Коли Ісус Христос установляв свою Божу установу – церкву, яка за Його найторжественнішим запевненням має проіснувати по кінець віків і якої і всі сили пекельні не зможуть подолати, то сам Господь наш поклав в основу своєї установи два начала: Боже і людське.
І, встановлена Богом, церква повсякчасно так у своєму навчанні, як і в практичній своїй дії, стверджувала, що ці два начала являються нероздільні, єдині і вихідні для здійснювання Божих задумів супроти людськости всіх часів.
Цей перепліт двох, здавалось би, несумісних із собою начал, бо всеможного, абсолютного, вічного, єдиносовершенного і всевладного з одного боку, а з другого — никлого, всебічно залежного, заєдно мінливого, безмежно слабкого і мізерного, не вкладається в один і той самий концепт, в одну і ту саму істотність. Це якраз становить і ту головну причину, чому богослови і учителі церкви називають церкву містерією.
З уваги на те виглядає даремною річчю спекулювати про внутрішній зв’язок цих двох начал поміж собою. А проте як і даремна нам не видавалась би наша людська спекуляція у цій матерії, все ж таки ми можемо, ба й повинні уточнити, що ми саме розуміємо і у послідовності до цього, у що ми в цих двох началах віримо. Очевидно, про Боже начало ми й не збираємося щонебудь спекулювати. Воно бо переходить усі людські спроможності і воно навіть у найясніших своїх відблисках залишає нас, людей, у нашій людській тьмавості. Але ж уточнити цей другий складник цієї містерійної зв’язі — людський первень —, таки ми повинні. Інакше бо наша віра не буде ніколи розумна і богонамірена, а буде хитка, плитка і без своїх твердих основ.
Скільки разів говоримо про людське у нас, людей, то маємо майже з правила на увазі щось слабке в нашій природі, щось зовсім недосконале, щось до найбільшої міри приземне, а нам, людям притаманне, що виправдує всі наші особисті недоліки, провини і навіть злочини.
Дивним дивом така концепція «людського» уторувала собі дорогу й до церкви. Мовляв, «у церкві є і Боже і людське. Ну, що ж? Це людське недосконале, але зате оте Боже це ж то людське (недосконале) усовершує і, незважаючи на людську слабкість і мізерність, таки Бог досягає свого»… Якийсь маленький проблиск правди і в цьому. Але, якщо брати до уваги повище розгорнене розуміння Цього «людського», то, власне кажучи, ми самі таким підходом заперечуємо всі рації існування цієї двоєначальности, бо властиво в цьому випадку діє один Бог, а не людина в злуці з Богом. До того ж ще: навіщо взагалі цих двох начал, коли це друге, тобто людське, стоїть на заваді Божому і тільки комплікує справу та не вносить абсолютно нічого позитивного до цього діла, яке повинно б випливати з одного й другого начала. Побачимо далі, що якраз ця концепція «людського» створювала і створює по сьогоднішній день усі струси, усі жаховища та всі несумісності у Церкві Христовій.
Щоб насвітлити справжню істоту цього людського складника у цій двоєначальності, мусимо сказати, що це людське тільки тоді було насправді ним у Церкві Христовій, коли це ЛЮДСЬКЕ БУЛО ПО-ЛЮДСЬКОМУ НАЙДОСКОНАЛІШЕ, ПО-ЛЮДСЬКОМУ МАКСИМАЛЬНО ШЛЯХЕТНЕ, ПО-ЛЮДСЬКОМУ НАЙВИЩЕ ПІДНЕСЕНЕ І БУЛО РАДШЕ ЯКЕСЬ БОЖЕСЬКЕ У ЛЮДИНІ, а ніяким чином зведене до суми звірячих елементів у цій же самій людині.
Треба ж бо собі твердо усвідомити, що дійсно безліч цього піднеслого людського розбудувало Христову Церкву, що це істинно людське розпросторило Божу Установу по найдальших закутинах світу, що воно, оте людське, навчило других людей почитати правдивого Бога, приносити Йому хвалу і жити всією людською істотою для Нього.
Це людське без найменшого сумніву створило в Церкві Христовій літургії, богослужби, священні традиції, обряди; воно створило церковний правопорядок, канонічні устави і праводавство, як і школи теологічного думання.
І це людське було (тай і є і завжди буде) настільки ДОСКОНАЛЕ, що за ним була повсякчасна Божа співдія і Божа всюдиприсутність!
ТАКЕ ТІЛЬКИ ЛЮДСЬКЕ КЛАДЕМО В ОЦЮ ДВОЄНАЧАЛЬНІСТЬ, НА ЯКІЙ СПИРАЄТЬСЯ ЦЕРКВА.
І тому з цього двоначалля ми мусимо рішуче виключити оте «людське», що живе виключно людським хитруванням, людською вигодою, політикою, людською калькуляцією, людськими слабостями і людською інтерпретацією Божих, воістину, речей.
Як не дивно, якраз це ось «людське» заводило в Церкву погроми та інквізиції, ширило розбої в ім’я «хрестових походів», піднімало «відьомські шабаші» впродовж людської і церковної історії, творило мирські напівпоганські царства і навіть створило церковну імперію. Це «людське» якраз підказувало отим «найбільш католицьким католикам» винищувати християн не їхнього обряду, злославити їх віками, розсівати про них ними придумані брехні, під’южувати церкву на їхній підбій і т.зв. навернення до правдивої віри… Це якраз «людське» по сьогоднішній день шаліє на нашій Церкві і по звироднілому розчавлює її! Ніякого доступу до такого «людського» не мають ні істинно людські, ні Божі закони. Не переконають цього «людського» ні «гори святих трупів, ні ріки крови праведних», ані виняткова, всесвітла індивідуальність Мужа Божої Справи!
І як довго таке «людське» буде у шанобі і при владі, як довго нарочиті неподобності багато тих призванних, а так мало Богом ізбранних надуживатиме принципу, встановленого Богом, так довго ніякої мови не може бути про справжнє двоначалля у Церкві Христовій, а щонайвище про спотворення тільки того людського, яке Бог зволив підняти до гідности співучаствувати з Ним у розбудовуванні Божого царства на землі.
І як невідклична та жорстока консеквенція цього, абсолютно небоже мусить маршувати у перших рядах Божої справи і Божих речей.
Проти так зрозумілого «людського» ми Богом зобов’язані встати і боротися до останнього нашого віддиху!
