За єдність Церкви й народу» – це гасло є девізом нашого журналу «Патріярхат» з 1975 року. Який сенс має ця фраза? Слід сказати, що всі ці слова можуть мати різні значення. Окрім того, ці значення змінюються з часом. Що означала «єдність Церкви й народу» в 1975 році? Що вона означає сьогодні?
По-перше, потрібно вирішити питання, пов’язані із синтаксисом. Чи «єдність» відноситься до «Церкви» і до «народу» поокремо, чи одночасно обох слів «Церкви й народу»? У першому випадку ми можемо сказати, що наш журнал підтримує єдність українських Церков – як католицьких, так і православних – і можливо, також протестантських, а з іншого боку, також політичну єдність українського народу. Цей принцип залишається дійсним у 2017 році так само, як це було і у 1975 році, незважаючи на всі еклезіологічні та політичні зміни, що відбулися протягом цих 42 років. Однак у цьому нарисі ми припустимо, що «єдність», якої ми прагнемо, це також єдність Церкви й народу.
Слово «єдність» може означати просте єднання (тобто зв’язок) або повне злиття (чи взаємне поглинання). Слово «Церква» може застосовуватись до єрархії та духовенства як групи, відмінної від мирян, або може включати в себе весь «народ Божий». У 1975 році після Другого Ватиканського Собору саме це останнє означення могло бути основним, хоча, найімовірніше, більшість людей все ще розуміли це слово в значенні інституційної Церкви чи Церкви як інституції. Сьогодні воно може вживатися в обох сенсах – все залежить від контексту. З іншого боку, термін «Церква» завжди містить конфесійний вимір: можна припустити, що в греко-католицькому контексті мовиться передовсім про єдність Греко-Католицької Церкви, проте в широкій перспективі може йтися і про майбутню об’єднану Православно-Католицьку Церкву, чи «Київську Церкву». З огляду на внутрішньодіаспорний контекст у 1967 році «єдність» також означала, на противагу відцентровим силам, об’єднання всієї розпорошеної церковної спільноти навколо її глави – Патріярха Йосифа.
В контексті української діаспори у 1975 році під словом «народ» мався на увазі весь український народ як у СРСР, так і за його межами. Проте після радикальних перетворень 1989 – 1991 років та кардинальної переміни зовнішніх і внутрішніх обставин життя Церкви це слово втратило однозначність. Чи цей «народ» включає лише українських греко-католиків, чи охоплює всіх українців – православних, протестантів, мусульман, кришнаїтів, атеїстів, агностиків? Чи він стосується лише етнічних українців, чи всього народу України, включаючи етнічних росіян, євреїв, поляків, греків, грузинів, представників центральноазійських етносів тощо?
У 1975 році світ здавався поділеним між силами свободи (у формі ліберальної демократії) і тією частиною, яка перебувала під комуністичним гнітом. У такому морально-бінарному світі роль Церкви була зрозумілою. Найімовірніше, «єдність Церкви й народу» означала тоді солідарність Греко-Католицької Церкви зі справою поневоленого українського народу і прагнення його звільнення від комуністичного панування. Ця єдність також могла позначати християнізацію всіх українців у єдиній Православно-Католицькій Церкві (що можна було б назвати програмою-максимум).
У 2017 році сили добра і зла не мають таких чітких обрисів і не є наскільки однозначними. Україна зіштовхнулася з ворожим авторитарним російським режимом, який претендує як удома, так і за кордоном – у таких країнах, як Польща, Угорщина та навіть США, бути захисником християнського суспільства, в якому «Церква» й «народ» були б єдиними. Тим часом сили «свободи», які підтримують Україну (іноді не надто серйозно), – США та Європейський Союз – рішуче виступають проти будь-якого зближення нації та релігії. Прикладом цього замішання може бути ситуація в Америці, де відомий консервативний католик, який колись підтримував Україну, зараз критикує її і вихваляє Путіна, а колись антиукраїнські ліві підтримують Україну проти «неохристиянської» Росії. Але ні Українська Церква, ні український народ, здається, не є «сталою величиною» в таких політичних розрахунках.
В самій Україні патріотичні сили поділені між тими, що прагнуть побудувати християнське суспільство, і тими, що виступають не тільки за світську державу, але й за світське суспільство та культуру. У діаспорі серед моїх друзів я теж спостерігаю таке протистояння. Серед моїх знайомих є священик, який регулярно молиться за «християнську Україну», та принаймні один науковець, який був би проти такої перспективи для України.
Яке значення на тлі всіх цих сучасних обставин має «єдність Церкви й народу»? На Майдані у 2013 – 2014 роках не тільки греко-католики, але й інші християни Церкви (тут можна писати слово «Церква» з великої літери) виявляли свою єдність з народом у сенсі підтримки та солідарності з українською демократією і незалежністю. У той же час програма-максимум християнської України залишається, як мінімум сьогодні, лише далекою мрією, досяжною лише через роки терпеливого навчання і відповідних прикладів. Чи означає це, що Греко-Католицька Церква повинна залишатися своєрідним філософсько-культурним гетто, сподіваючись впливати на ширше суспільство, підтримуючи його справедливі цілі, але ніколи не претендуючи на те, щоб бути більш ніж голосом меншини?
Це залишається водночас питанням і викликом як зараз, у 2017 році, так і в найближчому майбутньому. Я залишаю його вирішення нашим читачам та прихильникам. Дякую, що були з нами впродовж усіх цих 50 років, і запрошую до подальшої плідної мандрівки разом із нашим журналом!
Доктор Андрій Сороковський, голова Українського Патріярхального руху в США і голова редакційної ради журналу «Патріярхат»
