Виступ на Круглому столі «Джерела єдності в розмаїтті» навколо «Екуменічного заповіту» о. Поля Кутюр’є, 21 січня 2021 р. Скорочене.
Ми обговорюємо книгу «Молитва та єдність християн (Екуменічний заповіт)» о. Поля Кутюр’є, видану нещодавно видавництвом «Дух і Літера». Отож буде логічно, якщо у своєму слові я буду відштовхуватися від думок цього автора, подаючи принагідно свої власні рефлексії. І почну з цитати, яка мене вразила своєю проникливістю:
«Так, як ми би почувалися чужинцями на землі тої самої живої віри, якби нас у магічний спосіб перене- сли в християнську спільноту І ст., так само ми би почувалися, якби нас перенесли в Церкву, якою вона буде за кілька століть. Але в обох ситуаціях ми б віднайшли свою віру».
Справді, хоч Церква належить вічності, її доктринальне обличчя поволі, але невпинно міняється. Часом це стає підставою для згіршення деяких християн: вони раптом відчужуються від своєї Церкви. А о. Поль каже просто: в цих ситуаціях треба зуміти віднайти в Церкві свою віру. Бо, зважуся на сміливе твердження, завжди можна знайти «сухий залишок», який і є квінтесенцією твоєї віри.
Звертає на себе увагу і час появи «Екуменічного заповіту», а саме: 1944 рік. Тобто до другого Ватиканського Собору іще далеко, а це означає, що екуменізм у тодішньому католицизмі ще вважається єрессю. Ця ситуація нагадала мені відоме правило, авторство якого годі тепер встановити: «Кожна ідея народжується як єресь і помирає як догма». Звідси, звичайно, не випливає, що кожна єресь веде до істини. Але мене завжди вражало, що кожна велика ідея, яка згодом творила свій власний всесвіт, народжувалася як єресь у всесвіті попередньому. А тому до часу мусила якось огорнути себе оболонкою, не дати знищити себе в зародку.
Якщо говорити про католицизм, то всередині ХХ століття в його тілі вже формувалися ті ідеї, які були затверджені Другим Ватиканським Собором. Бо ж вони не могли з’явитися з нічого – їхній появі у славі мусив передувати час ризику й сміливого зазирання поза доктринальні рамки. Ось чому мені дуже подобається вичитане колись у літературі католицьке правило, що в разі розбіжності між доктриною Церкви і людським сумлінням людина повинна йти за волею сумління. Але при цьому вона має усвідомлювати свою відповідальність і бути готовою її понести. Бо людиною може керувати не лише Боже натхнення, а й злий дух. І людина не має іншого мірила для розрізнення одного і другого, як чесний висновок про те, чи внаслідок її діяльності примножується любов.
У випадку о. Поля Кутюр’є можна сміливо сказати: плід його розуму – «Екуменічний заповіт» – примножив любов, бо сам був плодом любові. Кожен, хто прочитає цей текст, зауважить, яке центральне місце віддано в ньому любові.
Творіння є справою любови, себто Трійці, сповненої у вічності у Святому Дусі. Адже триєдиний Бог творив, оскільки бажав творити. Із цього випливає, що у створінні, що походить безпосередньо від любови, логічно, реально, хронологічно, психологічно любов випереджає знання, воля випереджає думку, а єдність сердець у любові обов’язково випереджає та непомильно готує єдність умів у істині.
Бог не може спершу здійснити єдність умів в істині, а згодом – єдність сердець у любові. Психологічно, тобто в порядку здійснення, правильно буде навпаки. Суперечка навпаки, закриває душі для подиху Святого Духа, бо люди одразу стають у захисну позицію і ось перед нами вже два табори, один проти другого.
Ці слова відразу ж нагадали мені слова Константинопольського Патріарха Атенагора, які свідчать про перегук любові між різними конфесіями:
«Найбільше відштовхує мене у богослов’ї гордість від усвідомлен- ня своєї правоти, яка з догмата, а то й із Самого Бога творить зброю, що падає на голови інших… Врешті-решт богослов’я утвердилося на позиції найменш християнській: воно відмовилося вийти до людей роззброєним, таким, що приймає світ, як Бог, Який роззброїв Себе аж до Хресної смерти, щоб прийняти нас. Богослов – це людина, яка залягла в обороні, на яку нападає страх, яка хоче, щоб правота завжди була на її боці, а не на чиємусь. (…) Справжнє богослов’я вимагає перевтілення всього нашого єства, воно випливає з метаної, щоб бути довершеним у любові!»1.
Тому й маємо ми роззброїтися, щоб, не зрікаючись своєї правди, в яку віримо, створити в своєму розумі й серці простір для інших граней Божої Правди, що їх ми ще не пізнали, але які можуть доповнити наші знання про створений Богом світ. Тому маємо не лише проповідувати, а й слухати. «Молитва та єдність християн» о. Поля Кутюр’є належить до тих основоположних текстів, у яких містяться зародки всіх пізніших роз- винених доктринальних ліній, або, якщо хочете, всіх пізніших наукових дисертацій. Це –згусток богонатхненних думок, що їх згодом люди будуть розмотувати і розділяти за кольором, щоб тоді знову сплести з них якісь доктринальні узори.
Для ілюстрації я міг би навести кілька думок о. Кутюр’є:
«Проблема християнської єдности не є просто-напросто рівнозначною з ідеєю «повернення», цим фатальним і хибним словом. Історію неможливо повернути назад.
І все-таки жодного синкретизму, жодного індиферентизму, жодного інтерконфесіоналізму… Не треба мріяти про будування на площі храму, до якого всі б зійшлися на спільну молитву, покинувши свої власні храми».
Отець Кутюр’є фактично каже нам: слово «єдність» не є синонімом до слів «гомогенність» та «уніфікація». Інакше це було би, і тут я знову цитую о. Поля, «знищенням розмаїтого багатства культурних форм, які покликані сформувати велику гармонію, взаємно доповнюючись і ‘симфонізуючись’».
Отець Поль з особливою проникливістю говорить про роль молитви, яка для нього – людини містичного бачення – наділена потужною метафізичною силою.
«Справжня молитва – це боротьба з Богом, у якій ти перемагаєш тоді… коли перемагає Бог» (К’єркеґор). І Бог бажає цієї боротьби. Він хоче долучити нас до Свого діла, перебуваючи в нас і дозволяючи нам Його силою перемогти Його. Тож молімося, а все інше прийде, дане буде з надлишком. Усе інше – тобто любов, яка зближує серця та є єдиним засобом, щоб потім зблизилися й уми для спілкування в єдності віри та єдиній думці Христа (безконечно невичерпній для нашого розуміння), вічно єдиного.
Тож молімося, а все інше прийде, дане буде з надлишком. Усе інше тобто любов, яка зближує серця та є єдиним засобом, щоб потім зблизилися й уми для спілкування в єдності віри та єдиній думці Христа (безконечно невичерпній для нашого розуміння), вічно єдиного.
- Олів’є Клеман. Бесіди з патріархом Атенагором // Знаки часу: До проблеми порозуміння між Церквами / упоряд. Зиновій Антонюк, Мирослав Маринович. Київ: Сфера, 1999, с. 180 – 181.
