Вступ
Нижче друкуємо статтю, яка в деяких місцях робить гострі наголоси,
чи, може, навіть надто гострі, але ми вирішили цю статтю надрукувати,
тому що це є голос не світської людини. Можна припускати, що автор статті
під тим оглядом не є одинокий, але інші не мають відваги цього публічно сказати.
Редакція
Нещодавно був опублікований на Заході матеріял Стефана Говерлі з України під назвою «Дерево національних задач». У нім автор аналізує різні рухи дисидентів, що не задовольняють вимог української людини, бо її завдання — це боротися за самостійну та соборну українську державу. Цим автор .з історичної перспективи хоче перестерегти українську молодь перед повторенням помилок минулого.
Церковні задачі
Коли наш нарід на батьківщині серед важкого терору бореться і старається здобути належне йому місце під сонцем та засісти між вільними народами, то ми у вільному світі недостатньо активно себе проявляємо. На жаль, найбільше слабо, прямо катастрофально, стоїть церковна справа. До цієї проблеми ми мусимо повертатися і її світоглядово щораз глибше і основніше розглядати. В іншому випадку прийде крапка, і по нашій Церкві заспівають вороги «Вічную пам’ять», а наші недолюдки будуть ще вторувати!
Мале зацікавлення церковним питанням
Ми беремо до уваги церковне питання у вільних країнах нашого поселення, де його можна спостерігати, дати справжню оцінку чи висловити критичні завваження.
Насамперед мусимо сказати, що церковне питання у нас стоїть на найнижчому щаблі зацікавлення. Про це свідчить брак священичого і чернечого доросту. Коли за рік наші владики не висвятять навіть десятку новоієреїв, то справа стоїть погано. А не висвячують, бо нема кого. Нема ж кого тому, бо ті, що повинні стати в ряди священослужителів, вибирають собі всякі фахи, тільки щоб не служити Богові в нашій Церкві. Трапляються випадки, що вони йдуть навіть у чужі церкви. Прикладів про це не бракує.
Про мале зацікавлення свідчить ще й інший факт, а саме те що замало наша преса і публічна думка розглядає програмові питання нашої Церкви. Всі ці «ювілейні» та й подібні вшанування і звіти про них, то це не є справа церковного життя. Це свого роду авторекляма. Добре писав дописувач про святкування срібного ювілею вінніпезької митрополії, що всі ці ювілейні святкування розплилися в чолобитнях кардиналові-гостеві, що не був ласкавий навіть завітати до КУК-у (Комітету Українців Канади), хоч знайшов час бувати в своїх…
Про мале зацікавлення життям нашої Церкви свідчить і останній синод єпископів у Римі, на якому займалися «перекладами текстів на крайові мови». Отже, переводиться акція корочення чи кастрування нашого церковного та літургічного життя. І то при допомозі тих, що мають бути сторожами того ж життя й української Церкви.
На жаль, при тому не дозволяється на обговорювання церковних питань, щоб, часом, там щось не було «неблагонадійного» й ми не вийшли з того зачарованого кола стагнації. Правда, трохи зрушились миряни, але для них висуваються такі завдання і даються поучення, що можна мати сумнів, чи вони будуть мати бажання дальше займатися церковними справами. Нам треба шукати в мирян союзників для скріплення нашого церковного життя і оборони його перед тими, що зі середини бажають нас розколоти. А противників у нас чимало.
Невикористання знаменитої нагоди
Євангелія говорить про таланти і про тих трьох слуг. Один з них закопав талант і був покараний господарем. Нашій Церкві у вільнім світі у 60-х роках Господь подав великий талант для використання. Це — прибуття Блаженнішого з радянської каторги. На жаль, таку виняткову нагоду багато церковних діячів не лише намагалися закопати, ще і нині це роблять, але й взагалі намагалися цей талант знищити. Для цього вживалось і ще вживається дуже нечесних і підлих засобів. Прямо дивно, і жах людину огортає, що деякі особи спромоглися так псувати і нищити нагоду, що її небо дає — і то рідко, дуже рідко!
Перша задача
Кожне живе створіння змагається до свого росту і до свого апогею, до своєї досконалости. Так роблять моральні особи, установи світські та й церковні. Наша Церква, із самої природи речі, повинна прагнути до завершення. Ним є Патріярхат, помісність. На це маємо приклад інших східніх Церков, і навіть сам декрет про східні Церкви говорить про «батька обряду». І за це завершення взялися люди, старалися і боряться ще до сьогодні.
Інша річ, що наші «приятелі» все роблять, щоб ми не стали дорослими, щоб завжди тримати нас у дітвацькім стані чи духовними ліліпутами, то, однак, з нашого боку не годиться аж ніяк на це приставати. Нам треба проти цього боротися.
От кажуть, що Патріярхат — це справа політична. Треба розрізняти: у москалів — це справа суто політична, бо вони духовної справи не признають. Але коли це справа церковна, тоді в лоні Церкви вона є позитивним явищем. І цілком нічого спільного не має з політикою. Коли ціла вселенська Церква росте аж до останнього дня, коли сурма покличе на суд, то чому окремі гілки Церкви не сміють рости? Нерозумне твердження: хай ціла Церква росте, але її частина хай животіє.
Церква політичними справами також займається і то поза своєю сферою. Коли так часто майже на кожній авдієнції підкреслюється суверенність і право польського народу на життя і право вільних робітничих синдикатів, то годі тими ж руками спиняти і під послухом наказувати не заторкувати справ помісности нашої Церкви. Якщо можна цього вимагати в цивільній справі, то чому не піти назустріч у суто церковних справах і речах.
