Знаменні слова св. Павла із листа до Солунян, «Духа не гасіте», дуже на часі у нашій дійсності. Йдеться про цей дух, щоб він серед нас не згасав, а розгарявся все більше й більше. Може декому видаватися, що уже все зроблено, ще дещо осягнено і більше нічого зробити не можна. Власне в останніх словах речення, як хтось так думає, скривається спроба погасити духа, якого св. Павло закликає … не гасіте»!
Розглядаючи і рефлектуючи над тим, що на протязі одної декади років створив Патріярх Помісної УКЦеркви Блаженніший Кир Йосиф І виринає причина щоб зробити заклик словами св. Павла: «Духа не гасіте»! Поруч того пригадується цінна праця французького автора Данієля Ропса під назвою: «Св. Павло апостол націй», («St. Paul Apostle of Nations», by Daniel Rops) що була перекладена на англійську мову. Автор надзвичайно цікаво описує й аналізує життя і діяння св. апостола Павла. Не вибираюсь переповідати змісту цінної праці, з якою не зашкодило б запізнатись ширшому колові мирян, але хочу звернути увагу на деякі кінцеві підсумки автора. До речі, св. Павло серед багатьох уважається прямо основою християнства. Його проповіді, послання, листи є визначальними у Христовій Церкві. Дехто твердить, що без нього не було б сьогодні християнства. Поруч того слід не забувати, що св. Павло з Тарзасу в той час був одною з найбільш освічених осіб. На це є чимало документів. Автор, Данієль Poпс у своїй праці про св. Павла робить надзвичайно влучне заключення щодо оцінки і ролі св. Павла у християнстві. Він пише: «Справді є помилковим претендувати, як дехто це робить, що він (св. Павло — М. Г. ) був відкривачем, чи винахідником християнства, що вчення про Ісуса без нього не існувало б. Євангелія, яку він проповідував, істотно була та сама що в інших апостолів і він не робив нічого більше тільки визначав, вияснював і поширював це багатство, що дав сам Всевишній Господь. Але є поза всяким сумнівом, що без нього християнство не було б дослівно таким яким його знаємо. Було сказано про нього, що він був «одним з перших», його роля була така, що ми не могли б зрозуміти Ісуса і Його світ без посилання на святого Генія з Тарзасу, до його послань і до його діянь». Автор закінчує свою книжку наступним ствердженням:
«Для нас християн св. Павло є незаперечний найбільш чудовий приклад чисто горіючого полум’я, яке Ісус Христос може запалити в душах тих, хто любить Його. І навіть для тих хто не поділяв його віри, він залишався Генієм, героєм, переможцем справи більш дорогоцінної, як саме життя, що це людина, яка посвятилась для людства».
Я навів ці висновки зі згаданої праці, бо їх у деякій мірі можна парафразуючи примінити до дії й чинів Патріярха Помісної УКЦеркви їх Блаженства, Блаженнішого Кир Йосифа І. Не можна твердити, що наша УКЦерква у діяспорі без великого й ще неоціненого вкладу праці, старань і заходів Блаженнішого Кир Йосифа І була б уже перестала існувати, чи повністю затратила б своє національне обличчя чи розплилась би в чужому морі. Але зате слід твердити, що без Блаженнішого Кир Йосифа І УКЦерква була б іншою, як вона зараз є. Після Вселенського Собору Ватиканського II, на якому принято, що Господь розуміє й однаково принимає молитви різними мовами — наша УКЦерква поступово була б переходила з церковно-слав’янської не на українську, але на англійську мову. Такі спроби були й ще подекуди уводяться проти постанов Архиєпископських Синодів. Наша Церква навіть не була б привернена до Верховного Архиєпископства. За цей короткий час побуту їх Блаженства проблема Української Католицької Церкви українського народу була кілька разів у центрі уваги світової опінії, чого не вдалося осягнути українській еміграції у діяспорі за весь час її існування. Про помісність й патріярхат УКЦеркви навіть не було б мови, бо ми є наочними свідками того, як стараються від цих проблем втікати деякі наші владики. Прикро стверджувати того рода факт, але така є дійсність. Якби ми не підходили до їх Блаженства, Блаженнішого Кир Йосифа І, то слід відмітити незаперечний факт, що він є надзвичайною індивідуальністю у нашому історично-церковному і національному житті. Це потверджують навіть його противники, що неспроможні встоятись перед силою його дії і далеко йдучими плянами. Цю своєрідну надприродність не можна пояснювати лиш його величезним інтелектом і невичерпною фізичною енергією, але слід визнати, що він — Муж Божого Провидіння. Власне, це останнє — Муж Божого Провидіння — є джерелом його сильної волі, витривалости, безперебійної працьовитости, творчости й усіх цих прикмет, що його ціхують. Йому дано сповнити Боже післанництво і це нас переконують його діла і пляни.
Блаженніший Кир Йосиф І усе бачить і схоплює основні питання, до яких ми часто навіть не приготовані. Якщо б ми застановились на тим, що було його центральною проблемою під час останньої канонічної візитації, то ми побачили б, що це було з одної сторони, утвердження віри серед своєї пастви до Божих правд, а з другої — до самих себе, себто до свого національного «я» — до українства, українського народу, України. Під час усіх зустрічей він підкреслював життєдайність і доброзичливість українського народу. Закликав — не соромитись свого національного «я», але постійно збагачувати його у всіх ділянках церковного, культурного, наукового і громадсько-політичного життя. Він підкреслював, що лиш спільними силами, у єдності, можна скріпити наше національне «я» і стати фактором з яким усі будуть рахуватися.
