«Все створіння разом понині стогне і разом страждає у тяжких муках», писатиме у посланні до Римлян апостол Павло (Рим. 8, 22). І в його часи було всіляко: моровиці, пошесті, неврожаї, повені і землетруси. Але в ХХІ столітті земне тло дослівно втікає з-під ніг людства: землетрус на Гаїті, екологічна катастрофа в Калуші (місто провалюється під землю), повені від Австралії до Аргентини. Голівудська апокаліптика на кшталт «2012» додатково підсилює уяву можливої катастрофи планетарного масштабу.
Глобальний капіталізм та екологія
На думку американського фізикатеоретика Фрітьофа Капри (Fritjof Capra), на початку ХХІ ст. життя й добробут людства визначатимуть два явища: нестримний «розвиток» глобального капіталізму та екологічний рух заснований на екологічній освіті (The Hidden Connections, 2002). Глобальний капіталізм спирається на мережу фінансових та інформаційних потоків. Відповідно визначається мета ринкової економіки – головного знаряддя глобального капіталізму: зріст могутності капіталістичної промислової та фінансової еліти. Екологічний рух, у свою чергу, опирається на сітку неурядових організацій. Їхнє завдання – боротьба за збереження життя.
Ці дві ідеології, на думку Капри, перебувають в гострому конфлікті. Ринкова економіка – це мережа автоматів, запрограмованих згідно кардинального принципу: фінансовий прибуток є важливіший, аніж право людини на гідне життя (захист довкілля, культура, мистецтво, релігія і т. д. ). Відповідно, визначаються пріоритети глобального капіталізму: замість оптимізації життя пропонується оптимізація капіталу, замість оптимізації людини – оптимізація транснаціональних компаній.
Закулісні ігри світового «екологічного руху»
Одначе, з екологічним рухом не все так «оптимістично», та й твердження Капри про гостре протистояння між екологами та інтересами капіталістичної транснаціональної олігархії також перебільшене. Крім того, складається враження, що численні так звані «неурядові організації» існують для того, аби лобіювати інтереси міжнародних фінансових кланів. Їх використовують у війнах за ринок збуту між компаніями за традиційним сценарієм: створюється «неурядова екологічна організація», яка проголошує продукцію тієї чи іншої компанії такою, що завдає шкоди довкіллю, пропагуючи продукт іншої компанії як «екологічно чистий».
Прикладом тут може слугувати Україна в царині дуже непростого і проблематичного питання майбутнього атомної енергетики. «Неурядові» екологічні організації, в першу чергу «Всеукраїнська екологічна ліга», стоять на переконаннях закриття атомних електростанцій в Україні. У принципі вони мають рацію: Україна – місце наймасштабнішої ядерної катастрофи за всю історію людства. Замість ядерної пропонується досвід інших країн в галузі альтернативної енергетики: вітряки, сонячні батареї тощо. Але ж ні альтернативна енергетика не така вже й безпроблемна: вітряки спотворюють природний ландшафт, відлякують рідкісні види птахів і тварин; сонячні батареї на даху житлового будинку створюють електромагнітне випромінювання, що вкрай негативно діє на психофізичний стан людини. Не кажучи вже про те, що альтернативна енергетика – «занадто дороге задоволення». Тим часом 80% електроенергії Франції надходить з атомних електростанцій і ніхто не ставить питання про їх закриття; Канада використовує реактори, що працюють на відходах з атомних електростанцій; Барак Обама видав розпорядження про відновлення будівництва атомних електростанцій, яке було припинене після екологічної катастрофи на одній зі станцій у Пенсільванії в 70-х роках. Чи за благими намірами українських «неурядових екологічних організацій» – турботою про довкілля та здоров’я українців – не стоїть знову політичний проект «доброзичливих сусідів», що дуже зацікавлені в максимальній енергетичній залежності України від газової труби?
Водночас існує багато інших середників, котрі тут і тепер завдають шкоди здоров’ю українців, про котрі «неурядові екологи» мовчать. Скажімо, «Український інститут екології людини» назвав «улюблену» в сучасних домашніх господарствах мікрохвильову піч «чорнобильським реактором в мініатюрі». Що ж стосується самої проблематики Чорнобильської катастрофи – жодна екологічна організація не поставила питання: «Що таке Чорнобиль – випадкова техногенна катастрофа чи черговий спланований експеримент-геноцид»?
