа з патріярхорівними правами вже дає нам можливість будувати помісність та цементувати єдність нашої Церкви.
Хотілось би врешті висловити ще одну думку. До неї зокрема надхнули нас слова нашого Первоієрарха, Блаженнішого Йосифа, виголошені пам’ятного 28 вересня Року Божого 1969. Слухаючи оце новітнє «Слово о законі і благодаті» Верховного Архиєпископа, ми відчуваємо глибокий сенс, призначення і своєрідність нашої помісної Церкви – Церкви святих Ольги і Володимира, Теодосія Печерського, Митрополита Іларіона, Кардинала Ізидора, мученика за єдність Святого Йосафата, відновителя українського православ’я Митрополита Петра Могили, Церкви західніх окраїн і Церкви центральних земель України, Церкви замучених українських православних і католицьких Владик, Церкви Слуги Божого Андрея і новітніх мучеників у катакомбах. Ця Церква має свою самобутність не лише щодо форми, але й глибокий органічний національний зміст із сильними підкладами візантійської обрядовости і слов’янської духовости. Ми це хочемо зберегти і розвинути. Ми бажаємо Божий твір народну культуру і духовість – не змарнувати, але збагатити. Для вселенськости Христової Церкви вони потрібні. Природне право і сама істота речей у пляні Божого Провидіння диктують нам збереження етнічних і культурних вартостей. Хто підважує єдність і національно-етнічний характер Церкви, нашого обряду і народу, стає співучасником духово-культурного Геноциду. Це противиться Божому й людському законові!
Не убиваймо душі народної, не збіднюймо великого і пишного Божого твору!
Скажу ще, що немає у цих наших намаганнях нічого з шовінізму чи якогось супернаціоналізму, як дехто нам закидає. Здається, що більше націоналізму є в заходах асиміляції нашої Церкви і зміни літургічної мови на нову мову, мову неукраїнського оточення. Збереження етнічної самобутности в багатонаціональних країнах, плекання культурного плюралізму, пошанування прав меншин є глибокими гуманними і християнськими засадами, про які говорив на Ватиканському Соборі один з присутніх тут українських Соборових Отців.
В тому дусі бажаємо і про те благаємо, щоб наш Синод віднісся до проблеми мови, народної культури і обрядової самобутности нашої Церкви.
Наша Церква стоїть і буде стояти до того часу, доки вона розвиватиме свою вікову традицію, про яку так переконливо говорив Святіший Отець у неділю. А наша традиція не лише візантійська, але й тисячолітня русько-українська, і її ми не сміємо розтратити!
Віримо, Дорогі Високопреосвященні Отці Синоду, що задушевні бажання українських мирян будуть здійснені цим Синодом не лише щодо структури і помісної форми нашої Церкви, але і щодо Її релігійно-національного змісту. Молитви Божого люду, його сподівання і тривоги супроводять Ваші наради разом з благанням від Всевишнього для них усіх Божих Ласк.
Щасти Боже Вам і нам!
