Патріярхові на прощання у вічну путь…
Бам… бам… бам… — несуться сумні тони дзвонів з усіх кінців світа і з України. Понад ліси і гори, понад океани. Шукають нас, розкинених по світі. Запливають крізь заґратовані віконця тюрем, пливуть з вітрами в далекі сибірські тайґи, табори «приречених» і виспівують пресумну вістку… — «Патріярх умер» — «Той, що заступався за вас, що потішав вас в недолі, той, що рубав з вами сосни!»…
— Умер, умер! Ха-ха-ха! — Нарешті!
По скелях, горах і роздолах заноситься диким реготом сатана. Залопотів пекельно-червоним прапором з мурів свого царства.
— Умер! От і все! Одного менше, і «мір забудєт, а ми свойо продолжать будем!»
А вітер шумить верхів’ям дерев, переливається хвилями океанів і розносить болючу вістку — «Патріярх умер!». І тисне біль мільйонів сердець, а Дух Його ширяє далеко — десь там, понад рідними селами і містами України і по всіх церквах, розкиданих по світі. — «Прощайте, діти мої бідні, я несу молитву до Бога за вашу долю!».
І унісся високо в небеса, у сяйво Христа і Того, що сидить на престолі.
— Прийми, Господи, мене у Твоє царство! Я гідно доніс хрест мій і не посоромив його. Пошли моїм дітям доброго наслідника докінчити святе твоє завдання.
І похитав сумно головою Христос. І на мент пригасло сяйво навкруги голови Його.
— А що приніс ти, угоднику Божий, в заплату за ласку для твого люду? Приніс ти море сліз і горя, а де ж любов і згода? Де єдність в народі твоїм?
— Благаєш ласки, визволення з ворожого ярма… А чи не самі себе вони пхають в ярмо ворога — незгодою і гризнею?
— Я прийшов на землю навчити любови і єдности. Тієї найбільшої сили і зброї, якої так боїться диявол. Мене розп’яли на хресті за любов до вас, а ви самі себе розпинаєте!.. Один одного…
І засмутився патріярх:
— Прости, Господи. Вони Все ще нерозумні й слабкі. Підшіптують їм потужні демони окаянні…
І пронісся небесами могутнім громом голос від осяяного Престола:
— Так, в ім’я моє — з дияволом торгують людом і землею, що виростила тебе! Замикають очі на сльози і страждання народу твого!
— В ім’я моє — порізнюють церкви, свої закони вводять! А Я — закон! Незмінний всім! Я — правда і Церква одна для всіх!
— Я назначу день гніву мого! Ще і ще раз прощу народові, з якого ти вийшов. І як буде один пастир і одне стадо, Я пошлю йому свої ласки! Бо «блаженні переслідувані за правду, яких є царство небесне».
І кличуть дзвони і голосять з усіх кінців України:
— Дітей наших в яничар обертають!
— Відбирають Бога і рідну мову!
— Земля наша просякає кров’ю і потом, а ворог висмоктує, впивається, бенкетує!
— Ви покинули нас у злу годину, ви на волі. Вам тепло і неголодні ви. Сплатіть свій довг! Допоможіть нам в боротьбі з червоним сатрапом! Єднайтеся, братайтеся в одній церкві з одним Богом. Любіться! Подайте нам руку!
І співає, і плаче дзвін з дзвінниці біля церкви, в Гантері на горбочку. І засумувала наша церковця — гуцулочка красна. Закосичилась чорною стрічкою, сумом і жалобою.
В блакитну синь пливуть сумні акорди. Переливаються хмаринками, пливуть до неба… Шукають Господа, щоб донести скаргу осиротілих дітей нашої української Церкви.
А ще трохи вище шелестить буйним листям дубик-молодик і хилиться в прощальному поклоні Дубові-Велетневі, що посадив там його кільканадцять років тому, в пам’ять благословення церковці. Рости ж, дубе! Рости великий. Пригадуй собою Дуба-Велетня — Патріярха Української Церкви — Йосифа! Пригадуй всім. Тим, що живуть ще, і всім нащадкам нашим тут на чужині, щоб не забули — чиї вони діти, і що за Христа і за Україну віддав він все своє життя…
— Бам… бам… бам… — співає дзвін під такт нашого «дзвонаря» — Дмитра. До серця дзвона долучає Дмитро і своє серце, і обоє шлють тугу свою до неба. — «Вже там — в небі зустрічають нашого Патріярха… Там з ними і моя Галя вітає Його»… Сумно мріється Дмитрові, і він щораз сильніше потягає мотузом , і пісня двох сердець несеться високо понад хмари до Господа…
Гантер, 9.20.84
