Думки під Новий Рік традиційно утовчений стандарт. Для української ж душі, що бомбардована подіями цієї тяжкої, останньої мінути, це безапеляційний наказ горевісного нашого часу і того таки сумління, що ще якось квилить і все тихше та тихше мугикає у християнських, казалось би, грудях.
— Думки … Боже!, їх повинно б бути тисячі … Але, хто б тоді був у силі ушикувати їх так, щоб вони були і вирізнені, і говорили належною силою свого голосу, і взагалі привертали на себе увагу? Для тих, яким ще дорога наша Патріярша (чи Помісна) Українська Католицька Церква, спробуймо виділити тільки ті, що заторкують її життя і смерть, а разом з цією Церквою життя, чи смерть нашої душі.
Вершиться ось-ось друга декада від часу, коли ласкою Господньою і наявним чудом Божим вернувся із двократного свого приречення на смерть Божий Посланник між нас, ніяк його недостойних, ба, невдячних йому. Це все, на що ми здобувались, це спонтанне, зовсім відрухове і короткотривале зрушення нашої заспалої душі і спалах початкового піднесення … Власне, як потужніла з року на рік міць нашого Божого Посланця, як створювались уже ним тверді основи нашої людської духової еґзистенції, ми віддалювались свідомо, або й несвідомо від нього. Ми дали себе закричати датанам і авіронам, а під кінець цієї другої декади вже й почали, чи наважились на діялоги з цими ж то датанами і авіронами.
Упродовж 17 літ ми вірили у Справу Божу і в тверді, ніким і досі незбиті аргументи Божого і церковного обоснування, що їх перед нами ставив наш Блаженніший Патріярх. Раптом вийшло так, що справа Божа мала б стати предметом торгу, уклінних петицій і дипломатичних заходів у власть імущих, не важливо, який дух опанував цих власть імущих і куди вони ведуть Божу Установу. Нікудишні і ганебно упокорюючі пертрактації з узурпаторами нашої Церкви за всяку ціну… А в слід за ними абсолютно безнадійні переговори з самими ж виновниками анархії і розриву у нашій Церкві мали б саме початися. В ім’я чого??? Коли б хтось доконче хотів це вияснити, то мусів би це досадно виразити більш-менш так … Вичерпались уже всі аргументи у такого неперевершеного знавця церковних законів, як наш Патріярх. Вичерпались усі його понадлюдські зусилля … Замало, виходить, було його прометеївських мук, безконечних на нього шикан, випробувань усякого рода, безустанних його знеславлювань і всієї чаші гіркостей, коли опозиція вийшла горою … Розраховувалася деким ця Справа Божа на час і час своє зробив… У першу чергу зробив з нас не оборонців правди, захисників гідности і прав нашої Церкви, а примиренців на все, включно з мовчазною нашою згодою віддати у герць датанів Богом нам даного Мойсея. Ми тільки знали говорити про Справу Божу, а в душі і на ділі дехто вірив, дехто розчаровувався, а дехто сказав собі вкінці: як довго ще боротися? Так, чи інакше, не ми вирішимо, а вирішать за нас «власть імущі»…
Дві декади писалась уже історія. Історія не дій нашої розгромленої Церкви, а історія самого лише її буття, або небуття. І хтось спалив цю історію на наших таки очах. «У кого сила, у того і правда» … Цей закон зобов’язує сьогодні (хочете в це вірити, або ні) наочно в Церкві Господній. Консеквентно, перемога датанів, здається, ось-ось. А все ж ні, не так воно! Це запоморочлива ілюзія. Датани самі не перемагають. Перемагає народ. Коли цей народ справді Божий Люд, нічого не доб’ються датани. Тільки ж цей народ мусить віднайти свою людську гідність, здобутись на воістину живу віру, а не на хвилевий спалах, і він мусить відрізнити датанів від своїх істинних священних путеводів.
