Все варто ловити себе на слові, все варто пам’ятати минуле, щоб краще оцінити сучасне і передбачити майбутнє. Не взявши цього до уваги, ми можемо жити в уявно нереальному світі. Ось коли взяти до уваги події, які довершувались на наших очах, себто ми були їх безпосередніми свідками. Пригадаймо собі той час, а він тривав довгий період, коли нам здавалось, що після здобуття нашої самостійної, соборної, суверенної і від нікого незалежної української держави всі наші проблеми будуть розв’язані. Всі ці атрибути незалежности, соборности, суверенности і самостійности довершилися на наших очах, за які ми були все готові складати великі жертви, включно з жертвою крови. Сталося чудо, і Україна стала незалежною державою без пролиття крови і з’явилась на картах світу. Мабуть Всевишній Господь вислухав наших щирих молитов і також зарахував нам ці незлічимі жертви нашого народу, які на протязі,довгого шляху упали у боротьбі за незалежність і свободу, але не всі наші проблеми розв’язані.
Приходиться тільки сказати — дивні діла Твої, Господи. Те, що в людини є неможливим, у Господа все можливе. Тому кілька років ми ніколи навіть не могли подумати, що такий може бути розвиток подій. В тому часі також воскресла до оновленого життя наша Українська Католицька Церква. І треба сказати, що як у першому, так і в другому випадку ми не були приготовані до цих звершень. Ні з постанням української незалежної держави, ні з воскресінням нашої Церкви чи Церков не були розв’язані їх складні проблеми. Нам бажалось і нам так здавалось, що все життя попливе своїм нормальним, без труднощів і перепон, шляхом. На жаль, дійсність виявилась іншою. Понад сімдесят років комуністичного панування все робилось штучно, а перед тим біля триста роками перебування України під російською займанщиною також не залишилось без сліду. Сьогодні це відчувається на кожному кроці й у всіх ділянках суспільно-культурного, економічного, політичного й релігійно-церковного життя.
Ось скоро буде вже два роки існування незалежности української держави, але її проблеми не зменшуються, але, навпаки, збільшуються. На жаль, під тим оглядом не краща ситуація є на релігійно-церковному полі. Не раз можна почути серед громадян України: «Ну що ж, тепер маємо незалежність, але трудно жити, економічне життя є прямо не до видержання. За комуністичного режиму було краще». Чи справді так?
Як скоро забулись ці страшні жахіття комуністичного володіння — поперше, забувся, і то для всіх без винятку, безмежний страх, бо ніхто не знав, що йому принесе кожна ніч. Ось цей страх задушував усе, душив кожну вільну думку, кожний новий почин, все треба було потакувати і славити, що кращого, як Радянський Союз, ніде немає. Забулось, як гинули мільйони з голоду, як другі мільйони невинних людей розстрілювали в 1937 і 1938 роках, а найбільший тиран світу Сталін був усім і «батьком», «сонечком», і Бог зна чим. Не було відважних сказати щось відмінного. А скільки після Другої світової війни працювали у напівголодному пайку і за копійки, і тоді всі були «щасливі»! Все це чи справді забулось?..
Звичайно, ми не були приготовані до тих подій ні політично, ні релігійно. Це відноситься не тільки до нашого народу в Україні, але й до української діяспори. Ось нам, українцям-католикам у діяспорі, здавалось, що як тільки в Україні буде релігійна свобода, то народ Західньої України повернеться до своєї прадідної української католицької віри. Знаємо, що так не сталось, і що сьогодні на цих теренах, де були тільки українці-католики східнього обряду, сьогодні є українці-православні й українці-православні автокефалісти. Із ними треба співжити і шукати спільної мови до того, «щоб усі були одно».
Нам також здавалось, але не тільки здавалось, ми були певні, що коли наша У КЦерква одержить свою територію, то Апостольська Столиця визнає Патріярхат Помісної УКЦеркви. До речі, сам же Папа Іван-Павло II під час синоду українських владик з України і діяспори сказав: «Я вже не бачу жодної перешкоди до проголошення Патріярхату». Сьогодні Папський Нунцій в Україні, архиєп. А. Франко, каже нам у справі патріярхату бути терпеливими, бо, мовляв, Ватикан і Папа Іван-Павло II виявляють велику любов до нашої Церкви. Не раз робиться боляче слухати ці гарні слова, прикрашені ще особливими прикметниками, бо вони не ідуть у парі з ділами. Чи не раз ми в цьому вже переконались. Колись нам казали, що наша Церква не мас території, а сьогодні нам кажуть бути терпеливими. Це все діється тільки з декляративної любови до нашої УКЦеркви. Наша Церква засвідчила свою любов до Апостольської Столиці, і не раз великими жертвами.
Також з «любови», поза рішенням Синоду, номінувано нам нових єпископів. Так проскочили номінації о. Микицея, о. В. Паски, а останньо о. Романа Даниляка. Чи справді це були вияви любови? Це скоріше скидається на диктат і володіння. Перші дві номінації прийняли спокійно, але вже третій випадок з о. Р. Даниляком у Торонто не пройшов гладко. Проти такого нехристиянського підходу спротивився сам Владика Ісидор і подавляюча більшість священиків Торонтської єпархії. Владика Ісидор просив для себе єпископа-помічника, але не Апостольського Адміністратора. На жаль, Ватикан виявився диктатором у Христовій Церкві, забуваючи про постанови і рішення Вселенського Собору Ватиканського II. Шкода, що Ватикан не виявив трошки більше терпеливости, не прийняв до уваги прохання Владики і священиків і не прийняв відмінної розв’язки у справі Торонтської єпархії.
Про ці події широко писала газета тижневик «Юкреїніян Віклі», а зокрема статті Андрія Винницького. На ці інформації навколо Торонтської єпархії, як довідуємось із достовірних джерел, зареагувала з міста Братньої Любови — Філядельфії митрополича канцелярія, а за нею американські єпископські канцелярії, вимагаючи, щоб в «Юкреїніян Віклі» і в «Свободі» перестали появлятись статті на церковні теми. Це застрашаючий факт. Чи це має бути вияв християнської любови? Затикати уста журналістам, які стараються поінформувати читача, а не тримати всього в секреті. На жаль, це не Господня дорога. Було б добре, щоб наші Владики перестали бути володарями, а були слугами для ваших ближніх, цього просив Воскреслий Христос.
М. Г.
