Закінчення з числа за липень-серпень
Традиції єдности Закарпаття з Україною
Подивімся, як на це дивився наш Батько першого національного відродження закарпатських русинів, греко-католицький священик Олександер Духнович. Ось його заклик до своїх однокровних братів галичан:
«Бо свої то за горами — не чужі:
Русь єдина, мисль єдина у душі,
бо живем тут з тим же серцем і душой,
з тим же словом і во вірі той самой.
То ж днесь, браття галичани, упевняєм вас,
що Карпати не розлучать вічно нас».
Ось ясні слова, які не потребують жодного пояснення. Ось чим був і чим є для нас, русинів-українців Закарпаття, наш великий Олександер Духнович! Як бачимо, він був не лише релігійно свідомий як священик, але був він свідомий і національно. Не закриваючи очі на всебічну мадяризацію, він ясно знав, хто він є і до кого він належить. Свою національну свідомість він вважав так, як ми сьогодні вважаємо, не політикою, але сповненням Божої заповіді любови до ближнього свого народу. Мадяризатори за цю його палку національну свідомість пришивали йому політичні злочини і мучили його довгою тюрмою. Колонізатори, денаціоналізатори робили так завжди і посьогодні так роблять.
Подивімся ще на пару історичних подій в цьому напрямі, живими свідками яких були наші батьки або вже й ми самі, зокрема представники старшого покоління, які наглядно підтверджують, що русини Закарпаття є ті самі русини-українці, що і їх брати за Карпатами, що мова закарпатських русинів є та сама українська мова, що у братів за Карпатами, і що велика Русь-Україна — це рідна батьківщина й русинів Закарпаття. Ось такі історичні факти:
В закарпатському Хусті 21 січня 1919 року закарпатська Всенародня Рада, в якій були представлені делегати майже з усіх сіл Закарпаття, проголосувала за єдність з Великою Україною і свій маніфест передала в руки державної влади тоді же соборно об’єднаної Української Народньої Республіки з столицею у Києві. В 1937 році в Ужгороді на площі Корятовича на з’їзді «Просвіти», на якому і я брав участь як гімназист-пластун, багатотисячні учасники проголосували проти русифікації за українську мову, за єдність з українським народом, в якому брали участь всі тодішні українські організації, в тому числі і комуністи на чолі з героєм Радянського Союзу Олексою Борканюком, який виступав поруч з Батьком другого національного відродження русинів-українців Закарпаття, греко-католицьким священиком, пізнішим президентом Карпатської України в Хусті, який за свою національну свідомість був замучений в московській тюрмі в 1945 році. Це був наш визначний закарпатський співвітчизник, благородної душі отець Августин Волошин. В часі, коли він очолював уряд Карпатської України, в 1939 році відбулося загальне голосування на Закарпатті. Відразу після виборів, ще того самого дня, як став відомим вислід виборів, в більшості сіл поруч із синьо-жовтими прапорами замайоріли й білі на знак того, що в селі понад 90% виборців голосували за Карпатську Україну, за українську державність, за приналежність до великого українського народу. Отже, не Сталін зробив українцями закарпатських русинів, але вони самі себе такими признали і признають свідомо і свобідно.
Небезпека на Пряшівщині
Росте національна свідомість і на історичній закарпатській землі Пряшівщини. Рівночасно проводиться шалена словакізація русинів-українців цілими селами, в яких бере участь, на жаль, більшість священиків Пряшівщини. В пряшівськім катедральнім храмі, в храмі пряшівських русинів проповідується вже тільки по-словацькому. Не може бути, щоб про таке діло всі мовчали — і світ, і Церква! Словацькі представники, які ще все завзято боряться проти чехізації, зі свого боку продовжують словакізувати тих пряшівських русинів, які наслідком довговікового іноземного панування ще топчуться в несвідомості. Національно свідомі русини-українці, які не бажають словакізуватися, бажають мати свого народньою єпископа. На підставі вже затвердженого для Східніх Церков (кодексу) віруючі будь-якої території мають право звертатися до ними признаного ієрарха, щоб їм була дана можливість мати свого єпископа і своїх священиків, як це буває і в найдальших закутинах місійних територій.
