Вже загально відомо, що восени 1985 р. має відбутись раніше заплянований Синод Помісної УКЦеркви в Римі. Дехто мав уже побоювання, чи часом відбуті у міжчасі наради наших єпископів у листопаді минулого року у Філядельфії, США, і останньо в квітні ц.р. у Бразілії, не заступлять синодів нашої Церкви. Як нам відомо, не було такої інтенції, ані настанови.
Знаємо також, що під кінець цього року має відбутись заплянований Папський Синод у Римі. На обидвох синодах будуть обговорюватись і в міру можливостей вирішуватись важливі питання Христової Церкви. З дотеперешньої практики знаємо, що Папські Синоди не мали якогось рішального впливу, вони радше мали дорадчий голос для папи, бо рішення Папських Синодів, принаймі дотепер, не входили в життя, зокрема тоді, коли вони не співпадали з настановою папи та деяких куріяльних чинників. Очевидно, вони залишались як певні сугестії для папи, з яких він все міг скористати. Це особливо цікаві питання, але вони не є темою цієї статті. Зроблено на ці питання натяк, щоб з іншого боку показати, як мається справа з постановами і рішеннями синодів нашої Церкви.
Не доводиться тут пригадувати, що були Синоди нашої Церкви, які спершу скликав, як глава нашої Церкви, св. п. Патріярх Йосиф, а останнім був VІ Синод Помісної УКЦеркви, що його був скликав сам Патріярх Йосиф. Після VІ Синоду відбувались «синодальні наради». Таку було прийнято назву, щоб це було легше проковтнути деяким ватиканським чинникам. Але згодом, вже за Папи Івана Павла II, згубилось літочислення попередніх Синодів і почалось від Надзвичайного Синоду Помісної УКЦеркви, який було скликано за згодою і благословенням Папи Івана Павла II. І після Надзвичайного Синоду почали нове числення. Чи це була зроблена комусь данина, невідомо… На жаль, де цієї данини не робиться? Але на останньому Синоді вирішено, щоб не подавати числа, який з черги Синод відбувається, але прийнято постанову подавати лише рік відбуття синоду. Це, може, й краще для того, щоб не перекреслювати пройденого і зробленого.
В декого може постати питання, пощо про це все писати, що вже належить до минулого. Нам треба пильніше дивитись наперед і передбачати майбутнє. Згадую попередні синоди, від Надзвичайного Синоду починаючи, і тим самим хочу пригадати, що ми не знаємо, що на них було постановлено і вирішено.
Ми досьогодні не знаємо, які питання на них обговорювались. Знаємо, що довгий час усі ухвали та рішення Синодів Помісної УК Церкви лежали на столі під сукном у папи і чекали на їх апробату. Це дуже довго тривало. Ми не раз на це звертали нашу увагу і пригадували про них нашим читачам. В кінці минулого 1984 р. рішення синодів нашої Церкви були апробовані й передані нашій ієрархії для їх оголошення. Досьогодні ми не знаємо, чи всі рішення були апробовані, чи деякі з них були відкинені. На жаль, в тому часі помер Патріярх Йосиф, і ці питання пішли на другий плян, бо виникли поточні нові проблеми, які треба було вирішувати.
Але вже є час, щоб знову повернутись до цих питань і просити відповідальних за ці справи ієрархів, щоб вони проголосили постанови й рішення попередніх синодів. Сьогодні за ці питання відповідальним є Блаженніший Патріярх Мирослав, як глава нашої Помісної Церкви, секретаріят Синоду в особі Владики Михайла Гринчишина і ділового секретаря о. Клементія Корчагіна, ЧСВВ.
Напрошується думка, щоб рішення й ухвали попередніх Синодів нашої Церкви були проголошені ще перед відбуттям чергового Синоду, що має відбутись наприкінці цього року. В іншому випадку вартість наших Синодів девальвується і вони залишаться без особливого значення для нашої Церкви. Висловлені думки в цій справі належить вважати як своєрідне стукання, щоб впустили і мирян та священиків у хату і щоб вони побачили, які питання вже були вирішені, а на які треба ще звернути увагу. Вважаю, що ці питання не тільки варто, але конечно потрібно обговорювати. Знаємо, що ні миряни, ні священики не будуть заступлені на нарадах Синоду, навіть як спостерігачі, тому конечно потрібно висловити в цих справах деякі думки та сугестії. Звичайно секретаріят, що його завданням є підготувати програму нарад, висуне свій плян, але можна сумніватись, чи він буде мати можливості й спроможності все охопити. Отже, думки і сугестії в цій справі є на часі й можуть стати помічними.
