TWO RUSSIAN CATHOLIC PRIESTS AND THE UKRAINIAN CATHOLIC CHURCH
В 12 числі за 1977 рік журнала «Looking East», що його видає о. мітрат І. Моват директор Bizantine Center у Фатімі, Португалія, появилася стаття під повищим вимовним заголовком.
Для кращого зрозуміння загаданої статті бодай коротко про її автора. Отець мітрат Іван Моват (французько-ірляндського походження) вперше стрічається з українцями в місті Бостон, ЗСА, де він з доручення латинського кардинала Кушінґа став настоятелем парафії «Росіян» католиків. Слово Росіян беремо в лапки, бо так як більшість російських церковних громад, так і згадана громада в Бостоні хіба з назви була російська, бо її члени це таки «Івани без долі, Івани без роду». Українці католики Бостону переживали в 1950 роках болючий двоподіл (передовсім на календарному тлі), так що невелика громада мала дві осібні парафії. В дуже критичному положенні опинилася «старо-калєндарна» парафія св. Юрія, коли місто (в ході розбудови) забрало їхню церкву. І саме тоді о. Моват, на прохання залишених без дому Божого та духовної опіки вірних, радо спішить їм з поміччю та протягом цілого року дає їм можливість в своїй церкві вислухати Святу Літургію. Пізнавши їх ідейність та відданість рідній Церкві, знакомиться основно з положенням нашої Церкви взагалі та щиро переживає її положення. Коли по якомусь часі о. Моват очолив Візантійський Центр у Фатімі, знакомиться та стає звеличником їх Блаженства Патріярха Йосифа, а нашій Церкві, як найчисленійшій поміж Східними Церквами присвячує у видаваному ним журналі «Looking East» належне їй місце. В квітні 1975 року бере участь в організованому Патріярхальним Товариством симпозіюмі де виголошує доклад «Ватикан і мовчазна Церква». Він розкриває руїнницькі потягнення Москви та її партнерів — римських монсіньорів відносно нашої Церкви. Того самого 1976 року на сам Великдень їх Блаженство Патріярх іменує його мітратом. Коли наша Помісна Церква святкувала подвійний ювілей свойого Патріярха в місяці вересні 1977 року, то між присутними в Римі ділив свою радість і о. мітрат Моват.
Само собою, що така діяльність, а передусім зичлива інформація на сторінках журналу не могла поминути уваги «старшого брата», отже російський католицький священик Джордж Бріянчанінов, який працює в Російськім Католицькім Центрі в Австралії не може простити о. Моватові того, що «його журнал став подвижником української справи і то так політичної як реліґійної, спеціяльно пропагуючи ідею українського патріярхату особою кардинала Йосифа Сліпого». В свому обширному листі о. Бріянчанінов, повторяючи ті самі арґументи, яких уживає большевицька дипломатія, «боліє» над тим, що журнал о. Мовата пропаґує українські «шовіністичні» ідеї та «перестерігає», що відповідальність тих, що ставлять політику перед Богом, буде перед Богом велика (terrible). Поминаючи інші мотиви, що ними хоче цей «праведний католик» удокументувати свою журбу за добро католицької Церкви, належить звернути увагу на два, ще дотепер ніким не вживані «арґументи», а саме:
а) «Українське вище духовенство є добре знане з своєї нетерпимости Росії та Росіян». Відповідаючи на той закид «тяжкої провини українського духовенства», о. Моват пригадує своєму співробітникові росіянинові, що вже хоч би з того титулу, що російська католицька Церква має своє Apostolic Succession (свячення єпископів та священиків) від української католицької Церкви, релігійні аспірації останньої заслуговували б на симпатії росіян католиків. А дальше, опрокидуючи те злобне твердження, арґументує: «Це є крайно несправедливим обвинувачувати українське вище духовенство в нетолєранції супроти Росії та росіян, а рівночасно іґнорувати причини, які могли мати вплив на такий стан. Бо ж це були росіяни на сході, які старалися збирати народи до купи щоби асимілювати їх в Російській Православній Церкві, так як поляки на заході старалися латинізувати українських вірних. В світлі тих історичних фактів, справжнє питання є: Хто властиво був і є нетолєрантним? Важлива відповідальність українського вищого духовенства була і є духовна опіка над порученими їм душами. Тільки тому, що вони стараються охоронити своїх вірних перед махінаціями православних росіян та латинських поляків не дає права називати їх діяльности «шовіністичною». Чи вони мали показатися «менше українцями», а «більше-християнами, мали дозволити своїм вірним включитися та розплистися в православній російській і латинській польській Церквах?» Стільки священик чужинець — а тут мимоволі насувається питання: А що скаже історія про наше найновіше священство у вільнім світі — чи воно потрафить в змінених обставинах «наразитися» на назву шовіністів, обороняючи повірене собі стадо перед латинізацією!
