Згідно з інформаціями, які офіційно були подані у нашій пресі, 30 січня 1983 року, у Ватикані розпічнеться черговий синод нашої Церкви і який буде тривати до 12 лютого.
Виглядає, що порівняльно буде досить часу, щоб обговорити всі важливі справи нашої Церкви під сучасну пору. У синоді візьмуть участь всі наші владики. Правдоподібно, що на синоді буде присутнім Папа Іван Павло II.
Хоч не подано до загального відома, які саме справи будуть вирішуватись на форумі синоду, що є дуже важливим, то сподіваємося, що там будуть обговорюватись найбільше пекучі питання нашої Помісної Церкви. Маємо надію і віримо, що рішення і ухвали цього синоду не зустріне та сама доля, що й попереднього, які до сьогодні не побачили денного світла, за винятком «Торжественного засудження т. зв. львівського «собору» з 1946 р.». Незалежно від всього хочемо з приводу відбуття чергового синоду висловити деякі думки і сугестії, які повинні бути взяті до уваги.
Радіємо, що відбудеться черговий синод нашої Церкви, але ще і ще журить нас, що він відбудеться з ласки папи. Чому? Дотеперішні пояснення цього питання, що, мовляв, Блаженніший Патріярх Йосиф не має права скликати поза своєю територією синоду, не є переконливими. Треба підкреслити, що він є Головою Помісної УКЦеркви не тільки на території, що її він з доброї волі сам не залишив, але й обряду, що включає територію людських душ. У Божій установі важливішим є фактор території людських душ, як політично-фізична територія. До речі, Вселенський Собор Ватиканський II ці справи дуже влучно поєднував, підкреслюючи їх у постановах «Церкви або обряду». Чомусь ватиканські чинники про це забули.
Поставмо питання, який же це закон, що покривджених, що втратили все включно з своєю батьківщиною, обмежується у вільному світі та забороняється їм сходитися на спільні наради, щоб обговорювати справи своєї Церкви. Кому це перешкоджає, яка в тому є «неув’язка», хіба комуністам й атеїстам? Адже держави, як чинники світової політики, дозволяють емігрантам і етнічним групам на своїх територіях сходитись і легально виносити постанови та вирішувати свої пекучі проблеми. Апостольська Столиця, що є Божою установою, не дає навіть таких можливостей для Помісної Української Католицької Церкви. Про що ж ідеться, про політичну владу і володіння, чи несення Божої благовісті — спасення людських душ? В цьому лежить контрадикція Апостольської Столиці, себто розбіжність між дійсністю й Божою справедливістю. Хіба ж тут не доводиться говорити, що Христос не прийшов на світ, щоб установляти свою політичну владу чи щоб змінити Старий Заповіт, але щоб його поправити. Христос також неоднократно говорив жидам, що людина не повинна бути невільником закону, але закон має служити людині, у нашому випадку — Церкві. Чомусь ватиканські закони є відмінні, ніж ті, що їх установив Христос.
Запитаймо, чому Апостольська Столиця рішеннями Вселенського Собору Ватиканського II повернула від прийнятого колеґіяльного керування Церквою до старих, закостенілих форм централізму? Це засадничі питання, що їх кожний учасник синоду повинен передумати і спільно їх поставити до обговорення та вирішення. Треба прагнути, щоб наша Церква мала свої права, які їй законно і природньо належать, а не жила з чиєїсь ласки.
Твердження, що, мовляв, на одній території не може бути більше однієї юрисдикції, тієї самої Церкви, не витримує критики. Пригадаймо собі, як це було до 1939 р. на українських західніх землях, де була українська католицька Церква, була польська римо-католицька Церква і була вірменська Церква. Тоді й там можна було мати кілька юрисдикцій, а сьогодні — ні. Знаємо, що Папа Римський перебував кілька літ у «Вавилонській неволі» — Авініоні. Також у часи, коли папи були арештовані, заслані й не сиділи на свойому престолі — римська єпархія не переставала існувати. Чому таке різне трактування? Очевидно, за свої права треба змагатись. Синод для цього є найкращим форумом, щоб ці питання обговорити і їх поставити Папі Іванові Павлові II. Він напевно, як незрівняний польський патріот, зрозуміє оправдані наші домагання для нашої Помісної Церкви. Про це повинні рішучо сказати учасники синоду. Ми не просимо і не потребуємо ласки, але бажаємо, щоб нашій Церкві були привернені права, які їй належать.
Синод повинен у першу чергу створити чи вибрати авторитетне діюче керівництво на чолі з Патріярхом Йосифом. Це керівництво повинно бути діючим органом у нашій Церкві між синодами. В такому оформленні наша Церква діяла б як об’єднана одиниця, без жодних втручань ззовні. Це був би вияв єдности вселенської Христової Церкви у своїй різноманітності.
Пекучим питанням, над яким учасники синоду також повинні застановитись і позитивно вирішити для добра нашої Церкви, а не в дусі задоволення особистих амбіцій одної чи другої особи — це конфлікт у нашій Церкві на терені Великої Брітанії. На жаль, в цій болючій справі ватиканські чинники дотепер виключно керувались не добром спасіння людських душ, але суто політичними мотивами. За сім років можна було давно це питання вирішити. Якщо б цієї справи не піддержував Ватикан і не діяв активно в напрямі роз’єднання, даючи повну і беззастережну підтримку єпископові, то справа була б вже давно поладнана.
Синод повинен також застановитись і вирішити справу необоснованих, незаконних і в жодному разі не християнських суспенд трьох наших священиків, що їх винесла Священна Конґреґація для Східніх Церков. Цей факт нагадує нам середньовіччя римо-католицької Церкви, коли також падали невинні жертви. З усім притиском треба наголосити, що троє суспендованих священиків не вчинили жодного ні матеріяльного, ні морального проступку. Хтось може сказати, що це був непослух. Тут треба поставити питання — непослух — кого? Вони виконували гідно, чесно й віддано дане їм доручення Голови Помісної УКЦеркви, Блаженнішого Йосифа, і діяли в дусі Божих Законів. Чому Східня Конґреґація, яка від довшого часу ставилась і ще сьогодні ставиться дуже неприхильно до нашої Церкви, суспендувала трьох священиків? На жаль, це була суспенда з політичних мотивів. Чому Ватиканська інституція, яка повинна захищати покривджених, робить невинним кривду? Чиї інтереси заступає Східня Конґреґація? Ми нарікаємо, що немає духовних покликань? Поперше, ніхто не хоче бути роботом, а подруге кожна людина бажає справедливости. Чи ватиканські чинники цю справедливість зберігають?
Ми свято віримо і маємо надію, що учасники синоду Помісної Української Католицької Церкви візьмуть вище висловлені думки до уваги і їх позитивно, в дусі добра нашої Церкви, розв’яжуть. Будемо просити Всевишнього Господа Бога за успішне відбуття синоду.
М. Галів
