Австрійська католицька пресова агенція «Катпрес» у місяці грудні 1985 р. надрукувала ряд статтей і матеріялів, присвячених українцям-католикам, а в загальному — УКЦеркві на Україні. Серед надрукованих статтей і матеріялів можна назвати листи відомого українського католицького діяча Карпатської України Йосипа Терелі до дружини Олени, заяву студитського ієромонаха Григорія-Германа Будзинського до «Львівської правди», інформації про судовий процес над незламним Терелею, наголошуючи діяльність «Центрального комітету українських католиків» та «Ініціятивну групу оборони прав віруючих і Церкви» й інші. Нещодавно «Катпрес» надрукував виклад о. д-ра Івана Дацька і д-ра Анни-Галі Горбач на тему легалізації Української Католицької Церкви у Радянському Союзі, яку друкуємо нижче в українському перекладі.
Редакція
Одне з найголовніших питань, що турбує провід Української Католицької Церкви,— це становище їхньої Церкви в Радянській Україні. Свобода Церкви — найважливіша ціль її ієрархії. У своїй промові з приводу першої річниці смерти Кардинала Сліпото заявив його наслідник Кардинал Мирослав-Іван Любачівський: «Висуваємо вимогу — право на існування та свободу апостольської діяльности. Ми не вимагаємо для нас жодних привілеїв та нічого такого, що не є гарантоване конституцією Радянського Союзу». Питання легалізації чи поновної реєстрації Української Католицької Церкви постійно обговорюване на сторінках українського релігійного самвидаву вже з початку 80-их років. Про це писала «Хроніка Католицької Церкви на Україні», як також були різні «Відкриті заяви» та меморандуми «Ініціятивної групи оборони прав віруючих і Церкви», які ставили питання Української Католицької Церкви, як центральну тему. їхня жвава діяльність у підпіллі показує, що ця Церква могла б пережити справжнє відродження, справжній розквіт та справжнє піднесення серед сприятливіших, свобідніших суспільно-політичних умов у Радянській Україні.
До нинішнього дня ставлення радянського уряду та московського патріярхату до цієї Церкви є наскрізь негативне. Для уряду СРСР, як також колись для царської Росії, ця Церква була тільки «середовищем українського самостійницького руху» і речником незалежної від Росії Церкви, яка сприяла національному освідомленню українського народу. Легалізація Української Католицької Церкви становила б для московського патріярхату суттєву субстанційну втрату, бо якраз найглибше релігійне життя в Радянському Союзі плекається в колишніх єпархіях Української Католицької Церкви.
В 1982 році «Ініціятивна група оборони прав віруючих і Церкви» опублікувала меморандум, в якому висунено наступні вимоги: 1. Вільні вибори в усіх єпархіях Західньої України та Карпатської України. В єпархіях, де більшість віруючих виявляє приналежність до греко-католицького віроісповідування, має відбутися передача церков, каплиць та манастирів. 2. Там, де українці-католики не творять більшости, має бути дозволено їм будувати нові молитовні будинки. 3. Відновлення діяльности учбових закладів Української Католицької Церкви, духовних семінарій в Ужгороді та у Львові. 4. Дозвіл на виїзд п’ятдесяти питомців на студії до Риму та по десять — до Відня, Варшави та Мюнхену. 5. Повернути свого часу сконфісковані видавництва в усіх п’ятьох єпархіях УКЦеркви. 6. Покликати комісії для дослідження діяльности [радянських] органів безпеки та міліції, які несуть відповідальність за вчинені репресії проти активних українських священиків та мирян. 7. Покликати комісії для дослідження діяльности радянських психіятрів, які відповідають за переслідування активних членів Української Католицької Церкви. 8. Українці-католики зобов’язуються шанувати усі приписи та закони держави та дбати, щоб віруючі їх додержувалися. 9. Главою Церкви є папа, тому будь-яке підпорядкування віруючих державним органам неможливе. Закон про відокремлення Церкви від держави має бути дотримуваний.
