(УПБ) — В радіожурналі Ватиканське радіо від дня 4. V. 75 р., в якому подається короткі вістки про найважливіші події в Римському Апостольському Престолі у Ватиканському місті, поміщено звідомлення про ювілейну Службу Божу, що її відправив, і гомілію, що на ній виголосив в базиліці святого Петра вранці 4 травня цього Святого року кардинал Анєльо Россі.
Служба Божа містилася в головному пляні різних церковних торжеств, що їх обходять у цьому Святому році. В ній, як звітується в радіожурналі, брали участь «вірні з усіх частин світу».
Кард. Россі є префектом «Конґреґації для євангелізації народів». Він — італієць, син італійських емігрантів. У своїй гомілії він наголосив цей факт; можливо тому, що більшість паломників, приявних на Службі Божій, були італійці, можливе також і те, що він бажав підкреслити ось який феномен: Можна родитися в чужій країні, можна бути сином батьків-еміґрантів, та разом із тим можна зберегти рідне італійське серце, рідну батьківську мову, щобільше, навіть рідне італійське мислення та набожність, з усіма ознаками і виявами країни походження своїх батьків.
Таке розуміння треба тільки привітати. Воно наскрізь природне, бо коріниться в духовній культурі і традиціях кожного народу. Усе людство — це ж не механічно зліплена в одне спільнота під один аршин підведених людських істот, але чудовий твір Божих рук з усією різновидністю, а навіть різністю, духовних і матеріяльних культур, незліченних племен, народів і релігійних спільнот в одному людському роді.
Людство — це ж образ і здійснення незбагненного задуму Творця вселенної, що об’явився — і об’являється — нам у спасенній історії людського роду не як незрушний і бездушний позасвітній демон, але як у «Тройці пресущній, преблагій, пребожественній, всесильній, всюдиприявній, невидимій, неосяжній, співтворній розумних істот і словесних єств, надприродній доброті, неприступному світлі, що просвічує всякого чоловіка, який приходить у світ…» (молитва на освяченні води в празник Богоявління) «Пречистий, нескверний, безначальний, невидимий, неосяжний, недослідний, незмінний, незлобивий Господь, єдиний, що має безсмертя, що живе у світлі неприступнім, що сотворив небо, і землю, і море, і все создане в них…» (молитва на вечірні П’ятдесятниці) наш Господь і Бог, Отець і Син і Дух Святий.
І саме у великому й незбагненному задумі ось такого Творця та у тривалому здійснюванні цього задуму в історичному бутті людства вбачаємо коріння феномену, що його сьогоднішній світ зве «плюралізмом» у поставанні, формуванні і всебічних виявах життя цілої людської спільноти і різних спільнот в одному людському роді.
Христова Церква — це, як загально відомо, установа Божа, що складається з людей і призначена для людей цієї землі. В ній, неначе в образі-іконі, відзеркалюється Христос (пор. Світло народів, ч. 1), отже Богочоловік. Тому в Христовій Церкві з обох начал — Божого і людського — відбивається багатющість життя. Самий феномен плюралізму у Вселенській Христовій Церкві, феномен, про який так голосно заговорили Отці Римського (папського) синоду в минулому році, не є ні чимось небувалим чи незвичним. Цей феномен лежить у самих основах Христової Церкви і він у цілій її історії є невідлучним духовним мотором її росту, багатства й сили. Об’явленим знаменням цього феномену є сходження Святого Духа на апостолів у дні п’ятдесятниці — у з’явліннях-видах, шопотіння буряного вітру, вогненних язиках та мужнього благовістування апостолами на різних говорах перед зібраним людом.
Якже ж треба боліти, що П’ятдесятниця з усією своєю динамікою залишилася в історії людства, а також у щоденному житті Церкви, тільки як запись у Євангелії, або як абстрактна теорія у писаннях богословів! Людські прогрішення перешкодили П’ятдесятниці стати живою плоттю і жизню цілої Христової Церкви.
