Нижче надрукована стаття є відгуком на статтю
мгра Михайла Демковича-Добрянського з Лондону, який написав цей еляборат
на прохання Українського Патріярхального Світового Об’єднання (УПСО).
Еляборат-стаття була надрукована у «Вістях УПСО» ч. 2,10 червня 1982 з допискою:
«Для внутрішньої інформації членів керівних органів УПСО.
Богдан Климовський, як член Ради УПСО, одержав цю статтю
і написав до нашого журнала свої думки й завваження
до висунених питань, які друкуємо нижче.
Редакція
Дивно, що така тема взагалі пропонується патріярхальним діячам, за якими є назагал щонайменше 15 років їх будь-що-будь свідомого, здавалось би, вже й зовсім ідейно устійненого і якнайживучішою активністю закріпленого існування у рамцях мирянського руху. Що ця анкета чи опит про завдання мирянського руху мали б означати? Чи це спроба довести, що досі патріярхальні діячі не мали взагалі, якщо вже не точно з’ясованого розуміння своїх завдань, то, принайменше, за такий довгий час їх постійної активности того усвідомлення, що саме у даний момент являється для них їхнім завданням ч. 1, завданням ч.2, ч.З і т.д. аж до завдання ч.Х?
Треба сказати, що багаточисленність цих завдань походить не з якогось стоїстично надуманого становища, чи з якихось екзальтованих уявлень тих діячів, а як конкретна відповідь і реакція на алярмуючо неправильні потягнення не кого іншого, а таки нашої ієрархії.
Починалось це все з безшабашних виступів кількох членів цієї ж ієрархії, які, куплені ворожими вже з історичної традиції чинниками по відношенні до нашої Церкви, добачали у грі цієї своєї негідницької ролі величезний для себе, а тут знайти для себе самих добре поплатне визнання і особисту кар’єру.
Самозрозумілим повинно би бути, що завдання мирян доводилось розуміти на поодиноких удільних владицтвах як специфічні для цих же територій, а не як щось загальнопрограмове для всіх українців-католиків на всіх континентах поселення. І це було навіть нашою непрощеною помилкою, що ми якраз льокалізували ці конфлікти з нашою ієрархією, а наш мирянський загал не був інформований, що твориться на других територіях.
Уніфікація мирянського руху у формі УПСО прийшла з великим запізненням та ще до того ж у розпалі хаосу, що його створили наші владики, зокрема в Америці. І коли у фокусі подій стала Америка, такий навіть недостойний раб Божий, як монсеньйор Августин Горняк, міг безкарно на своїй заокеанській території продемонстровувати всі потворності й застосовувати всю свою нелюдську безоглядність супроти повіреного йому християнського люду, бо він був певний, що це льокальна тільки справа Англії, і нікому там у це мішатися.
Думаю, що пряма відповідь на поставлену тему «Завдання мирянського руху»,— повинна б випасти конкретно у зовсім іншій формі, тож її запропонував у своїх «Думках» мґр Михайло Демкович-Добрянський з Лондону.
Не маю ніяких особливих застережень щодо самих думок, висловлених шановним автором. Вони назагал правильні, тільки ж не вкладаються в тему «завдання мирянського руху». На мою думку, ці завдання спрецизовані вже в основному у статуті УПСО, поодинокі параграфи якого можна б час-від-часу освіжувати, точніше, з’ясовувати, чи достосовувати до постійно мінливої ситуації в нашій Церкві, або ж і в Церкві взагалі.