Але в Европі, на жаль, це не всюди вдається. Президія Синоду нашої Церкви на чолі з заслуженим Первоієрархом Блаженнішим Кардиналом Мирославом-Іваном Любачівським вложила була в програму Синоду і вибір єпископа для русинів-українців Пряшівщини, які зверталися до Президії Синоду в цій справі, але, на жаль, не з вини Синоду ця справа не була вирішена. Минулого 1990 року в місяці квітні відбувалася пасторальна подорож Його Святости Папи Івана-Павла II до Чехо-Словаччини — Праги, Велеграду і Братіслави. Коли один чеський єпископ сповістив його Святість, що у Велеграді між багатьма тисячами паломників є присутніми і паломники з України, то Його Святість, вітаючи паломників різними мовами, привітав і українських паломників на українській мові. В Братіславі на Словаччині привітання паломників відбувалося також на різних мовах, але греко-католиків русинів-українців не було згадано ні в одній мові, хоч у Братіславі вже були тисячі паломників греко-католиків русинів-українців з Пряшівщини, бо словацька адміністрація їх не ввела у список для привітання.
Хтось скаже, а пощо нам журитися тими, що самі у своїй несвідомості легко даються денаціоналізувати, адже кожний має право на свобідний вибір, має право міняти і свою національність. Так, має право! Але ніхто не має права зловживати несвідомістю людей і їх обманювати.
Навпаки, чесна людина не може спромогтися на те, щоб обманювати несвідомих людей, яких несвідомість, як знаємо з історії, навмисно затримувалась. А хто повинен бути тою чесною людиною, як не духовні душпастирі. Якщо духовні душпастирі будуть спокійно дивитися на несвідомість своєї духовної пастви, ба навіть брати участь у злочинному ділі денаціоналізації, то й на Церкву впаде пляма денаціоналізатора. А куди подіне таких душпастирів Бог! На місійних територіях працюють місіонери різних національностей і шанують мову, добрі звичаї також і культурно слабо розвинутих племен, тим більше стараються підвищувати і дійсно підвищують культурний рівень того народу, якого вони стали духовними пастирями, наприклад, будуючи школи тощо. Все ж вороги Церкви пробують звинувачувати Католицьку Церкву, що вона через місіонерів колонізувала й денаціоналізувала ці народи. Тим більше, через помилки окремих членів обвинувачується вся Церква, що — як вже було сказано — є неправильно і несправедливо.
Релігійний і національний сепаратизм на Закарпатті
Але нас у першу чергу болюче вражає справа Закарпаття. Світове зло не вгамовується у всьому світі, не минуло воно і нашого Закарпаття. Чим більше гріха на землі, головно гордости, зазнайства і ненависте, тим більше всякої біди на землі. Темні сили роблять своє діло — розділювання і відділюваня, бо сатана боїться єдности, за яку молився Ісус Христос, за яку вмирали мученики і за яку постраждав наш апостол єдности, святий Йосафат. Мова ведеться явно, без загикування: «Нащо ми маємо ще кудись належати, до якогось там митрополита чи патріярха? Чи нам не краще бути незалежними і належати прямо тільки до Риму?»!
Так, прямо до Риму, бо — як звикло говориться: «Бог високо, а цар далеко!». Прямо належати до Риму, і безконтрольно та безкарно спричинювати згіршення і обурення віруючих та компромітацію Церкви, як це доказують численні матеріяли, подані до вищих церковних інстанцій. Спроба релігійно відділити Закарпаття від України, як вже було сказано, на згоду всім темним антинароднім, антиукраїнським силам, які мають зацікавлення в ізоляції Закарпаття від України. Це глибоко обурило не тільки всіх національно свідомих греко-католиків, але і все національно свідоме населення Закарпаття.