І можна тільки радіти, що II Ватиканський собор своїми постановами та накресленнями таїнственної істоти, як справжнього образу Христової Церкви, поклав основи для зновуродження духа П’ятдесятниці в Церкві і людстві. А коли вже є основи, то Божому людові Церкви треба, і це є післанництво цього люду, докласти всіх зусиль, щоб дух П’ятдесятниці, який проявив себе у просвічених ним мислях і задумах соборових Отців, справді і нарешті народився. А якщо він іще не завітав до сердець усіх шарів Божого люду, а до нього, люду, належить: миряни, священики і в першу чергу пастирі-священнослужителі — і не переродив їхніх мислей, то залишається хіба молитися та благати Бога про просвічення, яке допомогло б глухим та незрячим — почути та прозріти, а закаменілим у серці — «стопитися, як віск від лиця вогню».
Бо не вистачає кликати «Господи, Господи…», не вистачає також, але радше дише лицемірством, а навіть блюзнірством, якщо хтось каже, що «любить Бога, а ближнього свого ненавидить…»
Лицемірством і блюзнірством воняє, коли хтось сьогодні, запевняючи про вірність і відданість своїй рідній Церкві та про молитву за неї, водночас обиджає, погрожує, бунтується і наявно відрікається тієї рідної Церкви, чим дає доказ примітивізму й анальфабетизму стосовно розуміння самої природи Церкви.
З болем відчуваємо, що такі явища і такі люди, які проповідують цей спосіб, існують сьогодні, здавалося б в епосі великих досягнень у ділянці богословських, еклезіологічних наук.
Бо чи не виявляється наївність, примітивізм і злосливість, разом із втечею від власного думання і втечею від відповідальности, коли читати чорне по білому наступні дивовижі, які ще й поручаються як чудесний лік на те, як рятувати нашу українську Церкву: «Я щиро вірю, що Пресвята Богородиця… допоможе… вийти з такого ускладненого положення та у цьому Святому Році вірні відчують в особливий спосіб, що наш одинокий рятунок… це верховна влада Апостола Петра., у ній і на ній ми завершимо нашу Українську Католицьку Церкву Патріярхатом».
Для людини, байдуже, хто нею в, що так мислить і так проповідує, буде несподіванкою, якщо довідається, що захвалюваний нею «рятунок» як «одинокий», в українській мові — це те саме, що «самітний» рятунок!
Інколи й незнання своєї рідної мови може допомогти висловити наскрізь правильну думку! Треба дякувати Богу, що цей захвалюваний рятунок справді самітний, тобто такий лік, що його шануючі себе лікарі людині вже не рецептують. Віримо, що власне з уваги на рятунок нашої Церкви людина, яка присвоює собі право бути її духовним лікарем, залишиться серед українського Божого люду «самітною» людиною.
Та справа не в мовному питанні, але в душі такої людини, яка такою проповіддю ставить себе «поза межами болю» своєї рідної Церкви і яка глуха на цей біль. Пророче слово Кобзаря, «углухли, не чують…» відбивається відомою печаттю на її чолі.
Легко і просто зігнути спину, замкнути очі на дійсність і очікувати чуда від «верховної влади…» Легко і просто вмити руки, як Пилат, і підсудного чи підсудну відсилати то до Анни, то до Каяфи, то знову до Пилата… Дуже просто сказати «я не винен у крові Праведника цього». Сьогодні ж чуємо з Кремля і Заґорська: «ми не винні у крові Праведниці — української Церкви».
