Надрукований поряд лист Ординаріяту Крижевської єпархії «Всечесному у Христі духовенству Крижевської Епархії» спонукує до низки запитань: що було мотивом цієї заяви нашої ієрархії проти єдности Української Греко-Католицької Церкви у світі, чому саме тепер опубліковано це становище, які сили криються за цією заявою, що є головною ціллю і, яке загальне значення мала б мати ця заява для дальшого розвитку наших церковних одиниць у світі?
У нашому коментарі постараємося відповісти на ці запитання, але при цьому висловлюємо і здивування, яке мабуть буде першою реакцією кожного читача цього документу. Як це так, що якраз наші Владики в Югославії між першими вириваються із виявом солідарности єп. А. Горнякові у ним же самим створених труднощах? Чому саме ця невелика горстка наших вірних в Югославії, досі знана усій українській спільноті, як прикладна, віддана своїй Церкві, традиційна у своїх поглядах, яка так цупко вміла триматися нашої церковно-національної єдности, чому саме вона тепер мала б зривати цю єдність. У всіх нас були і є природні симпатії до цих наших земляків, їх душпастирів та архиєреїв. І на це українська спільнота дала багато доказів. А тепер приходить розчарування, бо ж найменше цього можна було сподіватися від Владик Крижевської єпархії!
Справи в Англії – другорядні
Приводом до цієї заяви, з одного боку, засуджуючої події в Англії, а з другого, виразно спрямованої проти Патріярхату і Патріярха, мали б бути недавні прикрі події і конфлікт місцевого Владики у Великобрітанії з своїми вірними та частиною священиків. Його беруть Владики з Югославії в оборону, мовляв, там відбуваються «небувалі дивовижні речі, скарги, напади, фізичні насилля на Преосвященного єпископа Августина Горняка, нашого краяна». Забагато вже написано про справді таки жалюгідні події (не лише ґльостерські, але жалюгідні у цілій їх ґенезі, до чого насамперед причинився місцевий Екзарх!), щоб тут їх ще раз коментувати. Гадаємо, що, крім «земляцького» почуття, не мають наші Владики в Югославії ніякої достатньої причини, щоб боронити поведінку і шкідливу політику єп. Горняка. Вони зробили були б краще, якби таки по-краянськи звернули йому увагу, щоб перестав поводитися як сатрап і виявив більше душпастирської второпности, а не вперто поклонявся якомусь леґалістичному кумирові.
Накидаються три Владики і на «недозволені втручання лаїкату до правно-церковних справ». Це не є ніякий поважний аргумент. Бо, насамперед, конфлікт в Англії не є лиш конфліктом мирян проти духовенства і єпископа. Миряни стоять за справи, які підтримують також священики, а поза Англією і частина владик. Значить, упрощення справи, що йдеться майже не про «бунт» мирян проти духовної влади, не витримує критики. По-друге, трактування «лаїкату» лиш за об’єкт, який не має нічого іншого робити, крім «молитися, слухати й платити», також є вже перестарілим; цю концепцію викинув за борт Другий Ватиканський Собор і в сучасній Церкві таке ставлення вже не повинно мати місця. Але для декого з нашої ієрархії лиш ті постанови Собору є дійсними, що їм або їхнім наставникам вигідні, а інші не існують, або їх ще треба кодифікувати…
У листі-заяві Преосвященних Гавриїла Букатка, Йоакима Гербута і Йоакима Сеґедія йдеться про щось інше, як справи англійського екзархату. Цю нагоду використовується, щоб нанести удару єдності нашій Церкві, щоб підважити зусилля Блаженнішого Патріярха боронити цю єдність і помісність і щоб врешті дати сатисфакцію тим усім борцям за конґреґаційну зверхність у нашій Церкві, яким найбільше залежить на сьогоднішній боротьбі, бо вона послаблює нашу Церкву. Стверджуємо з притиском, що наші Владики в Югославії є лиш знаряддям у руках Східньої Конґреґації, яка вперто хоче зберегти свою владу над нашою Церквою і для того користується надуманими аргументами та запрягає до цього й частину нашої ієрархії, церковні спільноти чи окремих одиниць таки з-поміж нас.