Вже в цьому відношенні висловився і висунув кілька пропозицій до уваги Синоду Помісної УКЦеркви о. д-р Дмитро Блажейовський з Риму. Він висунув думку про те, щоб Синод офіційно прийняв Опікункою нашої Церкви й народу Богоматір-Оранту з Нерушимої Стіни собору Святої Софії у Києві. Таке проголошення повинно б статись з нагоди 1000-річчя християнства Руси-України. Пропозиція гідна уваги і можлива до зреалізування. Друга пропозиція, яку висунув о. Д. Блажейовський, це справа назви обряду нашої Церкви. На іншому місці друкуємо в цій справі статтю о. Д. Блажейовського, тому тепер не буду над цим питанням зупинятись. І це питання є важливе, щоб у нас не було плутанини.
Синод повинен взяти в свою чергу до уваги питання відповідного відзначення 1000-річчя християнства Руси-України. З пресових повідомлень й оголошень виглядає, що в цьому напрямі немає координації між самими владиками. Тут також треба взяти до уваги і мирянський чинник. Відзначення 1000-річчя повинно відбутись спільно всією українською діяспорою. Не варто робити нічого сепаратно, бо тоді не будемо мати успіху. Мусимо усвідомити, що наш ворог Москва бажає питання 1000-річчя хрещення повністю використати для своїх імперіяльних цілей. Але куди більше робиться в цій справі поза нашою увагою. В цьому комплексі питань український гарвардський проект повинен стати для нас вирішальним.
Другою справою, над якою повинен би застановитись синод, це є питання нашого обряду. Якщо кажемо, що є Українська Католицька Церква, то де б вона не була — в Україні, Аргентіні, Німеччині, США, Канаді чи Австралії, то всюди повинен бути один і той самий обряд. Треба припинити практику, що в кожній нашій церкві практикуються інші обряди. Це також повинно стосуватись і вживання української мови, бо під цим оглядом є багато того, чого не повинно бути. На ці питання звертають пильну увагу миряни, але, на жаль, до їх голосу рідко прислухаються.
Синод не повинен поминути питання горезвісного листа Східньої Конгрегації з 17 вересня 1984 р. Властиво, не йдеться про самий лист, але про проблеми, які в ньому були порушені. Синод повинен домагатись, щоб нашій Церкві були привернені права жонатого священства. Якщо можна було ватиканським чинникам без нас і без нашої згоди у 1929 році прийняти ухвали для нашої Церкви і то виключно для нашої Церкви, то ми маємо святий обов’язок просити, щоб нам було привернено наші попередні права, яких наша Церква не вирікалась. Якщо цієї справи не будемо порушувати, то само від себе нічого не станеться. Наша Церква повинна мати право висвячувати жонатих священиків. Знаємо, що сьогодні навіть латинська Церква, яка цього права не мала, змагає до того, щоб мати право висвячувати жонатих священиків.
При цій нагоді також варто звернути увагу на той факт, що нашій Церкві зроблено незаслужений закид «псевдопатріотизму». По деяких наших Церквах з проповідальниць голоситься, що немає національних католицьких Церков. Гадаю, що висунений «псевдопатріотизм» і твердження, що немає національних Церков, іде разом в парі, мовляв, у церкві не треба шукати патріотизму, бо ж немає національних Церков. Якщо ми оглянемось навколо, то побачимо, що твердження не витримує критики, бо дійсність є протилежною. На ці питання Синод повинен звернути увагу.
Синод не повинен також забути питання ситуації нашої Церкви у Великій Брітанії. Ось у торонтонському випадку Східня Конгрегація твердить, що там стались неправильні свячення, які привели вірних до «згіршення». Якщо таке згіршення сталось, то це велика шкода, але нам не вдалось цього завважити. Але дивно, що в одному випадку звертається увагу на згіршення вірних, яке чомусь тільки бачить Східня Конгрегація, а з другої сторони — куди більше згіршення не помічається, хоч воно є явним і триває вже десять років у Великій Брітанії. Властиво, чи справді йдеться про згіршення душ? Те, що діється на протязі десяти років у Великій Брітанії, вже переходить всякі межі терпеливости. Скільки разів були обіцянки цю справу полагодити і нічого не змінилось. Сьогодні єп. А. Горняк не тільки не визнає рішень Синоду нашої Церкви, але також не визнає Східньої Конгрегації, яка не бажає задовільняти бажання єп. А. Горняка. Не буду тут цього доводити. Всіх зацікавлених відсилаю до офіціозу єп. Горняка «Церковні вісті», де все є написане чорним по білому. Над цими й іншими пекучими питаннями повинен застановитись і їх позитивно вирішити Синод нашої Помісної УКЦеркви восени ц.р.
Микола Галів
