Передруковуємо лист-послання Владики Івана Марґітича, який заходами Комісії Зв’язку й Інформації Закарпатської України (КоЗІ) у Чікаго 1991 р. з’явився окремою брошурою (19 сторінок) під назвою «Єдність віри й народу« (Релігійно-національна ситуація в Закарпатті в 1990-1991 pp.). Як упорядник брошурки, Василь Маркусь подає, що цей актуальний документ, лист-послання, надруковано без відома автора тексту Владики Івана Маргітича.
Можна б було тільки обмежитись до своєрідної пресової згадки чи короткої рецензії цього документу, але автор, Владика Іван Маргітич, у цьому документі порушив важливі думки на релігійно-церковні й національні питання на Закарпатті, так що ми вирішили його надрукувати повністю, щоб наші читачі мали виразний образ цієї ситуації і могли виробити собі свою власну опінію. Владика Іван Маргітич спромігся на відважний крок і розкрив правдиву картину ситуації на церковно-релігійному полі на Закарпатті. Передруковуємо без жодних змін за винятком правописних поправок і того, що усуваємо у вислові титулювання слово «кир», якого ми в нашому журналі оминаємо, як зайве і непотрібне.
Редакція
Відчуваючи скромну волосинку відповідальности перед Богом, перед Христовою Церквою, перед своїм великим народом, зокрема перед ближчими релігійно і національно співвітчизняниками — греко-католиками русинами-українцями Срібного Закарпаття — Підкарпатської Руси, Закарпаття, Карпатської України, віддаючися Божій милості, відкидаючи всякі особисті амбіції, беруся за перо, щоб висловити свою думку і думку всіх релігійно і національно свідомих русинів-українців греко-католиків Закарпаття про релігійно-національний стан в цей важкий історичний час. Моє сумління не дозволяє мені мовчати про ті справи, які проводяться тайно або напівтайно на моїй землі, хоч вони вже у повній мірі сталися далеко-широкоявними.
Минулого, 1990 року, в червні місяці (26-28), після понад п’ятдесятрічної перерви, в Римі, точніше у Ватикані, відбулася перша зустріч 10 греко-католицьких єпископів з України на чолі з Львівським Архиєпископом Владикою Володимиром Стернюком з Христовим Намісником Вселенської Католицької Церкви і наслідником першого Намісника Христового на землі. Верховного Апостола Петра, з Його Святістю Папою Іваном-Павлом II і рівночасно відбувся Надзвичайний Синод Греко-католицьких Єпископів візантійсько-українського обряду з України із поселення на чолі з Первоієрархом Греко-католицької Церкви,
Кардиналом Владикою Мирославом Любачівським. З поселення були присутніми 18 єпископів, а з закарпатської Мукачівської греко-католицької єпархії було троє. Всього було нас 29 осіб.
Ця історична подія в значній мірі піднесла міжнародній авторитет Апостольської Столиці і міжнародній авторитет Радянського Союзу на чолі з президентом Михайлом Сергійовичем Горбачовим.
Куди має належати Закарпатська єпархія?
Маючи на увазі, що Карпатська Україна територіяльно й адміністративно належить до України, Його Святість Папа Іван-Павло ІІ запросив на зустріч трьох єпископів Закарпатської греко-католицької єпархії разом з єпископами Львівської Митрополії. Цим самим Папа підтвердив фактичну приналежність Закарпатської єпархії до Львівської Митрополії і засвідчив свою щирість і любов до всієї Української Церкви, до всього українського народу. Але два закарпатські єпископи вже першого дня після приїзду до Риму зарекомендували себе в протилежному напрямі. Вони заявили перед всіма єпископами, що вони не бажають, щоб Закарпатська єпархія належала до Львівської Митрополії. Кожного може цікавити, чи приводили вони якісь аргументи в користь своєї заяви. Так, приводили! Вони говорили, що вони не українці, що народ Закарпаття не «тягне за українцями», тобто за Україною. Один з них сказав, що в паспорті він записався словаком, аби тільки не українцем. Вони, щоправда, не казали, що українці тоді можливі, коли через них можна дістати автомобілі або інші подачки. Те, що вони не почувають себе українцями, — це їхня справа, і те, що вони не хочуть належати до Львівської Митрополії, — це також їхня особиста справа. Але твердити, що народ Закарпаття не «тягне» за українцями і Україною, — це все величезна і зухвала неправда, а говорити неправду від імени народу — це вже поступок несправедливий, нечесний. Несправедливість згаданої заяви підтверджується вже й тим, що коли відразу після того, як стала ця заява відомою на Закарпатті, релігійно і національно свідомі греко-католики — священики, інтелігенція, студентська молодь й інші віруючі декількома своїми зверненнями запротестували проти цього до Апостольської Столиці.