б) А на друге не менш нахабне твердження: «Я особисто не вірю, що ви можете служити двом панам українцям і росіянам. Для мене ясним є, що ви не є заінтересовані в російській духовості, в сприянню дружнього розуміння Росії — ви стали по стороні українців…» відповідає о. Моват, що він служить тільки одному Панові, який не є ані українець, ані росіянин. Траґедією для нього було б, якщо б Паном для нього замість Ісуса Христа мали стати українці, чи росіяни, а свою піддержку релігійних змагань українців католиків він проводить тому, щоби Вселенська Церква стала більш свята, більш католицька та дійсно православна. Кінчаючи свою відповідь, о. Моват конкретизує: «Коротко кажучи, відмовляти українцям католикам того, що їм правно належить, а рівночасно шукати прихильности у православних Церков та англіканів різними обіцянками є нечесно. А робити це в ім’я Христа є гріхом.
Читаючи повищу статтю, пізнаємо, як скоординовано працює загарбницька рука «старшого брата», який спритно поділивши ролі:
1. На Україні фізично винищує нашу Церкву
2. У вільному світі речники того самого уряду, прокидаючись церковними провідниками, використовують непоінформованість західних церков та проводять серед них шкідливу для нас роботу.
3. Вкінці й російський католицький священик не хоче лишитися позаду й використовуючи свою позицію старається діяти на шкоду нашій Церкві.
Цей, дуже неповний-частинний огляд названої статті повинен заохотити запізнатися з цілим її змістом. Коли додати, що в тім самім числі (а подібно було і в попередних числах) журнала є ще чотири інші статті пов’язані з тематикою нашої Церкви, тоді зрозуміємо якого справжнього приятеля маємо в особі о. мітрата Івана Мовата. Про конкретні наслідки його писань свідчить осібна рубрика «Голоси читачів», де зпоміж усіх 11 голосів, 7 висказують вдячність видавцеві за інформацію про нашу Церкву, а її голову Патріярха Йосифа зокрема, а два з них можуть бути наукою для багатьох незрячих членів нашої Церкви:
1) Jos Landars, Roermond, Holland: маю глибоке зацікавлення та пошану до терпінь Української Церкви та її непохитного провідника, Кардинала Сліпого
2) Madalene О, Malley, Philadelphia, Pa.: I feel closer to Patriarch Josyf than to those of Latin Rite I put my money where my heart is».
Ми повинні бути дійсно вдячними о. мітратові Моватові за його щире відношення до потреб нашої Церкви, а практичним висловом вдячности повинно бути наше старання, щоби видаваний ним журнал став провідником правди серед найширшого загалу.
Для зацікавлених подаємо адресу видавництва: Centro Bizantino Domus Pacis Fatima Portugal
P. S. На іншому місці журнала є лист о. мітрата Івана Мовата що був поміщений в обороні нашої Церкви на сторінках католицької газети «Catholic Herald», за 23 грудня 1977, як також є переклад на українську мову.
УКРАЇНСЬКИЙ ПЕРЕКЛАД ДО ЛИСТА о. М.
*Тому що канонічне право є своєрідним виясненням Божого права, є потрібним, щоб обидва права мали ту саму ціль. Спільне добро, в тім світлі принимане, не може бути відживлюване, зберігане чи промощуване лише через легальну юстицію (справедливість)… але понад це вимагається певна небесна дружба (миролюбність), без якої не можливо є приводити до Бога будь-яку людину.
** Церковні інституції, наскільки можуть бути поліпшувані, мають зміряти до цього, щоби передавати Божу ласку і промощувати спільне добро, що є першою ціллю Церкви, після дару і завдання кожного… В закона канонічного права повинен просвічувати дух любови, повздерждивости, гуманности як рівнож уміркованости…»