Базою мирянського руху у нашій Церкві завжди буде наскрізь позитивна постава самих вірних до нашої Церкви і до прецінного та незамінимого нашого обряду, що ним наскрізь просякнена українська душа, і за допомогою якого ця сама душа прославляє Бога і молиться до Нього. І ми, українці, можемо живити в собі надії, що наша Церква, навіть у десять разів гірших обставинах, ніж сучасні, зможе вижити за Божою поміччю, якщо в нас затримається безмежна пошана і цінування нашим обрядом. Навпаки, жодні паперові буллі та ніякі хоч би й найторжественніші проклямації Папи Римського не збережуть нашої Церкви і не зможуть їй ніколи дати гарантії на дальше її існування. Як у сучасних, так і в майбутніх умовах ми не можемо спирати збереження нашої Церкви на канонічному праві чи навіть на рішеннях Вселенських Соборів. Бо ж таких нам можуть наставити владик, що вони самі по своїй власній і непримушеній волі затруть всі різниці між обрядами, і наша Церква разом із своїм роздрібненням потопиться у панівних церквах нашого розсіяння. Коли вірні нашої Церкви не збережуть своєї, всім нам предорогої, Церкви, то нема на цій землі ніякої гарантії на її збереження.
Коли хтось думає, що є багато інших важливих для наших мирян у Церкві справ, якими повинні б зайнятися наші вірні, то я скажу одверто: ми знайшлися у такій церковній ситуації, що ніколи нам розпорошувати свою увагу на все інше, досі нам чуже. Ми мусимо залишитися покищо з конечности «засліплені» нашою Церквою. І ми виграти можемо на цьому нашому «засліпленні» лише нашим обрядом і нашою Церквою. А щоб бути справді засліпленим, то на це треба ще дуже, дуже багато і довгого, предовгого часу.
До другого розділу Шановного Автора «Думок», а саме: «Церква — це єднання, гуртування вірних «Да вси будут єдино» — зауважу, що побоююся, що це дуже зрадливий загальник, що його природнім наслідком є церковний космополітизм. Я вірю в єдину святу, соборну і апостольську Церкву тоді, коли вона не є монополем якогось одного обряду, однієї виключно традиції, одних спеціяльно предистинованих Отців Церкви, і коли вона не має у собі одного тільки покрою — благочестивих, правовірних і повноцінних з одного боку, а з другого таких, що їх треба вічно тримати під контролею і диктатом — спеціяльних для цього конґреґацій. І тому я вірю усією душею у свою рідну Церкву. А в цю універсальну Церкву тільки тоді, коли моя рідна Церква є не тільки на папері складовою частиною, але справді на ділі ПОВНОЦІННОЮ частиною Вселенської Христової Церкви.
Людина вже так Богом створена, що абстрактна універсальність для неї не існує. Вона, ця людина, родиться у певній родині, її увесь світ і засяг діяльности нормально обертається навкруги свого рідного народу. Цього рідного не можна собі купити ні за які гроші, підфальшувати чи, скажімо, зоперувати. Воно й так буде ходити слід-у-слід за людиною. І ця сама людина проходить до життя у ласках Божих не в якійсь універсальній Церкві, а тільки в тій, що цю людину хрестила, миропомазувала, навчала правд Божих і правд св. Віри, сповідала і уділяла Божественних і животворящих Тайн, вінчала і супровожала до гробу. І ця Церква була так само рідною для цієї людини побожних батьків, дідів, прадідів і аж у тисячоліття пра-прадідів. Зовсім не важлива для людини і перед обличчям Божим ота теоретична і загірна універсальність, а єдино важлива справа, чи Церква, до якої людина належить, є дійсною Христовою Церквою, чи ні. Власне — це все повище собі глибоко усвідомити і других цього навчити цінувати це у своїй рідній Церкві вимагає більше, як короткого людського життя.
Щодо III і ІV розділу шановного Автора, я не хотів би входити у дискусію з уваги на те, що мої зауваження зайняли б більше місця, як належало б очікувати. Уважаю, що завданням мирянського руху у нашій Церкві не є гонитися за все новими лозунгами і новою програмою, а стояти на сторожі непорушности того скарбу, що його, як вірні нашої Церкви, маємо в ній і маємо його в ній як складова, повноцінна, жива і діюча її частина.
