…Як довго я тут сиджу… Минають дні, минають ночі… і життя так мине… Дивлюсь довкола себе і бачу таких самих голодних, замучених — як і я… Бачу обличчя, повні розпуки і болю, і знаю, що у їх лицях віддзеркалюється моє…
Крізь маленьке віконечко заглядає золотий промінь сонця і робить враження, що пробує досягнути наші вимучені тіла, потішити виснажені душі… І, хоч віконце маленьке, і промінь слабенький, усі ми з безмежною надією дивимось у це віконце, ніби якраз у нім є розв’язка нашого буття… В одного промайнула усмішка на обличчі, але скоро погасла, бо нехрист-наглядач і так її вб’є… Другий лежить на соломі в куточку і крізь гарячку прошіптує молитву… Інші схилили голови і чекають на кінець своїх мук, благають смерти…
Все це я спостерігав зі свого куточка, лежачи на смердючій соломі. Чого я тут? Чи я злодій? Вбивця? Ні, ніколи у світі! Я — українець, і я гордий з того! А цю гордість доказують синяки та засохла кров на тілі. Як довго будуть ці муки тривати? Нема надії на визволення… Всі забули про мене… Та цить… Не можна так думати! Без надії не варто жити. Є Хтось, Хто бачить твої муки і цю несправедливість. З Його поміччю несподівано для тебе надійде полегша!.. Нема кому тут висловити своїх болів. Не розкажеш своїм співв’язням — вони це саме переживають,.. Кому? Стінам? Вони побризкані кров’ю, і підлога нею насичена… їм не треба казати, вони знають про все, тільки вони мовчать… Кому би висловити свій великий жаль, образу?..
Від кого чекати слів потіхи, розради? Словечка, одного тільки словечка або тихий, ніжний погляд вирозумілих очей!.. Нема потіхи… Господи, чи може у нас заіскритися надія на краще завтра? Ти бачиш і знаєш все!.. Дай нам відповідь! Потіш нас! Ми тут, бо Ти нам вщепив у наші серця безмежну любов до рідного краю, до свого брата, до усього того, що Твої чудодійні руки сотворили! Я знаю, що Ти згинув мученицькою смертю за правду. Невже ж і для нас цей самий шлях приготований і стелиться не тільки нам, в’язням, але і тим, що за нами прийдуть? Господи, покажи, де початок правди, коли муки за правду скінчаться?..
І перед моїми стомленими очима появився образ вимученого, вмираючого, але гордого, спокійного Ісуса Христа на хресті…
Та я вмерти не хочу! Не тому, що смерти боюся, ні, тільки смерть не є ще моїм завершенням! Передо мною ще багато не докінчених завдань! Я мушу ще не одне розказати і не одного навчити гордости за одідичене батьківське минуле! Яка шкода, що нема у мене паперу. Написав би я листа до тих, за тими мурами, і благав би їх не піддаватися, бо кожний один наш труп має принести багато відважних нащадків, які мусять стати в обороні правди, за яку ми мучимося, мусять помстити нашу невинно пролиту кров. О, Господи, глянь на нас! Ми сотками років Тобі вірні, Тебе звеличаємо! Дай нам сили витримати, не заломитися, не зрадити самих себе! Зміцни нашу віру і довір’я!
Відчуваю, що очі вогкішають, і ввесь простір туманіє… І у цім тумані ледве чую чиюсь молитву…
Мені стало легше, бо бачу, що я не сам, що надію не стратив, що вірю в існування…
