Великдень… Ніхто, мабуть, не є спроможний передати всіх тих думок, всіх тих почувань, що їх ми в’яжемо з цим великим святом, — ми як окремі одиниці, ми як члени організації, ми як нація, ми як члени Христової Церкви.
В земному житті Христа віднаходимо частку себе: себе — в особистому, і себе — в збірному розумінні.
Роздумування над особистими справами залишаємо кожній особі — для неї самої, бо ж вона найкраще знає себе, свою долю, свої стремління, свої бажання… Натомість сконцентруємо свої думки на нашому збірному житті, а особливо на житті нашої Церкви.
Наша Церква увійшла в свій Страсний тиждень, коли думати про неї в діяспорі. Коли ж мова про Церкву на Рідних Землях, то вона переживає вже таки свою Голготу. Перемогло покищо большевицьке «распни», а ті, що повинні стати в обороні нашої Церкви, преспокійно вмили руки. Однак большевики ще тим не заспокоїлися. їхнє «распни» ставиться перед Ватиканом ще й відносно Української Католицької Церкви в діяспорі, — ставиться як тверда вимога, як передумова для створення певного помосту між Москвою і Ватиканом.
Голова Української Католицької Церкви — Патріярх Йосиф Перший, є тепер, якщо вжити переносного порівняння, в гетсиманському саді. З ним кілька його владик, до яких Патріярх міг би дуже добре промовити словами Ісуса Христа, сказаними саме в Гетсиманському Саді:
«Чого спите? Вставайте та моліться, щоб не ввійти в спокусу!» (Св. Лука — 22, — 46).
Хочемо вірити, що наші владики — своєрідні апостоли Первоієрарха нашої Церкви — не просплять грізної хвилини. Хочемо вірити, що наша Церква у діяспорі не зазнає переживань Великої П’ятниці, ні Голготи.
Коли б однак і це ще мало статися, то перед нами ще віра у Воскресення, у Воскресення нашої Церкви на Рідних Землях і Церкви у діяспорі.