Про урядові міністерства екологій та міжурядові екологічні комісії – зайве й говорити. Нещодавно ЗМІ поширили інформацію про те, що фахівці з питань безпеки довкілля Фінляндії оцінили російський проект будівництва газопроводу дном Балтійського моря як «екологічно безпечний». З їхньою оцінкою погодились представники інших країн балтійського регіону, однак не треба бути великим фахівцем з проблем довкілля, щоби зрозуміти яку небезпеку становить для Балтійського моря вже сам процес будівництва газопроводу, не кажучи про всі можливі наслідки після введення його в експлуатацію. На жаль, капітал вирішує все…
Політична складова «екологічного руху»
Проблематичною є політична складова «екологічного руху». Особливо це стосується країн колишнього соцтабору, в тому числі України. Після розвалу СССР партійні та комсомольські осередки вдалися до пошуків альтернативних інструментів збереження свого існування. Екологія виявилась найбільш відповідною моделлю, тим більше, що ліві європейські партії та представники неомарксистської інтелектуальної еліти завше використовували «екологічну складову» для критики капіталістичної системи та правоорієнтованих ідеологій. Так виникла «Партія зелених» та ціла шерега урядових і неурядових «зелених» організацій. Не випадково в Україні їх жартома називають «кавунами», бо «ззовні зелені, а всередині червоні». Однією з найбільших неурядових організацій в Україні є «Всеукраїнська екологічна ліга» (www. ecoleague.net), котра виникла як «есдеківський» проект В. Пустовойтенка, а очолює її депутат-регіонал А. Толстоухов (що ставить під сумнів її «неурядовість»). А під час чергових виборів в Україні «засвітилась» партія «Еко 25», про яку тепер вже й не чути, зрештою як і про «Партію зелених».
Екологія між «технярами» і «гуманітаріями»
Окрім «партійного баласту» екологічний рух в Україні обтяжує і «технічний баласт» – представники природничих наук та технічних спеціальностей, які там опинились не з почуття «турботи про довкілля», а з бажання контролю фінансових потоків, що почали надходити в Україну від міжнародних «екологічних програм» після катастрофи в Чорнобилі. Цьому сприяє вся система освіти, як минула так і теперішня: спеціальність «екологія» є лише в технічних та сільськогосподарських вишах. Тобто, ті що завдають шкоду довкіллю, беруть на себе обов’язок його «захищати».
Коли після розвалу СССР почали висуватись оптимістичні ідеї заснування «Інституту екології людини», декотрі представники гуманістичних наук сприйняли це скептично. І не тому, що такі ідеї виглядали утопічними, а внаслідок панівної «розділяючої, редукціоністської «структури мислення», що походила від представників природничих наук, і яка досі залишається панівною в постсовєтській науці, в тому числі й українській (див. статтю: І. Фролова «Возращение к человеку» у філософському альманасі «Квинтэссенция», 1990).
Щоб якось вирівняти ситуацію між «технярами» та «гуманітаріями» останнім часом стало «модно» залучати до роботи в екологічних форумах представників українських Церков та релігійних організацій. Натепер одна із наймасштабніших таких конференцій під назвою «Церква і навколишнє середовище: європейський досвід та українські перспективи» відбулася в Ужгороді у 2007 р. в приміщенні Богословської Академії. Власне кажучи, формальним ініціатором цієї конференції виступила Церква. Та зазвичай такі конференції не йдуть далі від декларацій про необхідність запровадження «богословської екологічної етики» у навчальних закладах і написання програм «екологічної освіти священиків». Максимум, чого могли досягнути дотеперішні конференції, це прийняти недалекоглядне рішення про заміну живих ялинок пластиковими в часі різдвяного періоду. На жаль, «побожні віряни» це сприйняли як знак, що з метою «збереження довкілля» вони можуть «заквітчати» храми не лише пластиковими ялинками китайського виробництва, а й пластиковим квіттям, якого в наших храмах часами вже так багато, що й іконостасів не видко. Можливо тут було б доречним роз’яснення «технярів» про те, що таке китайський пластик, як тривале його зберігання у приміщенні наповнює останнє канцерогенними випарами. Не кажучи вже про ті наслідки, які супроводжують процес спалення китайського непотребу: викиди канцерогенного газу у повітря та отрута, що потрапляє в ґрунтові води із прилеглих до сільських цвинтарів сміттєзвалищ.