Коли говорити про темні, шкідливі, незаконні сили, то дехто може подумати, що мова про всіх комуністів. Але ми, християни, повинні бути справедливими і все розглядати в дусі справедливосте і християнської любови. Не можна говорити, що вже раз хтось комуніст, то вже злочинець. Не хочу лицемірити і не хочу схвалювати те, чого не можна схвалювати. Потрібно відстоювати думку, що за конкретні діла відповідальні тільки конкретні люди, а не вся спільнота. Закарпатські комуністи завжди виступали за єдність Закарпаття з Україною. Справедливих і чесних людей аж ніяк не можна зараховувати до темних сил, куди б вони інакше не належали. І не всі «самобутні і мадяромовні русини» належать до темних сил розділювання і відділювання Закарпаття хоч би й релігійно, а тільки ті, що несвідомих людей намагаються використати підступом і обманом, а свідомих залякують ненавистю і диктатурою, спілкуються з іншими темними силами, не допускаючи свобідного вибору тим, котрі непохитно стоять на своїх справедливих позиціях. Під таким впливом страху і ненависте на протязі певного часу в несвідомій людині виформовується психологія раба. Людина з психологією раба вже не спосібна дивитися ні на природу, ні на справедливість, а тільки дивиться туди, де видить для себе більшу вигоду, не дивлячися, чи та вигода чесна, чи не чесна. Свідома людина від правди і справедливости не відступить, хоч би їй приходилося і вмерти.
Своєрідною є психологія «вищого пана» і його термінологія. Пан займанця називає «добродієм-визволителем», а того, хто від займанця захищається, називає бандитом. Релігійно свідому людину називає фанатиком, а національно свідому — націоналістом-політиканом або ще кимось.
Дай, Боже, усім людям чистої свідомости у правді, справедливості, у любові, щоб ми не були ні панами, ні рабами, а щоб ми були свобідними людьми і братами між собою!
Рефлексії у Римі
Находячись тут, у вічному місті, «де Петра і Павла свята могила», де могила рівноапостольного апостола слов’ян, св. Кирила, де могила апостола церковної єдности нашого народу св. Йосафата, де могила заслуженого нашого Патріярха блаж. п. Йосифа, тут, на святому місці, бажаю стати на коліна і молити Бога за мир і любов між всіми нами людьми на цілому світі, а зокрема між нами, співвітчизниками, що живемо на Срібній закарпатській землі, щоб кожний з нас міг жити свобідно по своїй совісті, кожний по своїй релігійній і національній свідомості. Зокрема ми повинні жити в мирі і любові, що маємо спільну одну Божу віру і маємо одну спільну національну свідомість. Крім релігійного відродження, яке оживає по всій Східній Европі, ми — закарпатські русини — переживаємо ще історичний час нашого національного відродження. Ми так дуже розділені і релігійно, і національно. Якщо совість і релігійна свідомість не допускають, щоб ми мали релігійну єдність, то на базі національної свідомости ми можемо мати національну єдність і Божу заповідь любови до ближнього свого народу можемо сповняти разом, як це роблять інші культурні народи, що визнають різні релігії мирно і живуть в національній єдності спільно. У такому наміренні я хотів би звернутися до закарпатських православних братів.
Слово до православних
Дорогі православні Брати і Сестри!
В цей історичний для нашого народу і нашої спільної Батьківщини час звертаюся з братською любов’ю до Вас від імени закарпатських національно свідомих греко-католиків священиків і вірників. Як би нас не називали інші, як би самі себе не називали, ми повинні розуміти і визнати, що ми один однокровний народ. Нас вже всяко називали, всяко ділили, але ми кожний раз є тим самим народом. Наша національна свідомість полягає в тому, що ми, закарпатські русини-українці, що й наші брати русини-українці по той бік Карпат. Не хочу нікого агітувати, але якщо ми так розуміємо себе, то візьмімся за руки і будьмо свідомо одним народом з усім великим українським народом. Не розділюймося і не відділюймося, а головно, не даймося розділити і відділити від нашого спільного народнього кореня — великого українського народу. Ви щасливі на Закарпатті, що між вами нема двох православних вір. Ми щиро бажаємо, щоб ви були тільки одна віра. Рівночасно бажаємо, щоб ми не розділювалися національно. Та ж нас і релігія не дуже роз’єднує. В нас один і той самий обряд, а тих догм, що нас роз’єднують, дуже мало. Не будемо гніватися на вас, що у вас інша віра. Ми свідомо і міцно віримо в Бога по своєму переконанні, а ви свідомо і міцно вірите по своєму. Вас ми не збираємося переганяти в нашу віру, і ви нас не будете переганяти на свою.