Донедавна майже всі східні патріярхати були не засобом політичних махінацій, але висловом розвою церковної громади. Чому ж у нас, українців, має бути інакше?
Що «латинники» бояться росту нашої Церкви, то це знаємо з довгої історії, і досьогодні вони не змінилися, на жаль, як це видно з їхніх потягнень. Але це їхня справа, що вони такі нетерпкі й такі політизуючі. Що Патріярхат загрожує усяким ляїцистам і позитивістам у будові нового світу без Бога і справедливости, то це ясне. Та ми не сміємо цього лякатися і закидати думку про церковне поліпшення тільки тому, що комусь так вона не на руку. Для нас, українців-католиків, це справа церковна. Навіть, беручи міжукраїнську ситуацію, констатуємо, що вона не може бути політичною справою. Бо якщо вона політична, тоді маємо перших противників — наших православних, які цілком не захоплюються українським католицьким патріярхатом якраз із політичної точки зору. Бо з чисто релігійної вони не мають тут жодної рації. До речі, вони в’яжуть релігійне з державним і тому голосять, що справжній українець — це лише православний. У нас того нема. Українець-католик розуміє, що українцями є теж євангелики і навіть буддисти, якщо вони з нашого роду виводяться.
Патріярхат робить нашу Церкву понаддержавною і міждержавною саме тим своїм охопленням корінного краю і діяспори. Ті, що твердять, ніби лише в Києві чи Львові може бути Патріярхат, нічого в суті справи не розуміють. Теж годі покликуватися, що ніби Патріярхат не має території. А ми де живемо? В повітрі, чи де?
Релігійна організація охоплює людину особисто і при тім посередньо і територіяльно. Христос навіть в молитві уживає принцип територіяльности, згадуючи про Отця, що на небі. А нам саме цю територіяльність забороняють чи заперечують. Яким правом? Дивно тільки, що наші «гурракатолики» так того тримаються, як сліпий плота!
Інші кажуть, що ще не пора на помісність. А коли буде пора? Якраз саме тепер, коли нашій Церкві ворожа рука антихриста виписує мане-текел-фарес, якраз тепер пора! Нині ми мусимо з’єднати всі наші сили й виступити проти ворога, і нам повинна вселенська Церква в тому помогти, а не перешкоджати. Вже найвища пора, щоб сама вселенська Церква влаштувала нам помісність, і так скріпиться загальна лінія Церкви проти матеріялізму і атеїзму.
Дивно, в якій ми спільноті живемо? Не є вона безбожна і вірить у Творця та й себе ще уважає більше католицькою, як ми. Але, що вона нетерпима і агресивна та ще й опресивна, то аж дивно. Борони, Боже, щоб ми часом не розвивалися і не жили повнішим життям. Щоб часом ми не мали своєї самоуправи, щоб ми не господарювали самі в своїй хаті, в своїй родині.
Не дивуватися нашим ворогам, які бажають нас змести з лиця землі, але таким західнім народам, серед яких ми живемо, щоб ми тут не мали право на своє. Та ніби ми маємо, але яке те право, як вони кривляться на нас. Коли б нас трактували як братів, тоді самі вимагали б для нас патріярхату і самоуправи в лоні Вселенської Церкви! Це ж честь цілої Церкви, а не лише для одної чи другої частини.
Друга преважлива задача
Українська Церква, де б вона не була, мусить заховати своє обличчя, затримати свої питоменні риси. Інакше вона перестає бути українською-руською Церквою. А цим є перед усім мова. Кожен член Церкви має не лише самі права у своїй спільноті, але й обов’язки. А до того належить і мова. Має її знати і уживати. Інакше перестає бути членом Церкви.
Правда, що коли світ хоче рятувати людство пілюлею і антиконцепційними заходами, то в нас є такі, що хочуть «рятувати» нашу Церкву чужими мовами. І стільки вони про це пишуть і стараються та й яких безглуздих і недоречних аргументів уживають! Тільки одного не хочуть сказати і до одного признатись: що не хочуть мати цієї Церкви.
Наша мова є лучником цілої української Церкви в світі. Коли ж її усувається і то із середини, то тим самим розрізується нашу Церкву.
Колись нам напихали чуже чужинці, а тепер усе це чуже напихають таки свої і то так, щоб, часом, борони Боже, хтось не протестував. І то вже роками товчуть воду в ступі.
Правда, кажуть, що все це — задля спасіння душ! Мусимо знати, що спасіння душі виконується не лише ради неї самої. Спасіння душі вимагає сповнення наших станових і групових обов’язків.
Як можна спасати свою душу, коли людина вирікається своїх батьків і свого народу, до чого є зобов’язана природнім правом. Адже не тільки євреї є зобов’язані бути євреями, але й ми, українці, також! Можемо спасти свою душу лише тоді, коли виконаємо все, що до нас належить.
Коли нам хтось настирливо торочить про «спасіння душі», але все робить, щоб нашого в Церкві не було і навіть пальцем не прикладе до свого рідного, що таке дороге було нашим батькам і тим, що нам це передали, і стільки воно їм коштувало, то як тут можна вірити, що дійсно хтось дбає про душу.
Спасіння вимагає витривалости особистої і групової. Ми маємо видержати при тім, що нам залишили наші предки на новій землі. Вони проти течії постаралися за нашу руську-українську Церкву, і нині вона є признана. Нашим обов’язком такою її пильно і докладно берегти! Так мені, Боже, поможи і Ти, Пресвята Богородице!