Зміна парадигми
Розвиток екології як науки, в майбутньому перенесеться із макрокосмосу довкілля у мікрокосмос духовного світу людини. Мова йде про загальну зміну парадигми екології як науки: від традиційно біологічної дисципліни, яка займалась проблемою взаємодії живої та неживої природи (органічного та неорганічного середовища) до екології, як антропологічної дисципліни в якій пріоритетними будуть бінарні взаємозалежні опозиції духовне-тілесне, людина-довкілля (а не довкілля-людина). Відтак, замість моніторингу стану довкілля, екологія переорієнтується на моніторинг стану людини. Якщо раніше панівне становище в екології займали природничі дисципліни: біологія, хімія, то тепер на перше місце висуватимуться науки про людину: медицина, культурна, соціальна, філософська та богословська антропологія.
Вже тепер наука почала відмовлятись від попереднього зверхнього ставлення до християнського культу та обрядів. Особливо, коли мова йде про обряд освячення води на свято Господнього Богоявлення (Йордан). Великою несподіванкою став фільм «Вода» – російський проект, профінансований українською компанією мінеральної води «Моршинська». Загальний висновок фільму надто оптимістичний – може скластись враження, що для вирішення більшості проблем людства, достатньо продукувати якнайбільше структурованої води та її споживати, без внутрішнього навернення людини. Проте, фільм став своєрідним знаком часу: наука зауважила за зовнішніми формами релігійної обрядовості велику силу, пояснення якої для неї залишається недоступним. Відповідно, наука у ставленні та вивченні християнських традицій виходить на новий, якісний рівень: від загальної фіксації зовнішніх, емпіричних проявів релігійного життя, до заглиблення у свідомість релігійних феноменів. Іншими словами, науку менше всього цікавить раціональне пояснення зовнішніх релігійних відмінностей, натепер її більше цікавить сила, що захована у християнській традиції, наявності якої, на жаль, несвідомі навіть самі християни. На цю проблему свого часу звернув увагу релігійний філософ Павел Флоренський у статті «Вопросы религиозного самопознания» (1907), наголошуючи, що основою християнської віри є, в першу чергу, присутність сили, а не рефлексії, пояснення чи докази. Все, що не опирається на Божу силу та досвід богопізнання – є людське і лише людське. Раніше християн називали пневматофорами – носіями духа, адже основою віри вважалась сила Божа, а метою християнського життя – «стяжання Духа». Натепер це трактується як напівзабута байка і всеуповання покладається на раціональні можливості людини, в тому числі й у релігійних питаннях.
Дивовижним є факт, що наука нарешті звернула увагу на важливий аспект духовного життя, про який самі віруючі почали забувати. На це є декілька причин:
Наука почувається безсилою перед власним дітищем «науково-технічним прогресом». Замість загального процвітання людства – отримали загальну екологічну катастрофу. Щоб вийти з цього стану тут таки справді необхідна якась надприродна, надлюдська, справді божественна сила.
Наука почувається безсилою перед ліберальною ідеологією глобального капіталізму. Ще у ХІХ ст. пошук Істини науковець вважав своїм головним завданням і задля цього готовий був принести в жертву навіть власне життя. Тепер, науковець переважно працює на прибутки транснаціональних компаній, без жодних морально-етичних принципів.
Світовий екологічний рух перебуває під контролем глобального капіталізму. Нині екологія – це не боротьба за довкілля, а радше вигідний бізнес. Звичайно, трапляються винятки. Але вони нечисельні і вплив їхній майже невідчутний.
В майбутньому годі сподіватись на покращення ситуації з довкіллям, навпаки, слід очікувати постійного погіршення, варто бути готовими до чергових екологічних катастроф. І не лише катастроф… «Якщо війни цього століття ведуться за нафту, війни наступного століття точитимуться за… воду! » – сказав віце-президент Світового банку Ісмаїл Сарагелдін у 1995 році. Якщо в минулому столітті це викликало шок, то в нашому столітті це вже стає реальністю (Див.: Вірний Р. Вода або війна! / Український тиждень, № 11, 2009). Щоб вижити в умовах неможливих для існування, людині залишається єдина можливість – вдатися до пошуку внутрішніх резервів духу, духовної сили. Наука не може забез‑печити людство такою силою, вона може лише вказати на її джерело. Зайвим буде говорити, що в цьому випадку саме християнські Церкви отримують великий шанс, адже мають розгалужену мережу громад та тисячолітню екологічну традицію «освячення реальності» – так П. Флоренський називав річний обрядовий цикл церковних свят, що ділиться на чотири групи, кожна з яких відповідає за ту чи іншу природну стихію (див. : «Философия культа»). В цьому випадку все залежатиме від християнських Церков, від усвідомлення власних можливостей, закладених у християнську традицію.
о. Олег Гірник