Ми з вами хочемо жити за всіми вимогами справедливости, та й ви напевно схочете так само. Наша молитва, одних і других, буде тільки тоді приємна, якщо буде між нами Божа любов. «По тому всі знатимуть, що ви мої учні, коли будете мати любов один до одного» (Йо. 13, 35), — заповідає нам наш спільний Спаситель Ісус Христос. Тільки тоді будемо учнями Христовими, якщо любов взаємна буде між нами. Не будемо ворогами між собою, тим більше, що Ісус Христос і ворогів наказує любити. І ми повинні бути брати, а не вороги!
В політичних партіях нам не личить бути, і ми цього не хочемо. Але на зборах Товариства «Просвіта» ми були разом, бо то не політична партія, а культурна, просвітня народня установа, яка обіймає в собі всіх, всіх свідомих дочок і синів народу без огляду на релігійну чи політичну приналежність, щоб будувати єдність, бо в єдності сила народу.
Прикладом братнього співжиття можуть послужити братні відносини між греко-католиками і православними в місті Рахові, де греко-католики і православні моляться почергово в однім і тім самім храмі, вірники мирно вітаються одні з одними, а греко-католицький священик з православним вітаються, як належить учням Христовим.
Хоч ми не одна релігія, але батьківський дім у нас один, одна Батьківщина! Тримаймося спільно одного батьківського дому. Існує не одна сім’я, в якій брати у різних релігіях, але вони живуть дійсно як брати, а не як вороги. Братні відносини наших двох релігій у спільному домі нашої Батьківщини будуть прикладом нашого братнього відношення з нашими братами по тілу і крові, що перебувають і в інших конфесіях, як наприклад, серед євангельських християн-баптистів, адвентистів та інших. Цим ми сповнятимемо спільно Божу заповідь любови до ближнього свого народу.
Немає такої сили, яка могла б нам заборонити сповнювати цю заповідь. Безчисленні лики мучеників нам напоминають, що Божу заповідь порушувати не вільно і тоді, коли б людині грозила навіть смерть. З історії знаємо, що були навіть такі мученики, які готові були радше вмерти, аніж зрадою чи чимось іншим переступити Божу заповідь любови до ближнього свого народу, до своєї Батьківщини. І жертву таких мучеників благословив Ісус Христос, коли казав: «Більшої від цієї любови ніхто не має, як та, коли хто життя своє кладе за друзів своїх» (Йо. 15, 13). І далі: «Хто не любить брата свого, якого бачить, той не може любити Бога, якого не бачить, а хто каже — я люблю Бога, а ненавидить брата свого — той неправдомовець!» (Йо. 5, 20).
Отже, будемо спільно любити нашу Батьківщину — нашу золоту Київську Русь-Україну. І ми б’ємо в дзвін тривоги, щоб разом стати на боці рідного народу і в братській згоді стояти далеко від тих сил, які роз’єднують народ.
* * *
Греко-католицька Церква в Україні може тішитися з того, що там, де вона утвердилася, там найкраще збереглася релігійна і національна свідомість народу. Тепер вона тішиться відносною свободою, огріта дарами Святого Духа і батьківською любов’ю Христового Намісника, з радістю чекає повернення на рідні землі свого духовного батька — Первоієрарха. Тільки на землях історичного Закарпаття ситуація надзвичайно тривожна. Більшість віруючих почуваються опущеними, тимчасом згіршення і компромітація продовжуються.
єп. Іван Маргітич
Рим, 21 лютого 1991 р.
