Ваше Блаженство,
Високопреосвященні і Дорогі нам Владики!
Високий Синоде!
Сьогодні миряни Української Католицької Церкви моляться за успіхи Святого Синоду у тих важливих рішеннях для нашої Церкви й Народу і вислали нас, зібраних тут делегатів, висловити свою велику надію з нагоди цієї історичної події. Радість наша безмежна бачити Вас Високопреосвященних Владик тут усіх та сердечна Вам вдячність від усіх мирян, що Ви дали нам змогу бути свідками цієї історичної події, якою є Ваш Високий Синод.
Посвячення Храму Божої Премудрости дня 27 вересня 1969 року, саме в день свята Воздвиження Чесного Хреста, це велика історична дата, що запишеться в нашій історії і в серцях усіх тих тисячних мас паломників, які прибули з далеких закутин земської кулі, з діяспори. І так як колись на досвідку нашої історії св. Андрей Первозванний підніс хрест на холмах, на яких пізніше виріс славний город Київ, що за часів великого державника Руси-України князя Ярослава Мудрого став четвертим що до величини містом світу, а храм св. Софії був символом великої української культури, що промінювала на Захід, а зокрема на Схід, так храм св. Софії в Римі, як символ нашої мученицької Церкви промовлятиме та постійно нагадуватиме західньому світові про мученичий шлях нашої Церкви й народу, буде нести світло нескореної вільної думки й правди про наше Я до нескореного народу на нашій батьківщині та підтримувати надії цілого українського народу на його воскресіння. Гарячі молитви до Господа Бога та Божої Матері будуть додавати сил до перенесення тих терпінь і тих усіх наруг, що їх зазнає наша Церква й наш нарід під сучасну пору.
І це не зайвий раз відзеркалює цей факт, що українська Церква й Народ це два нерозривні звена українського буття так на вершинах його слави, як і його занепаду, звена, що тісно пов’язані у житті українського народу. І тому саме за свій народ, і свою Церкву клали свої найкращі сини народу, наші Митрополити, Єпископи, Священики, провідні люди обох віровизнань, а в останньому чвертьсторіччі за свою Українську Католицьку Церкву зокрема. Ми сповнені гордости за їхні геройські чини, та низько клонимо голови перед їх найбільшими жертвами, жертвами їхнього цінного життя.
Проте в тих важких часах Боже Провидіння було ласкаве для нас. Саме у великий історичний день Вселенської Церкви в часі Другого Ватиканського Собору Боже Провидіння привело до християнської столиці світу – Риму нашого найбільшого сучасного мученика за Вселенську, а зокрема за Українську Церкву та свій народ, найкращого сина народу, Київо-Галицького Митрополита, Верховного Архиепископа Української Католицької Церкви і Кардинала Кир Йосифа Сліпого. І ми тоді з подивом гляділи на Нього, що навіть по сімнадцять і пів року каторги наш Первоієррх не шукав відпочинку для свого знеможеного тіла, а нескорений дух і ум великого екуменіста, яким був від зарання своїх літ, дав почин до великої історичної ваги діла а саме до поставлення разом з Вами на згаданому Соборі внеску на утвердження Української Помісної Церкви та піднесення Її до патріяршої гідности як рівно між іншими церквами у Вселенській Церкві. І коли сьогодні відбувається Синод Українських Єпископів у цій справі, то ми щасливі з того приводу.
Найдостойніші Владики. Дозвольте моїми скромними устами одного з Ваших вірних ради цієї невимовно радісної хвилини сердечно привітати нашого Первоієрарха Блахеннішого Патріярхорівного Верховного Архиепископа Української Католицької Церкви, дозвольте сердечно привітати нашого другого страдника за нашу Церкву Його Преосвященство Кир Йосипа Гопка, та усіх Вас тут зібраних Високопреосвященних Митрополитів, Архиєпископів,та Єпископів, Монаші Чини та Всечесніше духовенство нашої Церкви у діяспорі, та заявити Вам синівську відданість. В час тих історичних днів миряни гарячо моляться за Ваше здоров’я та просять Всевишнього щоб нагородив Вас своїми безмежними ласками та дав Вам силу, ясність ума та витривалість закінчити почате тут діло з успіхом для нашої Церкви-Матері, на хвалу Божу та добро українського народу.
Проте ця всенародня радість захмарена журбою кожного із Вас, Високодостойні Владики й кожного з нас мирян. Бо ж так як Вас так і нас журить безмежно постійне нищення наших церков продовж останнього півсторіччя, а зокрема нищення нашої мученицької Католицької Церкви загнаної в катакомби, що виявилось у останньому році хвилею нових арештів та судів наших священиків та вірних разом із Високопреосвященнішим Кир Василем Величківським.