І ось, цього 1991 року в місяці лютому (3-10), відбувся в Римі слідуючий з черги, VІІ Синод Української Греко-католицької Церкви. Були запрошені всі єпископи з України і з діяспори з обов’язковою явкою. Але на цей раз два дотичні (закарпатські єпископи) не прибули на Синод.
Щоправда, вони мали нагоду придумати щось для оправдання. Один рішив оправдатися хворобою, а другому пригодився для оправдання вже геть попередній смертний випадок в сім’ї. Але й тепер виявилася неправдомовність. І на цей раз затаєне сталося явним. Під час «хвороби» одного з них від окремих священиків зібрано підписи під заявою, яку вони (ці єпископи) усно склали ще на попередньому Синоді. Деякі з підписаних священиків проливали крокодилячі сльози, що вони тому підписали, бо їм давалося відчути важність «реверенції і обідієнції» (пошани і послуху). На цей раз незаконно підписалися і окремі священики проти волі народу, бо воля народу цілковито інша. Ні один релігійно і національно свідомий священик не підписався. Підписалися головно мадяромовні «русини» і так звані «самобутні русини», протиукраїнці.
Знову треба сказати, що окрема купка людей не має права виступати від імени народу проти загальної волі народу. Якщо вони не хочуть мати нічого спільного з українцями, то нехай мають, з ким хочуть, але свої особисті прагнення нехай не накидають тому загалові, який хоче бути вірним своєму народові, який уважає своїх братів по той бік Карпат не лише братами по вірі, але й братами по тілу і крові, що його мова — закарпатських русинів є тою самою українською мовою, що у їх братів по той бік. Ми, русини-українці, вважаємо природньою річчю, коли мадяри і мадяромовні «русини» воліють краще дружити з мадярами, як з українцями. Це все нормально, бо свій до свого має не тільки право, але й повинність. Але те саме право і ту саму повинність маємо і ми, русини-українці, до своїх братів, і ми протестуємо, щоб нас хтось тайком проти нашої волі роз’єднував чи кудись приєднував. Тайно перед віруючими зібрані підписи, так же тайно були перенесені з Угорщини і угорським посланцем були вчасно доставлені до Риму ще перед початком Синоду. А це ми вважаємо вже нечесним і несправедливим поступуванням. І нехай же про це судить світ!
Як вже було сказано, при збиранні підписів від священиків була спроба робити це таємно перед вірниками. Але ця тайна не вдержалася, вона стала явною. Вона блискавкою рознеслася від Ужгороду аж до Рахова, тобто по цілім Закарпатті. Але рознеслася вістка і про те, що єпископ Маргітич кожний день оббиває пороги ужгородського ОВІР-у (Відділення Віз і Реєстрацій), щоб дістати дозвіл поїхати до Риму на Синод, а службовці ОВІР-у говорять з ним, як з білого коня. При одній телефонічній розмові двоє свідків чули, як один службовець «попер матом», коли зі слів Марґітича довідався, що він єпископ. При тому один службовець сказав: «Бачите, в чому затримка. Ви хочете їхати на Синод, а два інші і не думають».
Отже, всім службовцям було це відомо, і вони старалися бути солідарними з тими, які не хотіли їхати. З цього видно, що за затримку в першу чергу я не можу звинувачувати ні ОВІР, ані КДБ. Тим часом, поки я оббивав пороги, релігійно і національно свідомі священики, інтелігенція, викладачі університету, студентська молодь і віруючі зібрали на скору руку тисячі підписів, підтверджуючи загальну волю всіх свідомих віруючих греко-католиків українського Закарпаття, що вони не тільки з Львівською Митрополією хочуть бути разом, але й з усім українським народом у братерській спільноті з усіми народами, які заселяють Україну, в дусі Деклярації про суверенітет України, яку затвердили народні обранці всього населення України.