Відомо, що вже довший час іде позов нашої Церкви, очоленої Патріярхом Йосифом, проти узурпованої собі Курією влади над ієрархією, нашою церковною та над нашою церковною дисципліною (обрядом, правопорядком). Спочатку оборону вів цілий Синод Помісної Української Католицької Церкви, а тепер тягар боротьби взяв на себе сам Патріярх: перед Апостольським Престолом і його дикастеріями викладено цілий ряд аргументів історичного, правного, душпастирського і суспільного порядку в тому напрямі, що нашій Церкві належиться самоуправність у формі патріярхального устрою, що обидві сторони мусять повернутися до історичних форм та інституцій взаємовідносин, що слід респектувати постанови Ватиканського Собору, головно декрету про Східні Церкви і, що також важливе, треба враховувати новіший розвиток і прагнення вірних. Не можна сліпо притримуватися «букви» закону, вузько інтерпретованого, бо так комусь вигідно. Обмін листами й меморіялами між Патріярхом Йосифом і чинниками Апостольської Столиці на протязі кількох останніх років становить справді наш історичний позов з Ватиканською адміністрацією без того, щоб нарушувати принцип церковної єдности Вселенської Церкви чи квестіонувати лояльність до Вселенського Архиєрея.
Друга сторона у цій контроверзи не зуміла подати ані переконливих, ані докінця логічних аргументів. Останній відклик до «послуху» і безумовної підпорядкованости, бо адміністрація в Римі знає все найкраще і постійно дбає про наше добро, вже нікого не переконують. Знаємо з історії, як часто, а іноді і як фатально помилилися римські адміністратори! Об’ємиста кореспонденція між Патріярхом і ватиканськими чинниками ще не опублікована, але з того, що відомо, дуже блідо виходить Курія.
І ось тому треба було взятися за інші засоби боротьби: довести до вилому в рядах нашої таки Церкви, зокрема ієрархії. Не гребується жодними засобами, стосується прямі доручення, застрашування, обіцянки почестей, а то й погрози санкцій. Один чи інший єпископ піддалися пресіям і поробили фатальні кроки з таких чи інших спонук, мабуть не усвідомлюючи історичної відповідальности за свої кроки. Ми були свідками, очевидно, найбільш фатального блокування справи патріярхату, коли вона мала поважні шанси, пок. митрополитом Сенишином і деким із Василіянських єпископів в 1960-их роках. До цього воза пізніше дався запрягти арґентінський екзарх (чого він сьогодні мабуть жаліє!), нещасливо вмотався в цю справу і наш другий Митрополит, а далі два новосвячені єпископи, що їх якраз так і підобрано з лояльного римського оточення, щоб могли виконати свою інструментальну ролю для Конґреґації; від майже трьох років рупором цієї антипатріярхальної боротьби став екзарх Англії, який не лише завогнив справу докраю, але й пішов на далекойдучу компромітацію Церкви як такої.
А ось тепер Конгрегація покористувалася Владиками в Югославії. Це очевидно було найслабше кільце в патріярхальному обручі через різні об’єктивні причини: там головна акція ані не відогравалася через специфічні відносини тієї нашої спільноти, але й ніхто тієї єпархії не втягав демонстративно до боротьби за патріярхат. Проте, чи з уваги на певну фінансову залежність, чи на склад духового проводу, чи прямо тому, що вже не було кого іншого поважного ангажувати проти патріярхату. У Ватикані вирішили покористуватися саме трьома єпископами малої Крижевської єпархії (тут, ясно, грає ролю і число аж трьох єпископів).
Чи Крижевська єпархія не має нічого спільного з Українсько-Руською Церквою Київської Метрополії?