Як Вас, Високопреосвященніші Владики так і нас мирян до живого вражає постійне розчленовування навіть нашої Церкви в діяспорі, а саме ліквідація і майже повна інтеграція з Римокатолицькою Церквою наших Церков на Мадярщині, Румунії, Польщі, а в останньому часі на нашій рідній Пряшівщині, яка належить тепер до католицької Словаччини. Впровадження чужої неукраїнської мови навіть частинно до нашої Літургії в ЗСА чи Канаді, календарні справи, та навіть дальше розчленування нашої Церкви в ЗСА у формі відокремлення Єпархій наших братів Закарпатців чи як останньо створення окремої Митрополії на території вже існуючої нашої Митрополії того ж візантійсько-українського обряду, а врешті намагання створення окремої Католицької Церкви т.зв. Східнього Обряду, та не згадуючи різних інших турбуючих проблем, – це все стало важною причиною відрухової реакції мирян в обороні своєї Церкви. Ця реакція, яка почалась ще перед закінченням Другого Ватиканського Собору, триває вже п’ять років, і виявилась у формі висилання петицій до Святійшого Отця з проханням завершити нашу Церкву, одну з найбільших Східніх Церков, патріярхатом. Миряни вірили й вірять, що Помісна Українська Католицька Церква зі своїм Синодом і Патріярхатом на чолі зможе об’єднано краще охоронитись перед всякими небезпеками зі зовні і з нутра. Отже такі фактори призвели до створення різних мирянських організацій та товариств які почали, ще раз підкреслюю, відрухову акцію в обороні Церкви, координувати її та ставити на допомогу нашим Владикам, які, маючи за собою голос народу мали таким чином більшу й свою силу впливу на компетентні чинники для розв’язання чи вирішення пекучих проблем Церкви. Для цього й існувала історично майже неповторна хвилина – схвалення Другим Ватиканським Собором і затвердження Святійшим Отцем декретів про Східні Церкви. Тому й не диво, що ці товариства діяли в залежності від умов різно, але усі вони, особливо в останніх роках, почали більше впливати на громадські чинники, та вести більш освідомляючу роботу серед мирянства. Вислідом такої роботи була висилка петицій від організацій громадянства до Святійшого Отця, особливо від культурних, професійних та наукових товариств. Праці Мирянських Орґанізацій треба й завдячувати оцю численну прощу до Риму.
У своїй праці ми завжди шукали контакту і благословення у наших Ієрархів, але не завжди ми були успішні. Ми не маємо претенсій на досконалість, і тому коли дехто з нас робив і промахи, то треба сказати, що не робив їх той, що нічого не робив. За всякі такі можливі промахи я в імені усіх прошу у Вас, Високодостойні Владики, пробачення.
Проте на цій громадсько-церковній праці ми не збивали жадного капіталу, ні політичного ні особистого, але навпаки, нерідко ми були прискрибовані так деякими церковними як і громадськими чинниками. Не зважаючи на згадані факти ми завжди стояли і стоїмо за піднесення авторитету нашої Церкви і нашої Ієрархії.
В цих святочних днях до Риму з’їхались представники і речники мирянських організацій Америки, Канади, Франції, Німеччини, Бельгії, Голяндії, Швеції, а деякі країни прислали свої повновласті, щоби по кількох нарадах створити свою репрезентацію, яка сьогодні має велику шану брати ось тут участь.
Радіючи із цього великого історичного факту, яким є Синод Єпископів Української Католицької Церкви, ми тішимось, що долю нашої Церкви вирішить авторитетний чинник, а це Синод на чолі з їх Блаженством Кир Йосифом. Ви, Найдостойніші наші Владики вітали нашого Первоієрарха в часі Його відвідин наших поселень в діяспорі, і бачили в яку сторону були звернені настрої і серця мирянства. Це був фактичний народній плебісцит.
Ми, представники численних делегатів мирян, які зібралися тут на молитві за успіх Ваших нарад бажаємо не лише представити наші побажання повної участи й допомоги в розбудові нашої Церкви, але й обіцяти постійну моральну й матеріяльну піддержку Патріяршому Урядові.
Ми рівночасно просимо Високий Синод запевнити мирянам конституційну участь у нарадах і рішеннях майбутніх Синодів Української Католицької Церкви, та прислухатись до їх голосу.
Останньої неділі Ви, Достойні Владики, чули на концерті голос і домагання мирянина, Достойного Сенатора Канади Павла Юзика, підтверджені одушевленим аплявзом усіх приявних.
Дозволю собі висловити від імені мирян нашу щиру пропозицію Високому Синодові, щоби він конституційно оформив Помісну Українську Католицьку Церкву, найвищий уряд якої вирішив би усі наші болючі проблеми, та створив би серед цього модерного світу твердиню Христової віри Українців Католиків, яка стала б оборонним муром нашої мученичої Церкви в Краю, і врешті здоровим осередком екуменізму й щирого діялогу з нашими братами православними.
Лише тоді наша Церква сповнить свої великі завдання коли вона у великій любові і єдності, до якої постійно закликав наш Первоієрарх, та до якої взивав також і Святійший Отець, збереже усіх вірних нашого обряду у діяспорі, і коли буде Помісною Церквою із Патріярхальним Устроєм, на чолі із патріярхорівним Верховним Архиепископом, і, дай Боже, в короткому часі Патріярхом, Блаженніним Кир Йосифом Сліпим.
Від Вашої, Високопреосвященніші Владики, праці залежить сподіване сьогодні усіми мирянами історичне рішення.
Господи Боже Вам допоможи !
1 жовтня 1969 року