Роздумуючи над повищим, слід погодитись, що без сумніву наша сила лежить у наших руках, але ми її часто, через дрібнички, які у нашій уяві постають непроходимими бар’єрами, не уміємо належно використати. Блаженніший Кир Йосиф нераз наводив приклади з церковного життя нашого народу й обряду, які вони духово багаті й імпонуючі, щоб створити серед своєї пастви національну гордість у позитивному розумінні.
З другої сторони стався другий, історично-важливого значення факт, що поруч візитації відбувся своєрідний народній плебісцит, під час якого миряни УКЦеркви, починаючи з Австралії і кінчаючи у США,прийняли Верховного Архиєпископа Блаженнішого Кир Йосифа І, як Патріярха Помісної УКЦеркви, а його візитацію патріяршою. Це, що так сталося — не припадок. Важливим є, що це виявляв свою волю мирянський люд. Під час торжественних Служб Божих Блаженнішого Кир Йосифа І поминали, як Патріярха. Владика Кир Йосиф Шмондюк підкреслював у своїй промові, що з цією, другою візитацією їх Блаженства, Блаженнішого Кир Йосифа наша Церква започаткувала нову еру. Без найменшого сумніву можна твердити, що сила мирянської волі у кристалізації ідеї патріярхату,визнанні й принятті Верховного Архиєпископа своїм Патріярхом мала великий вплив на священиків і владик, які пішли за хвилею мирян. На церквах висіли транспаренти з написами «Вітаємо Патріярха», і такими висловами відмічалась й підкреслювалась візитація їх Блаженства.
Для мирян і великої частини священиків визнання і приняття Блаженнішого Кир Йосифа як Патріярха Помісної УКЦеркви було не тільки під час його безпосереднього побуту між нами, але й після того, як він від’їхав до Риму. Можна завважити, що деякі священики після візитації Блаженнішого Кир Йосифа І дальше поминають Патріярха під час Служб Божих, а для деяких він остався дальше таким, як був перед тим. В цій справі повинні б мати спільне становище наші владики, бо ж у їхніх руках лежать ключі до розв’язки наших церковних проблем. Варто, щоб вони вкінці сказали мужнє слово правди і діяли однаково, як у будні так і в неділю, іншими словами, щоб були такими самими до їх Блаженства не тільки під час, але й після його візитації.
Треба добре зважити цей факт, що під час візитації їх Блаженства миряни, священики й владики визнали і приняли його як Патріярха Помісної УКЦеркви. Чи це є істотний, чи без значення факт? Що є морально сильнішим, чи це, що народ каже своє слово і визнає своєго владику Патріярхом, чи номінація Апостольської Столиці проти волі мирян! Це що сталось у нас не є перший і не одинокий випадок в історії католицької церкви. Ми можемо тільки скористати з досвіду минулого, з історії постання інших патріярхатів.
Щоб тут не вийшло зайве непорозуміння і не зробили мені закиду, що я виступаю проти авторитетів, віднотовую лиш факти. Ми є безпосередніми й наочними свідками, що під сучасну пору часом авторитети не сповняють своїх завдань як належить, а самі підривають другі авторитети. Це стається в різних організаціях, державних кабінетах і навіть на вершку Вселенської Католицької Церкви в Апостольській Столиці. У випадку, коли нам відмовляють оправданих наших прав, які потверджені найвищою інституцією в Католицькій Церкві — Вселенським Собором Ватиканським II, тоді це право треба брати самим і з нього користати. У нашому випадку ми вже частково дещо зробили, але ще багато праці залишилось, щоб повністю скористати з належних нам прав.
Поруч того, для спокою й чистоти нашої совісти ми повинні поставити питання і дати собі відповідь: чи ми нашим потягненням, що визнали і приняли їх Блаженство Кир Йосифа І Патріярхом, чи нашими оправданими домаганнями зробили комусь кривду, чи хтось на тому в якійсь мірі потерпів, чи може заперечили Божі або церковні закони, чи відмовились від зверхности, чи приналежности до Апостольської Столиці? Нічого такого не сталося. Навпаки. Зроблено усе можливе, щоб нашу УКЦеркву в діяспорі скріпити та дати хоч моральну піддержку нашій Мовчазній Церкві в Україні.
Звичайно, ми не сміємо і не можемо зупинитися на цьому, бо вся наша дотеперішня праця пішла б на нівець. Треба, щоб весь народ дальше прямував до організаційного завершення церкви не тільки на папері, але повної діючої патріяршої інституції. Це наша мета і до цього безупинно ми повинні змагати. На шляху до здійснення цієї мети прийдеться ще зустрінути чимало труднощів, але ми до них мусимо бути приготовані, так щоб вони не були для нас несподіванкою. Тому нам треба все ще більше й більше працювати щоб підтвердити, що ми не є солом’яний вогонь, на що багато наших ворогів та противників розчисляють. Ми повинні підтвердити ділом, що вкладена праця, посвята і відданість їх Блаженства, Блаженнішого Кир Йосифа І не пішла на марно, та що ним кинене зерно принесе обильні плоди. Не даймо можливості Патріярхові Помісної УКЦеркви заговорити до нас словами: «Побоююсь за вас, чи не трудивсь я коло вас даремно!» (св. Павло Послання до Галатів 4.11)
М. Г.
