Вмираючі імперії небезпечні. У роки занепаду Османська імперія, «хвора людина Європи» (зворот, який використовується на позначення суспільств у стані занепаду і розкладу, вперше застосований до Османської імперії ХІХ ст. – Перекл. ), вчинила масові звірства супроти християнських груп свого населення. Репресії Франції щодо бунтівної алжирської колонії в 1950 році були такими ж жорстокими, як і марними. Нині остання імперія на території Європи робить останню відчайдушну спробу повернути собі втрачені території. Але ці спроби в кінцевому підсумку теж зазнають невдачі.
Це, однак, не лише територіальна війна, але й культурно-філософська боротьба. Відчуваючи слабкість свого супротивника, батьківщина нігілізму намагається підірвати, знищити порожнистий залишок християнської Європи. Що це означає для України?
Україна має сумну історію пошуку рятівників. Вона не раз прохала про захист одну велику державу від іншої: в 1654-ому, в 1918-ому і в 1941-ому. І щораз результати були катастрофічними. У той час як іноземна допомога повинна завжди вітатись, Україна все-таки має покладатися на власні ресурси. Швейцарія вже тривалий час втішається незалежністю чи малою частиною завдяки своєму високому рівню бойової готовності, включаючи обов’язковий призов всіх працездатних громадян чоловічої статі, навіть у мирний час. Україна повинна зміцнювати свої внутрішні ресурси – не тільки військові, але й економічні, політичні, технологічні, культурні та духовні. На фальшиву концепцію Путіна православного «Русского мира» Україна має реагувати не м’яким світським благочестям ліберального Заходу, а власною вітальною національною ідеєю.
Україна має потужного агресивного сусіда. Але й Польща, затиснута між двома потужними агресорами, вижила й процвітала. Звісно, Польща має патріотичну «Солідарність» і єдину Католицьку Церкву. Тож Україна також повинна консолідувати свої власні сили.
Можуть українці дозволити собі бути песимістами? Песиміст гадає, що знає всі свої можливості та перспективи і втрачає надію. Реаліст завжди залишає місце для несподіваного, навіть дива. Тому він може мати надію. Давайте будемо реалістами. Андрій Сороковський, голова УПТ в США
Андрій Сороковський, голова УПТ в США
Перед Україною найбільший виклик сьогодення – раз і назавжди втопитися у травмі або піднятися в силі духа своєї країни і зосередити увагу на нарощуванні внутрішньої сили в різноманітних її проявах.
Дар цієї нагоди годі переоцінити
Нині бачимо, що до творення спільної історії держави береться новий тип українця – різного за етнічним походженням та віровизнанням. Небесна сотня, добровольчі війська, фінансово і морально підтримані населенням, вибори президента і нового парламенту України у важких кризових умовах – це колосальний подвиг країни і народу, послідовно заперечуваного північним сусідом, ще донедавна практично відсутнього на сторінках всесвітньої історії. Цей подвиг неоціненний, але все ще потребує вивершення, адже цілі не досягнуто.
Я виїхала з України шестилітньою дитиною, але моя духовна і національна ідентичність формувалася не лише під впливом моїх батьків і рідних, а й постійними особистими зусиллями, вкладеними у те, щоби зрозуміти історичні процеси в загальнолюдському вимірі. Збереження власної ідентичності під час студій, активна праця в правозахисному русі Гельсінської спілки, Патріярхальному русі, вшановування пам’яті Голодомору, відзначення тисячоліття Хрещення Русі-України були і постійним змаганням за відповідне місце українського питання в медіа та перед американським керівництвом.
Причому без наукових інституцій, таких як Український науково-дослідний інститут Гарвардського університету чи Канадський інститут українських студій університету Альберти між іншими, ми залишилися б малознаним емігрантським явищем. З того ж досвіду можу впевнено сказати, що нинішня присутність України на наукових форумах, міжнародних конференціях і на сторінках світової преси безпрецедентна. Цей факт укупі з потребою Заходу захистити міжнародні договори та відносини, сприятливі для України. Але ні Європа, ні Америка, ні вся українська діаспора разом узята не відвоюють України. Основним гравцем є вона сама – її народ та уряд.
Збіг двох чинників – піднесення України і серйозне ставлення до неї Заходу є для нас унікальною нагодою. Не капітулювати, не здатися на милість долі, а навпаки, пройти шлях реформ, який щойно починається, є головним сьогоднішнім завданням. Звісно, допомагають тим, хто має волю до перемоги та рішучо йде вперед.
Здійснення Україною кризових реформ, відновлення економіки стане найбільш переконливим аргументом повернення окупованих земель найманцями Кремля
Рома М. Гайда,
член редакційної ради часопису,
в минулому довголітня голова УПТ в США