Ставлення українських єпископів, зібраних від 22 вересня до 5 жовтня нинішнього року [1985] в Римі, можна підсумувати ось так: 1. Свобода релігії та совісти — це фундаментальні права людини, вони Гарантовані також радянською конституцією. Радянський Союз поклав свій підпис до цих прав на кінцевому документі Гельсінської угоди 1975 року. Тому свобода Українській Католицькій Церкві мета українського єпископату. 2. Легалізація або відновлення реєстрації Української Католицької Церкви коштом її відокремлення від Апостольської Столиці чи на засаді так званої «Автокефалії» (тобто фактичне відокремлення від Риму) рішучо відкидається українською ієрархією, бо саме ця єдність з Римом коштувала великі жертви українських мучеників та ісповідників. 3. Ставлення Української Католицької Церкви до Російської Православної Церкви зовсім не відрізняється від її ставлення до інших християнських угруповань. Українська Католицька Церква очікує подібного ставлення від Російської Православної Церкви та московського патріярхату. Московський Патріярхат не сміє говорити про екуменізм, коли він водночас відкидає будь-яке право на існування Української Католицької Церкви. Від Російської Православної Церкви на Україні та в інших країнах вимагається, щоб вона у своїх заявах засудила ліквідацію Української Католицької Церкви та скликання нею організованого Львівського собору 1946 року. Далі, згідно з міжнароднім правом Українській Католицькій Церкві повинні віддати всі катедри, церкви, манастирі, Богословську Академію, духовні семінарії, друкарні та парафіяльні майна, які сконфісковано, а студенти богословія повинні мати право на студії в Римі та за кордоном на Заході. Українській молоді в шкільному віці повинна бути гарантована катехізація хоча б у приміщеннях Церкви, а Українська Католицька Церква повинна мати право на ніким не цензуровану конфесійну пресу та видавництво книжок.
Далі українська ієрархія вважає, що, якщо легалізація чи відновлення реєстрації має означати справжню свободу для Церкви, можна позитивно прийняти цю свободу, проте, державні органи повинні в дусі конституційних параграфів про відокремлення Церкви від держави стриматись від усіх намагань вмішуватись у внутрішні справи Української Католицької Церкви, зокрема коли мова йде про обрання єпископів та призначення душпастирів чи про створення нових єпархій, деканатів та парафій.
Відомо, що під час авдієнції колишнього міністра закордонних справ Радянського Союзу Андрєя Громико у Папи Івана-Павла II, 27 лютого нинішнього року [1985] було порушене питання Української Католицької Церкви. Святіший Отець наголошував право на існування Української Католицької Церкви. Громико пояснював папі, що, мовляв, це питання внутрішнє, міжцерковне діло, у зв’язку з яким Ватикан повинен звернутися до московського патріярхату. Він не зробив враження, що мали б бути надії на позитивне ставлення радянського уряду до цього питання. Глава Української Католицької Церкви, Кардинал Мирослав-Іван Любачівський, безпосередньо після візити Громика, заявив таке ставлення папі та ватиканським урядникам. Одним реченням, воно так звучить: «НІЧОГО ПРО НАС БЕЗ НАС».
Українці-католики не допускають, щоб понад їхніми головами вирішували їхні справи. На Заході поняття легалізації розуміється, що повна свобода Церкви та реєстрація сприяє кращому її розвитку. В Радянському Союзі натомість легалізація означає щось зовсім іншого, а саме: державна контроля усього релігійного життя, номінування єпископів та душпастирів при допомозі державних органів, внутрішній розподіл Церкви на її легально діючу частину та підпільну частину, яка не визнає контролі держави, що кінець-кінцем допроваджує хоч-не-хоч , до ослаблення Церкви, а, з другого боку, нагляд органів влади аж у мікроструктуру Церкви. Легалізація в радянському зрозумінні означає фактичну користь для радянського уряду, який таким кроком міг би морально посилювати свій вплив, а Українська Католицька Церква, отримавши формальне визнання, втратила би в очах світової опінії образ переслідуваної Церкви, будучи далі у ворожому їй оточенні, жертвою дальшого дійсного переслідування. Ключова ціль радянського моделю легалізації — це так звана «автокефалія», що означає розрив з Римом і таким чином втрату своєї ідентичности. Українці-католики ніколи не приймуть такого моделю. Легалізація за радянським розумінням знищила би структуру та субстанцію Української Католицької Церкви і вкрала б від неї її моральний авторитет, який вона завжди посідала серед народу. Найяскравішим прикладом легалізації за радянським моделем є врешті Російська Православна Церква та московський Патріярхат. Ціна «свободи» цієї Церкви є вельми висока: радянський уряд та компартія її використовують постійно та свавільно для політичних цілей.
Чотири з половиною мільйони українців-католиків в Західній Україні, які в 1946 році були насильно приєднані до Російської Православної Церкви, висувають вимогу за фундаментальним правом продовжувати ісповідування своєї віри, яка останніми століттями розвивається у злуці з Римом. Від 1946 року українці-католики готові на боротьбу та жертву за свою заборонену Церкву. Число їх та їхня рішучість зростає з кожним роком. Навіть сорок років після т.зв. добровільного воз’єднання з російською «матірною Церквою» далі приходять інформації про переслідування віруючих, далі звертається увага світової думки як держав, так і Церков, на становище переслідуваних християн на Україні. Українська Католицька Церква вимагає свободи не тільки для себе, а також для інших репресованих християнських угруповань та Церков. Не можна прийняти радянського моделю легалізації.