Істотне місце в листі владик є те, що навіть якщо б Свята Столиця установила Український Католицький Патріярхат, то до нього — пишуть єпископи, — «наша єпархія все таки не може належати, бо в її склад входять різні народності, які собі цього не бажають, як наприклад македонці, хорвати, румуни». А ще перед тим у листі стверджується, що «Галицько-Львівська Митрополія не мала ніколи прямої юрисдикції над Крижевською єпархією, бо належала правно під інші митрополії; тепер це Загребська Митрополія за рішенням Св. Столиці».
Історична доля склалася так, що Метрополія Матірної Церкви з осідком у Києві справді канонічно не включала в себе Крижевську єпархію, засновану в 1777 р. Але до такого стану доведено й єпархії на рідних землях під латинізаційними впливами, що вони (галицькі) лиш номінально належали до Метрополії, а їх вже швидко перетворено в удільні князівства. Єдину колись Русько-Українську Церкву скоро подроблено і це сталося з Крижевською єпархією від початку. Тільки що цей стан не уважався ані нормальним, ані незадовільним для багатьох діячів нашої Церкви. Прагнення єдности було постійним наставленням світлих умів у нашій Помісній Церкві. До об’єднання всіх наших українсько-руських єпархій в Австро-Угорщині прагнув видатний Владика Мукачівської єпархії Андрій Бачинський. Ці ідейні мотиви керували й ініціяторів Патріярхату в 19 стол. Ті самі ідеали єдности й помісности присвічували Слузі Божому Митрополитові Андреєві, що поклав основи під патріяршу Церкву та своїми нарадами-синодами зумів приєднати до співпраці й з’єдинених болгарів, не говорячи про русинів-українців Югославії та закарпатських русинів в Америці і на Закарпатті.
Але були ще й прямі докази на діючу єдність Крижевської єпархії,з рештою нашої Церкви. Звідки ж бо дістала основну частину вірних ця наша єпархія в діяспорі? З Закарпаття і Галичини! Звідти приходили й перші священики, а для українців-галичан на початку цього століття і перша зверхня влада встановилася з ініціятиви Галицького Митрополита. Перший генеральний вікарій, а згодом апостольський адміністратор частини нинішньої єпархії (в Боснії) прибув з Галичини. Звідти постійно опікувалися нашими розсіяними вірними.
Велике почуття єдности зберіг святої пам. єпископ Діонізій Нярадій, який був також адміністратором у різний час двох закарпатських єпархій (Пряшівської, та Мукачівської з осідком у Хусті в час автономної Карпатської України). Богослови з Югославії вчилися в Духовній Академії у Львові та в ужгородській семінарії, як також й досі вчаться спільно з кандидатами на священиків з різних українських єпархій й екзархатів.
Але вже в давнину, від початку існування з’єдиненої католицької спільноти на території сьогоднішньої Югославії були тісні контакти і спілкування між Українсько-Руською Церквою і горсткою цих вірних, тоді ще сербів, котрі увійшли в унію з Римом. Між ними працювали єп. Методій Терлецький, пізніше єпископ холмський. Були в тій першій єпархії ще й інші два єпископи із Закарпаття ще поки взагалі поселилися в Бачці наші земляки. Йдеться про те, що ця Церква-дочка дивилася на свою матірню Церкву Київсько-Галицької Метрополії (або у випадку кол. сербів чи теперішніх хорватів, що їх є ледви одна п’ята частина вірних, як на близьку Церкву обрядом і традиціями), як на джерело сили і розвитку.
Так воно було й до останнього часу. Владики Гавриїл Букатко і Йоаким Сеґедій часто маніфестували свою єдність і ніколи не виказували й тіні оспорювання нашої єдности й бажання завершити її у патріярхальному устрої. Ось «Християнський календар на 1970 р. для вірних Крижевської єпархії» помістив на чоловічій сторінці після світлини Вселенського Архиєрея також світлину «Блаженнішого Верховного Архиєпископа», а потім собору Святої Софії — «нашої церкви в Римі». Згадуючи про посвячення Собору редакція «Християнського календаря» пише: «Наші Владики також відбули синод про проблеми, які стосуються усіх грекокатоликів нашого обряду».