Наше місце в єдності з цілою Українською Греко-католицькою Церквою
Ми певно переконані, що так, як два рази два є чотири, так і ми, закарпатські русини, є українцями. Наших братів у Східній і Західній У країні одні і другі сусіди також називали русинами. Старинні літописи, такі як Іпатіївський звод, доказують, що слова Русь і Україна, русич, руснак, русин і українець — від віків вживалися разом. Тільки слова Русь, русич, русин — вживалися більш урядово, а слова Україна, українець — більш народньо. Українців називали «хахлами», малоросами, русинами, а за слова Україна і українець — запроторювали в тюрми і розстрілювали. Але ця українцям мила і кров’ю освячена назва побідила по всій Україні, і остаточно побідила вона і в Карпатській Україні в серцях національно свідомих русинів-українців. Немале число і тих закарпатців, які муками і кров’ю також освятили це благословенне ім’я. Під сучасну пору цю назву вживає цілий світ. Вороже ставляться до цієї назви тільки ті, які взагалі вороже ставляться до всього, що українське. Ця назва не по душі тим, які не знають, ким вони є. Оскільки колись називано русинами всіх українців, то з того ясно, що назва русин і українець означає одне і те саме. Казати, що русин — не українець, так само неграмотно, як казати, що волох не румун, що прусак не німець тощо.
На Закарпатті релігійне питання терпить із-за зловживання релігійною і національною несвідомістю окремих верств людей. Всякі сепаратистські, розкольницькі течії паразитують на такій несвідомості. Релігійно свідому людину ніхто не обмане в справі віри, а національно свідому ніхто не обмане у справі національности.
Ісус Христос на першому місці наголошував релігійну свідомість. Коли учні питали Його про кінець світу, то Він відповів, що важне знати не про кінець світу, але важне знати те, щоб їх ніхто не обманув. Мати релігійну свідомість означає мати непохитну віру, без якої не можна спастися.
Свідомість релігійної і національної приналежности
Але Ісус Христос стверджує, і Святе Письмо це підтверджує, що національна свідомість повинна проявлятися разом із загальною любов’ю до всіх ближніх. Через загальну заповідь любови всі люди є ближніми, і немає чужого. Є чужі особи поза подружжям і є свої і чужі речі. Щодо людей, то і вороги є ближніми. Але четверта заповідь і окремі місця Святого Письма виділяють між ближніми ближчих, супроти яких наказується окрема любов і пошана. У такому відношенні є звичай говорити про своїх і чужих. Крім того, вірні повинні вважатися ближчими, як невірні. Ісус Христос в першу чергу любив свій народ, з якого походив тілом (Мат. 15, 24). Так само наказував і апостолам (Мат. 10, 6). Апостол Павло підтверджує те саме (Рим. 2, 10 і Тим. 4 10), а особливо коли пише: «Хто про своїх не дбає, той віри відцурався; він гірший, ніж невірний» (1 Тим. 5 7-8). Четверта заповідь наказує шанувати батька й матір, бо «хто матір забуває, того Бог карає» (Шевченко). Любов до батька спонукає сина любити все, що батьківське, що добре і дороге серцю — батьківську мову, батьківську землю, свою рідну батьківщину.
Приклад Ісуса Христа і апостолів спонукує нас любити свій ближчий народ і тоді, коли б не було за що його любити. А якщо той ближчий народ є за що любити, тоді ця любов радісна, що іноді проявляється в сльозах радости. Коли хтось любить і тоді, коли нема за що любити, то така любов не радісна, а жалісна. Така жалісна любов проявилася в Ісуса Христа, коли Він плакав над невірним Єрусалимом, над невірним своїм народом (Лук. 19, 41-44). Святий Павло свою жалісну любов до свого невірного народу висловлює таким гіперболічним способом: «Свідчить мені моя совість у Святім Дусі, що я у великім смутку і в безнастаннім болю мого серця. Бо я бажав би сам бути відлученим від Христа за братів моїх, рідних мені тілом» (Рим. 9, 2-3).
