(«ИЗВЕСТИЯ» 23.XII 1987 р.)*
Вчіться у Франка, панове атеїсти!
Стаття О. Михайлюка «Пастирі без пастви» написана у традиційному ключі радянської атеїстичної публіцистики. Греко-католицька Церква виставлена ворогом українського народу, а її найвидатніший митрополит — служкою усіх окупаційних властей, які протягом першої половини XX ст. володіли Західною Україною.
Для мене, як читача, антирелігійні публікації в радянській пресі рідко були джерелом інформації, зате завжди свідчили про крайню нетерпимість, подивугідну необ’єктивність їх авторів. Так, понад сорок років ми є свідками шельмування Української Католицької Церкви. Мінялися часи. Період культу переходив у відлигу, відлига у застій, застій у перебудову, а брудна ріка лайки на адресу українських греко-католиків продовжує текти, як і текла.
Це стало традицією. Але була в нас зовсім інша традиція дискусії з церквою. її представляв великий Франко. Критикуючи митрополита Шептицького за його міркування про природу приватної власности і націоналізм, Франко разом з тим високо цінив митрополита як людину і голову Церкви. Ось що пише він у статті «Соціяльна акція, соціяльне питання і соціялізм» про новаторські починання Душпастиря:
«Митрополит Андрей Шептицький… почав призвичаювати нас до іншого тону. Він не промовляє так, як його попередники, звисока,… не «возвіщає», а говорить попросту, як рівний до рівних, як чоловік до людей» (т. 45, ст. 378). Для митрополита характерна «гаряча прихильність до людей взагалі і особливо до простого люду та дбання про його піднесення» (ст. 379).
І. Франко наводить цитату послання митрополита, з якої чітко проглядає ставлення Шептицького до громадських обов’язків священиків:
«Рішуче фальшивим і шкідливим єсть напрям занедбування сторони суспільно-економічної. Церква тих речей дочасних і матеріяльних не занедбує, бо через них веде до віри і моральности. Священик, що навіть на жадання парафіян не хоче утворити читальні, склепики, шпихліра громадського і т. і. і всім подібним установам є противний, не відповідає своєму становищу. Се майже річ неможлива, щоб мав у селі правдивий вплив і щоб не мав противниками найліпших з-поміж своїх парафіян, бо люди по селах, що упоминаються о того роду загально хосенні установи, се звичайно найліпші елементи в селі» (т. 45, ст. 383).
Чи маю доказувати, що Франкові міркування переконливіші, (об’єктивніші, ніж інсинуації О. Михайлюка?
Не маю наміру вступати в розлогу дискусію з автором статті в «Известиях». Але хочу повідомити деякі факти, які насвітлюють постать великого митрополита з іншого, між Михайлюк, боку і ближчі до характеристик, які Андрею Шептицькому дав Іван Франко.
У 1943 році я працювала в консисторії і вела картотеку вдів та сиріт священиків. Знаю, що митрополит виділив спеціяльний фонд, який використовувався на допомогу сирітським родинам. Проте не тільки діти священиків користувалися з фонду митрополита. Він видавав значні суми грошей на утримання двох великих літніх пластових таборів у с. Остодір та Підлюте для молоді. В с. Корчин та Миловане були створені т.зв. півоселі (будинки відпочинку) для бідних дітей на весь літній канікульний період.
Мені відомо, що у м. Львові діяли, окрім українських гімназій, чотири неповносередні українські школи: ім. короля Данила (вул. Жовківська , 62, тепер Б. Хмельницького), короля Льва (бічна вул. Леніна, ймовірно Круп’ярська), ім. Шевченка (вул. Мохнацького, тепер Драгоманова) та ім. Б. Грінченка (адреси не знаю). При цих школах УПТ (Українське Педагогічне Товариство) організовувало захоронки (дитячі садки), отримуючи матеріяльну допомогу від митр. Шептицького.
Я не впевнена, чи попадуть наведені мною факти і цитати в обіг атеїстичної пропаганди. Але редакції, яка надрукувала статтю О. Михайлюка, варто про це знати. В світлі цих незаперечних фактів редакції легше буде належно оцінити політичну і моральну позицію одного зі своїх дописувачів та свою відповідальність за її обнародування.
Ірина Сеник
м. Борислав
* Передруковуємо з «Українського Вісника» №11-12, 1988.
