Приїзд кардинала Владислава Рубіна на відвідини українських католицьких єпархій в США і Канаді став нагодою для ред. Івана Кедрина «переїхатися» по Патріярхальному Русі за Помісність Української Католицької Церкви («Скеля, що підтримує націю», «Свобода», ч. 198, з 20 жовтня 1981 p.).
Я визнаю за кожною людиною право мати свій погляд на різні аспекти українського життя. Не можна заперечувати, що мирянський рух був недосконалий, бо він людського походження. Всі люди мають свої хиби, а не помиляються лише ті, що нічого не роблять. Все ж таки мирянський рух себе виправдав, бо розбудив українську громаду, яка не була свідома правдивого стану справи там, звідки українці очікували підтримки за «гори трупів і море крови». Треба нам радіти, що деякі відносини на цьому відтинку змінилися на краще.
На жаль, не всі українці-католики можуть підійти до діяльности «патріярхальників» безпристрасно і річево. Прикро вражає, коли людина, що осягнула «патріярший» вік та має великий життєвий досвід, не може здобутися бодай на крихітку об’єктивности, а навпаки попадає в крайність і присвоює собі право применшувати всіх, кого недолюблює.
Добре було б часом заглянути і у свій городчик: ред. Кедрин також не раз помилявся і на протязі свойого довгого життя пропагував ідеї, що досьогодні не здійснилися. Від сеньйора українських журналістів можна б очікувати безсторонньости і толеранції, за які він часто розпинається супроти других. Він у своїх статтях і книзі щедро обсипає своїх любимців пеанами, які ледве на них чи заслужили. Історія ще скаже про це неупереджене слово, а в міжчасі добре було б примінювати одну мірку до всіх.
На мою думку, добрий артист повинен зійти зі сцени на вершку своєї слави, і не розбазарювати дешевим способом капітал, над зібранням якого трудився може ціле своє життя.
* * *
Як «пост скріптум» бажаю додати слідуюче:
Я прочитав звіт із святкувань 25-річчя Стемфордської Епархії Б.Пишковського, що появився у журналі «Патріярхат», ч. II (125), сторінка 10-11, за листопад 1981 р. На мою думку, коли порівняти статтю І. Кедрина до статті п. Б. Пишковського, то виглядає, що факти і їх інтерпретація не відносяться до тієї самої події. Мені неможливо знайти ні крихітки захоплення, яким була наповнена стаття ред. Кедрина в статті другого автора. І тому я дальше підтримую моє заключення про своєчасний відхід на заслужений відпочинок.
Я не знаю кодексу професійної етики, що зобов’язує українських журналістів, але мені здається, що наведений мною випадок наводить мене на сумнів, чи його придержуються «почесні» члени цієї заслуженої організації, байдуже, з яких спонук.
Степан Гробельський