Починалась Божа Справа тоді, коли протискувався у Церкву Господню демон «міра сего», а інавґурував він першу свою пекельну офензиву у моменті, коли наш Блаженніший проклямував урочисто, «щоб Києво-Галицька Митрополія була піднесена до патріярхії». Минали роки і потужнів голос нашого Патріярха і кріпшали його аргументи за Справою Божою. І Божий Люд стояв за ним увесь заслуханий у нього і неподільний. Та з часом, коли цей Божий Люд вирішив, що настала вже ця пора прилюдно окликати свого Первоієрарха (кого ж бо іншого?) своїм патріярхом, знайшлися уже такі (і подостатком їх), що доконче їм забаглось визнання цього титулу … формалістичною процедурою. Значить, демон у Церкві не дармував. Бо ж кому потрібне було це визнання? Таж чорнило ще не засохло на соборових і папських декретах, що запевняли рівнопатріярші права і гідність Верховному Архиєпископові Львова … Власне, тут слідні кіхті демона віку сього. Навіть цей титул «Верховного Архиєпископа Львова» треба було звести до теоретичного, дискусійного і до нічого зобов’язуючого. Демон зростав у потузі і в його почоті та на його інструкціях опинилися ті, яких формально свячено для нашої Церкви. 17 літ пекельної офензиви проти нашої Церкви, а безпосередньо проти її єдиного виразника, відновника і без сумніву її законного Голови … І 17 літ сяких — таких відбоїв позбавлених своїх генералів мирянських лав. Становище і сьогодні не змінилося у нічому. Коли судити по Надзвичайному Папському Синоді українських владик, то тактика Церкви залишилась такою, якою була, тільки ж цим разом більше вирафінована, більш гіпокризійна і анестетична. Надзвичайний Синод виявився замаскованою наругою над світлом усієї Церкви Христової, над нашим патріярхом. Склалося таке враження, що папа хотів щось доконче зробити для нашої Церкви, яка опинилася у передсмертній аґонії, і одночасно не тільки не усунув хороботворчих чинників, але ще й своїм авторитетом і інтервенцією їх підсилив. Очевидно, не можна всієї вини приписувати у цьому випадку папі, який, нам здавалось, мусів бути прекрасно поінформований про справи нашої Церкви. Все ж таки Папа Іван Павло II у протилежність до його попередника підносив офіційно і авторитетно нашу Церкву до помісної де факто і об’єднаної. І автор цих рядків рішуче відказується від звинувачень, які все таки курсують. Я заступаю навіть погляд, що папа нічого більше для нас і нашої Церкви зробити не міг. Уся вина є виключно по стороні тих, які досі прикривалися авторитетом папи тоді, коли фактично своїми босами визнавали чиновників папи, які то чиновники за понтифікату цього папи стали найвищою владою для деяких наших владик. Припускаю, що коли б навіть папа був свідомий цієї дуже важливої подробиці, то тоді мусів би докопуватися до того синдикату і витереблювати його (на що не стало б йому сил і його віку), а щойно тоді забиратися до нашої Церкви (і питання, чи зміг би це успішно зробити).
Отож і основна та вирішальна перед нами проблема. Невже ж виправдані підшепти тих, хто каже: «Пощо ж нам дальших змагань, трудів, жертв, розчарувань і безнадійної боротьби? Чи ж не досить їх було досі? І який їх вислід?». — Ні!, відповідаємо, не було ще цього всього досить і не було цього в такій мірі, як треба. А показовими вислідами не відмірюється повнення свого обов’язку супроти Бога і супроти нашої власної душі.
У такий момент, який застукав нашу Церкву сьогодні, здача наших позицій, чи спроби якихсь діялогів, є свідомим переходом під всевладну руку демона, що поселився уже на добре в Церкву. Якщо колинебудь були потрібні наші сконсолідовані, усією нашою душею рішучі і всіми нашими чинами найвищі зусилля, то в цій хвилині вони нам конечні до загину. Ніякого тут підрахунку, що ми досі досягли і які наші успіхи! До таких ще дуже далеко. Тим більше і мови не може бути про капітуляцію, чи, що на те саме виходить, якесь перемир’я і компроміси. Коли ж ідеться про кардинальну нашу проблему, про наших владик, то якраз у цю хвилину треба встановити, хто з них справді наш, а хто не наш. Від числа тих т. зв. наших наша Церква нічого не зискує, а, навпаки, вона пропаде. Пропаде з нашої таки вини і на нашу вічну ганьбу. Так, як стоять справи нашої Церкви сьогодні, бракує тільки підпису з нашого боку на погребання нашої Церкви і всіх тих святостей, якими ми досі жили і які допомагали нам виживати вже сотні разів писані по стінах наших домів і наших храмів «мане, текель, фарес».