Хто тепер на це може сказати, що любити свій народ, свою батьківщину — це політика, це якийсь ворожий націоналізм?! Куди дінеться той, хто, молячись Богу, ще й того ненавидить, хто любить свій народ, хто і релігійно не хоче роз’єднуватися від свого народу. Ближнього потрібно любити не лише тоді, коли він у гаразді, але особливо тоді, коли він у біді, у нужді. Якщо в народі щось неладно, то любов не дозволяє відвертатися від нього, але спонукує молитися за нього, по можливості, трудитися для його добра, щоб у нім утворився лад, мир і благочестя. Як можна говорити про спасіння людських душ і при тому відвертатися від духовних і дочасних потреб тих самих людей?! З цього всього ясне одне: національна свідомість, любов до свого народу, до своєї батьківщини — це не політика, а сповнення Божої Заповіді і Божої волі. Розділювати народ притаманне тільки ворогам народу. Отже, хто розділює народ, той є ворогом народу!
Розділювання народу є неморальним незалежно від того, на якому грунті воно проводиться. Якщо розділювання проводиться на релігійному грунті, воно так само є розділюванням, і з ним відразу сходяться всі інші роз’єднання на інших відтинках. Якщо хтось розділює один і той самий народ, то така дія вже гірша від яничарської, бо яничари одиницями — свідомо чи несвідомо — переходили на бік іншого, звичайно, ворожого народу. А тут мова йде про масове розділення. Як знаємо з історії, яничари були гіршими ворогами свого народу, з якого вони походили, як самі вороги, наприклад, турки.
Сепаратистські дії
Якщо взяти під увагу спробу розділення і відділення закарпатських русинів від їх природнього кореня, що по той бік Карпат, то ця негідна безперспективна дія має ось такий характер: невеличка купка закарпатських «самобутніх» і мадяромовних «русинів», що мають сан священства, збиранням підписів скрито від віруючих про усамостійнення і неприєднання закарпатської Мукачівської єпархії до Львівської Митрополії зробила спробу розділити і відділити закарпатських русинів від їхнього природнього кореня, тобто від русинів, що ,по той бік Карпат, що як великий український народ заселюють Україну — від Польщі аж до Росії, а на історичній землі Закарпаття — від Попраду аж до (джерел) Тиси!
Ось і діло, але яке! Згадане звернення, про яке вже була мова, було перенесене до Угорщини і угорським посланцем було передане Риму ще до відкриття Синоду Греко-католицької Церкви України в Римі.
До цього часу тільки де-не-де говорилося, шепталося на вухо про справу ізоляції Закарпаття від Матері-України, а тут вже й готове діло. І хто це зробив? Як священик, не можу мовчати, бо честь Божої віри і Божої Церкви вважаю вище, як своє життя, уважаю більшим, як цілий світ. Що з мене не говорить амбіція, то в тім нехай Бог буде мені суддею. Церкву не можна винити за вчинки окремих людей, як не можна винити Бога за те, що в Содомі і Гоморі не було й десять праведних. Але й Церква не може мовчати!
Що могло вплинути на збирачів підписів і на підписувачів, чому вони спромоглися на такий поступок? Цей вплив у повній мірі я відчув, коли оббивав пороги за дозволом на виїзд на Синод. А на що вони могли розраховувати, знаючи, що в історії Закарпаття не було випадку, щоб сам народ домагався розділення і відділення від свого природнього кореня по той бік Карпат, а, навпаки, завжди хотів бути у релігійній і національній єдності з своїми братами по той бік, а в останньому столітті аж посьогодні, в кожний слушний час масово домагався й адміністративно-політичної єдности з своєю Матір’ю-Україною, без огляду на довговікове іноземне панування та переслідування. Так, в цьому є розрахунки і то досить конкретні! Свідомо розраховується на підтримку всіх темних сил і на несвідомість ще деякої частини населення. А це вже підступно злонамірена, так само темна дія, проти якої вже виступила більшість населення без різниці на релігійну чи політичну приналежність. Про це свідчить загальне масове обурення на Закарпатті з приводу таємних підписів про розділення і відділення.
Тепер придивімся ближче і побачимо, що дійсно народ Закарпаття масово і в особі своїх представників і провідників вже й досьогодні проявив свою непохитну єдність із своїми рідними однокровними братами до своєї рідної Матері, великої Руси-України.
Далі буде
єп. Іван Марґітич