Яке це далеке від того, щоб робити застереження, що «наша єпархія все таки не може належати» до Києво-Галицького Патріярхату, що підноситься тепер Преосвященими Владиками! Неповажним є аргумент, буцімто інші національності (македонці, хорвати, румуни) цього собі не бажають. Це не хорвати (яких вісім тисяч) чи македонці (не цілі три тис.) чи одна-дві малі румунські парафії, що не хочуть цієї єдности, тим більше, що це не загрожує їхній національності! Хто інший їм підказує цю думку, або вживає цей аргумент для власної користи. Якраз із єдности із Матірною Церквою та із своїми одновірцями у тій же країні, що й етнічно пов’язані з материком, ці малі спільноти можуть скористати. Цього були свідомі й болгарські з’єдинені екзархи (яких 20 тис. болгар католиків східнього обряду), і тому самі горнулися до співпраці з Львовом і Галицьким Митрополитом.
Хто хоче шматувати нашу Церкву, завжди знайде аргумент та зуміє запрягти до цього різні сили. Ось так вже від нас відорвано чисельну спільноту греко-католиків візантійського обряду і наших братів по кості-крові в Америці, цілу Метрополію в Пітсбурзі. За певними інспираціями у свій час ця Метрополія добилася запевнення від Східньої Конґреґації, що навіть якби постав Український Католицький Патріярхат, то закарпатські русини в Америці до нього не будуть належати. Нас уже розбили регіонально, а тепер йдуть спроби ще й за державними кордонами, аби тільки не існувала єдина помісна Церква Києво-галицької традиції. В той час римська Церква скріплює свою єдність, а навіть накидає нам своє управління, немовби ми не були гідні самі собою рядити.
Що так діють чужі, ми вже призвичаїлися, бо це вже довга історія нашої нещасної унії! Але, коли цьому сприяють власні сини народу, що повинні б твердо боронити засад і артикулів церковного об’єднання, довершеного в Бересті чи Ужгороді, то це вже справді болюче, якщо не трагічне. А коли прийдеться відповідати за прикрі наслідки такої політики, то будемо шукати за винними скрізь (московська агітація, «втручання мирян» тощо), лиш не там, де є властиві причини неуспіху унії. А вони — в необмежених апетитах влади й у централізації Римського управління, а також у нашій власній слабості, вислужництві, наївності, пристосуванстві.
Якщо Владики Крижевської єпархії, як і деякі інші податливі ієрархи, котрі не мають візії своєї Помісної Церкви, не схочуть придбати в історії для себе наличку гробокопателів нашої церковної єдности й помісности, то нехай вони вглибляться у великі почини й діла тих єпископів, що по-справжньому дивилися на наше церковне життя і призначення. А ними були — єпископ мукачівський Андрій Бачинський, єпископ крижевський Діонізій Нярадій, а насамперед Слуга Божий Митрополит Андрей Шептицький, що скрізь будував мости єднання та противився усім тим, що ті мости підміновували. Владика Бачинський здобув незалежність для своєї єпархії від угорської еґерської метрополії. Святої пам. Владика-Ісповідник Діонізій, не звертаючи уваги на політичні кордони, своєю працею й свідомістю підтримував постійний зв’язок крижевців з рештою нашої Церкви, а Великий Митрополит Андрей поклав фактично основи під нині реалізовану помісність і патріярший устрій, під проводом свого наступника, нинішнього Патріярха Йосифа.
Якось не дуже подібна ініціятива наших Владик в Юґославійї і до того, як поступав померлий вже сьогодні скромний, але великий Ісповідник віри єпископ пряшівський Кир Василь Гопко. Це він, хоч «легально» не належав до Галицької Метрополії, писав до Блаженнішого Первоієрарха такі слова:
«Я дуже за практично держу той восточний звичай, що перший ієрарх, Патріярх чи у нас Верховний Архиєпископ сам посвячує Миро і роздає його всім суфраґанам, єпископам. Отже, у нашому случаю просимо Вашого Блаженства Святе Миро для цілої єпархії (десь 250 парафій)».