А втім підголоски підхоплюють лицемірні заяви «безвинности», і або підспівують їх, або призирливо мовчать…
При читанні таких лікарських рецепт на «рятунок» нашої Церкви нагадуються прикрі спогади. Годі сказати, та це не важне, правдиві вони, а чи це тільки народні передання-леґенди. Та й у народніх переданнях-леґендах є завжди зерно істини. Отже, оповідають собі українські вірні про те, як один церковний пастир спитав другого також пастиря, який спасав себе «бігством-утечею перед ворогом-наїзником: «Кому ж ви залишили своє стадо?…» А пастир-утікач відповів: «Я віддав його під опіку Пречистої Діви…»
Довір’я до опіки Богородиці над нашою Церквою і народом — це прегарна прекмета нашого українського благочестя. І ми вдячні їй за те, що Вона, Пречиста і Преблагословенна, в цілій історії нашої Церкви аж надто щедро огорнула нашу Церкву своїм материнським покровом та оточила її більшою опікою, як на це заслуговували б Її, так часто в історії відомі, нерадиві служителі…
Довір’яти себе Пречистій Богородиці, це чудово сказане, але відмовлятися взяти на свої плечі бодай частинку того тягару опіки й відповідальности та в поті чола помогти Богородиці як Її ревні сини-служителі, це щось непристойне й недостойне.
Вказувати вірним української Церкви на рятунок у «верховній власті апостола Петра» звучить нещиро, дивовижно й дуже підлесливо. Та ж усьому світові відомо, що сотні тисяч вірних цієї Церкви ісповідували, страждали і були мучені саме за цю верховну владу впродовж років і століть аж по сьогодні і не очікували від нікого закликів до вірности й пошани до неї, не очікували також закликів від «верховної власті ап. Петра», бо верховна влада ап. Петра, це не просто мірське верховодство, а пастирство і служіння Христові і Його святій Церкві. Натомість їм, тим вірним верховній власті ап. Петра, було би полегшою почути не так закликів до вірности, як радше голосу співчутливого батьківського серця. Ось так розуміли й розуміють вірні української Церкви-Страдниці цю владу і, повинуючися своєму сумлінню та зберігаючи віру в Христа і вірність своїй рідній Церкві, були і є вірні пастирській владі ап. Петра. За цю віру й вірність нашу Церкву приречено на смерть…
А чи не прийшла часом до голови отим винахідникам чародійних ліків думка, над якою варта призадуматися, що апостол Петро та його наступники так часто у цьому світі носять кайдани на ногах і пута на руках, а тягар і обійми їх не дають їм можливости бігти, обнімати, нести поміч, визволяти. Чи до тягару й відповідальности, яку вони несуть, годиться докладати що й ту скалу, що нас і нашу Церкву придавила, а самим утікати й придивлятися? Чи не годилося б пастирям на різних щаблях церковного служіння і свідомим мирянам самим «лупати цю скалу…»?
На жаль, є у світі, а найприкріше, що вони є і в нашій Церкві, і такі пастирі-служителі, і такі вірні, які заради вигод житейських і блиску свого уявленого достоїнства, встилаються тих, що мучились і мучаться під тягарем скали, і молота до рук взяти відмовляються. Важко окреслити таке явище в нашій Церкві. Чи це тільки людська неміч? Коли так, тоді ще пів лиха. А коли це відречення і зрада? Тоді приходиться сказати із співчуттям: «Горе чоловіку тому…»
На закінчення цих рефлексій про багатовидність вселенської Христової Церкви і нерозуміння цієї багатовидности та у свідомості всієї болісної гіркости, яка міститься у словах перестороги Христа: «Не кидайте жемчуг перед свині…», все таки наведемо золоті слова-жемчуги української людини як голос української, у купівлі святої Тайни скупаній і освяченій Землі. Це слова прощання одного із друзів відомого вже поета Симоненка, сказані над його свіжою могилою в день його похорону (помер 13. XII. 1963): «Легко і просто називати себе сином народу, важко і далеко не кожному випадає щастя бути достойним цього великого імени. Легко і просто говорити про свою любов до України, важко і не кожному вдається справді любити її».
Парафразуючи ці золоті слова і застосовуючи їх, замість до народу до Помісної Української Церкви у великій сім’ї Вселенської Христової Церкви з її Главою-Пастирем апостолом Петром та кожночасним його наступником, Римським Архиєреєм, скажемо: «Легко і просто називати себе сином Української Помісної Церкви, важко і далеко не кожному випадає щастя бути достойним цього великого імени. Легко і просто говорити про свою любов до Церкви древньої Руси-України, важко і не кожному вдається справді любити її».
