Матеріяли Українських Ювілейних святкувань у Римі
Максим Германюк,
Архиєпископ Вінніпеґський,
Митрополит Українців Католиків Канади,
Нижче друкуємо текст виголошеної доповіді на Синодальних Нарадах,
у Римі, 20 вересня 1979 р.
Дай Боже, щоби за гарно висловленими словами слідувало діло.
На це вже давно чекають вірні УКЦеркви.
Говорити про єдність нашої ієрархії — це говорити про єдність нашої Помісної Української Католицької Церкви.
Згідно з навчанням Ватиканського Собору II в декреті про Східні Католицькі Церкви, вірні Христової Церкви, об’єднані органічно в Святім Дусі тою самою вірою, тими самими тайнами та тою самою владою. Організаційно є членами тієї Церкви, не безпосередньо, як одиниці, але як злучені між собою ієрархічно громади, так звані Помісні Церкви або обряди, зі своєю власною Літургією, церковним правопорядком та духовною спадщиною (ч. 2, 3), під проводом свого Патріярха або Верховного Архиєпископа (ч. 7, 10).
Послідовно, згідно з навчанням II Ватиканського Собору, єдність кожної Помісної Церкви вимагає єдности своєї ієрархії, що є діючим творцем і видимим знаком тієї єдности. Тому, від степеня творчої єдности ієрархії кожної Помісної Церкви, залежить впорядкований вияв її живучости й спасенної дії. Це відноситься так до літургічного життя кожної Помісної Церкви, як до її церковного правопорядку й різних форм їх духовости.
Рівнож, згідно з тією наукою Ватиканського Собору II, кожна Помісна Церква творить одну органічну єдність, без огляду на територію, де живуть її вірні. Це ясно виходить з утотожнення Помісної Церкви з обрядом, як це кажеться в 2-ій точці соборового декрету про Східні Католицькі Церкви, де говориться про «Помісні Церкви або обряди». Вправді, в декреті ця органічна єдність є обмежена до літургії й до богословської спадщини, з виключенням органічної єдности в церковному правопорядку, через обмеження юрисдикції верховних проводів Східних Помісних Церков — патріярхів, чи верховних архиєпископів, до їхньої території (ч. 7, 9, 10). Це зробив Собор згідно з існуючим канонічним правом в Моту Пропріо «Клері Санктітаті» Папи Пія XII, 1957, кан. 216, 1, 2. Щоб однак, хоч в якійсь мірі зменшити цю нельогічність і несправедливість для Східних Помісних Церков, Собор додав, в цьому самому числі цього ж декрету, що кожний ієрарх якогось обряду поза територією патріярхату (чи верховного архиєпископства) причисляється до ієрархії патріярхату чи верховного архиєпископства того самого обряду (ч. 7). Але цей додаток не поправляє несправедливости для східних Церков в обмежені юрисдикції їхніх верховних проводів до території.
Це питання стало перед одною тепер з найтяжчих проблем для Папської Комісії провірення східнього канонічного права. Східні Церкви виразно вимагають признання їхнім верховним проводам в новому канонічному праві теж юрисдикції над всіми їхніми вірними, що находяться поза їхніми територіями. Іншими словами, вони домагаються канонічного визнання повної органічної єдности для кожної Помісної Східньої Церкви не лише в літургічній й богословській спадщині, але також в церковному правопорядку. Бо тільки тоді вони зможуть жити своїм повним церковним життям, і тільки тоді вони зможуть належно виконувати свою місію в лоні Вселенської Церкви.
Для нас українців, зокрема під цю пору, — це справа смерти або життя нашої святої Помісної Української Католицької Церкви. Бо немаючи можности для повности свого церковного життя на своїй території, тобто на Україні, і немаючи такої можности теж поза Україною, вона є засуджена на повільне завмирання, а це було б трагедією не лише для нашого українського народу, але для цілої Вселенської Церкви.
Щоби до цього не допустити, ми мусимо собі ясно усвідомити й завжди пам’ятати:
1. Що ми є членами Вселенської Христової Церкви через членство в нашій святій Помісній Українській Католицькій Церкві.
2. Що ми є добрими і живими членами Вселенської Христової Церкви, тільки тоді, коли ми є добрими й живими членами нашої Помісної Української Католицької Церкви.
3. А бути добрим членом Української Помісної Католицької Церкви вимагає, щоби ми всі — владики, священики, монахи, монахині й миряни завжди й всюди пам’ятали, що є:
а. одна Помісна Українська Католицька Церква, без огляду на територію де живуть її вірні й діють її Владики;
б. Що вона має один, собі питомий, український обряд, з одною літургією, одним церковним правопорядком і одною богословською традицією:
в. Що вона має один свій власний церковний авторитет, тобто свого голову — верховного архиєпископа, чи патріярха, який стоїть в її проводі, під зверхністю Наслідника св. Петра, римського архиєрея:
г. Що загальне добро нашої Помісної Церкви й загальне добро цілої Вселенської Церкви вимагають, щоби владики, священики, монахи, монахині й миряни, — вповні піддержували, глибоко шанували й вірно слідували за цим своїм власним церковним проводом, в тому переконанні, що така вірність правному проводові своєї Помісної Церкви є заразом вірністю найвищому проводові Христової Церкви й запорукою Божого благословення.
Такої єдности наша Церква під цю пору дуже потребує. Бо може ніколи в минулому ми не були більше загрожені, як ми є сьогодні. Брак живого контакту з матірною Церквою на Україні, й наше розпорошення по різних континентах світу, щораз більше ослаблюють органічну єдність нашого церковного життя. Мішані подружжя, впливи чужого середовища, послаблене знання рідної мови, враз із притупленим відчуттям краси нашого українського обряду, постійно підміновують самі основи нашого спільного обрядового думання й відчування. А брак спільного й плянового діяння нашої ієрархії ще посилює і прискорює цей розкладовий процес …
Тому наша Церква, загрожена в свойому існуванні, кличе сьогодні нас усіх, — владик, священиків, монахів, монахинь і мирян, — до скорої скоординованої й плянової дії для припинення цього розкладового процесу в нашому церковному житті через закріплення органічної єдности в цілій нашій Церкві.
Щоби осягнути цю мету, ми повинні:
1. Доложити всіх старань, щоби безповоротно зліквідувати всі розбиття й поділи, які заіснували остатніми часами в нашій Церкві у вільному світі. Тут звертаємося з гарячим проханням до Вашого Блаженства, як Первоєрарха, Голови й Батька нашої Помісної Української Католицької Церкви, увійти в особистий контакт з особами й церковними громадами, що є жертвою такого розбиття, й ці поділи усунути.
2. Наша ієрархія повинна відбувати регулярно кожного року свої наради, ще заки Апостольський Престіл визнає для нашої Церкви поза Україною право помісного правління, під проводом Голови нашої Церкви, враз із Синодом наших владик. Такі наради нашого єпископату є прямо конечні для дальшого правильного розвою й діяння нашої Церкви.
3. Під цю пору, коли Святіший Отець Іван Павло II, який заявив мені на приватній авдієнції, після вечері, в неділю 17 грудня 1978 p., що він хоче запевнити нашій Церкві в Україні і поза Україною один провід, який діяв би згідно з традицією Східних Церков, працює над канонічним оформленням тієї проблеми, ми повинні, нашим поступованням і нашою дією, помогти Христовому Намісникові скоро завершити це велике розпочате діло.
