Господи Боже!
Дивне і незрозуміле явище, чому саме ось цих кілька слів, що нижче подаю, ми, миряни, не чуємо від наших ієрархів.
Вони ж пасуть рідне стадо! Чому вони не подають того духа-живучости, що є так потрібний в нашій Церкві? Куди вони фактично ведуть своє стадо?!..
Слухайте тому з глибокою пошаною і з дитячим послухом вашого Патріярха. Він не є мертвий. Його душа в руках Божих, і ніяке терпіння його більше не може торкнутися. Час бо настав, що він із сином чоловічим буде прославлений. Бо прозвучав голос з неба: «Я прославлював і надалі буду прославлювати».
«Ваш Патріярх сяє і панує над народами. Так слухайте його, бо він далі проповідує у своєму завіщанні, в цьому благородному, а разом з тим потрясаючому документі, що він нам залишив, як останній свій заповіт. Якщо цей Заповіт не буде у кожній українській родині, кожним українським священиком і кожним українським єпископом знову й знову читаний, роздумуваний, взятий до серця, підтверджений, виконаний, якщо тим Заповітом не будете жити, тоді я побоююся, що Українська Церква не була гідною такого Пастиря. Нехай це не стане дійсністю! Тому, осиротіле стадо Йосифа Сліпого, слухай його Завіщання, плекай своє християнське родинне життя, твою мову і твою прегарну Літургію».
Це — уривок з проповіді о. Веренфріда ван Страатена на поминальній Службі Божій за Патріярха Йосифа Сліпого в сороковий день смерти. Проповідь, що потрясає душею, умом і цілим єством. Лише камінь-серце не зможе почути її глибокого змісту.
Голос чужинця Господь уживає,
Синів України взиває —
В Христовій любові руки з’єднати,
Матір-Церкву свою рятувати!
О, Вкраїни сини!
В церкві ж рідній, обличчя краси,
Як смієте маску на неї вдягати?!
Сотворив Бог народи і дав таланти,
Щоб Господа славити ними.
О, Вкраїни сини!
Кому ж віддаєте ви таланти свої?..
Чи не чуєте в серці вини?!
Кажете, ні —
Тоді ваші серця кам’яні!!!
Де Христова любов —
Там каменя в грудях нема!
Там ціль-є одна,
Щоб жив народ.
Щоб Церква рідна жила,
Щоб народу душа
В рідній Церкві цвіла!
Зішли ж, Господи, нашим Владикам —
Свого ліхтаря,
Щоб таланти свої позбирали
І на славу Тобі, о Ісусе,
В рідній Церкві їх все помножали…
Де Христова любов
У серцях процвітає —
Там рабства немає!
Там відвага у душах палає,
Щоб народ будувать,
Щоб народ піднімать,
Щоб собою він міг —
Перед Господом завжди стоять!
Зішли ж, Господи, нашим Владикам
Свого ліхтаря,
Щоб таланти свої позбирали
І на славу Тобі, о Ісусе,
В рідній Церкві їх все помножали.
Щоб Церква вселенна Твоя
Усе більше і більше красою сіяла,
Лише ж, бувши собою,
Можна красу з себе дати…
Наш Патріярх був вповні собою, і скільки він тої краси вніс у свою Церкву. Дійсно, дивне й незрозуміле, чому чужинці це пізнають, а свої такі недозрілі…
Хочеться тут сказати словами Христа-Спасителя: «Бо серце в цього народу затовстіло. Вони на вуха тяжко чують і зажмурили свої очі, щоб не бачити очима і вухами не чути і не зрозуміти серцем та не навернутись, щоб я зцілив їх» (Мат. 13, 15).
Так, це правда, що післав нам Господь дар спеціяльний в особі Патріярха Сліпого, дар велетня духа! Який душею, серцем, розумом і всією своєю силою віддав себе на службу Богові, щоб таким чином навертати на стежку правди свій убогий духом нарід і зціляти його. Та скільки синів і доньок відкрили свої очі й вуха і побачили й почули оте все, що необхідне для росту й розквіту?..
І знову запит у думці, що є, Господи, з нашими Владиками? Чому вони не практикують:
«Просіть і вам дасться;
Шукайте і знайдете;
Стукайте, і вам відчинять».
Адже ж це слова Господа Ісуса, і вони ж їх завжди проповідують… Уявім собі, якби наші Владики стукнули в ті двері, в які потрібно, всі разом, який би то гучно-сильний стукіт був!
Я певна, що його почули б не тільки у Римі, а в цілім світі! І відкрились би двері, а тоді якби залунало із їхніх сердець в одному любов-акорді прохання-домагання права для рідної Церкви, рядити в своїй хаті по-свойому. Чи думаєте, що той стукіт і той голос не супроводив би сам Дух-святий і хто б міг устоятись проти такої любов-сили?!
Трудившись всеціло для своєї Церкви і народу, наш Патріярх Йосиф напевно мав у серці своєму оці слова: «Брати його, гадав собі, розуміють, що Бог його рукою давав спасіння їм, але вони не зрозуміли». (Діяння апост. 7. 25).
І хочеться крикнути з цілої сили: «Мужі ж ви брати, чому один одному завдасте кривди? (Діяння апост. 7. 26).
О, як було б відрадно мирянам почути від наших ієрархів, що вони один другому врешті в мирі й любові сказали прилюдно: «Дбаймо, отже, запопадливо про те, що веде до миру,та до взаємного збудування» (Св. апост. Павло до Римлян 14. 19).
Молімося всі щиро, усердно з вірою, молімося щодня в такому наміренні, і Господь нас почує, і станеться чудо, бо в такій ситуації, в якій ми тепер знаходимося, нам таки потрібно чуда!
Молитва у кріпкій вірі, щиро з серця висловлена, падає гарячою стрілою в погаслі серця й запалює вогонь, палить байдужість і кличе до правдивого життя.
Вірмо! Молімося щодня в тому наміренні й сміло діймо на кожному кроці, де тільки маємо нагоду. Не запалюймо вогню ненависти брат на брата, а запалюймо вогонь любови, що спалює всяку ворожнечу в серці, щоб серця наші бились в одному акорді й творили чудову симфонію, на славу Богові й рідній Україні! Вірмо! Молімся! І зріло борімся! Будьмо гарячими й послідовними в нашій боротьбі за права бути собою! Не остигаймо, не робімся літеплими! Щоб Господь, бува, не сказав нам оце: «Знаю діла твої, що ні зимний ти, ні гарячий. Якби ти зимний був або гарячий! Тому, що літеплий ти, але ні гарячий, ні зимний, то вивергну тебе з уст моїх».
Не думаю, що хтось бажає цього своїй рідній Церкві. Христос — наша сила. Кличмо його щодня до помочі.
Мотря Фаринич
