Уже понад півсотні релігійних громад в Україні втягнуті у активну фазу конфлікту між двома найбільшими православними конфесіями – УПЦ (у єдності з Московським Патріархатом) та УПЦ Київський Патріархат. Майже половина з цих громад вийшла з УПЦ (МП) повністю, але більшість розкололася на дві альтернативні структури, відносини між якими виражаються здебільшого судовими позовами та бійками під церквами. Аналіз географії конфлікту засвідчує, що міжконфесійні переходи активізувалися по всій Україні. Однак епіцентр напруженості північ Тернопільської і південь Рівненської областей, тобто регіон довкола Почаївської лаври, якою тепер користується УПЦ (МП).
Спалах протистояння між фактично взаємовиключними православними ідентичностями, двома візіями майбуття православ’я, без сумніву, можна назвати «другим українським фронтом» після фронту справді військового – східного. Наростання релігійної напруженості, як і війна, вже набуло міжнародного резонансу: спостерігачі ОБСЄ відвідують «розколоті» села, тему обговорюють на високих рівнях, а тепер уже й окремі Православні Церкви (окрім РПЦ, яка є стороною конфлікту – див. статтю «Криві дзеркала їхньої війни» у №4 «Патріярхату» за 2015 р. – Авт.) починають висловлювати «глибоку стурбованість». 15 грудня 2015 року Синод Болгарської Православної Церкви офіційно звернувся до Президента України Петра Порошенка з «проханням вжити всіх необхідних заходів для захисту прав Української Православної Церкви, захисту від арешту її храмів та всіх інших форм насильства». Занепокоєння єпископів цієї Церкви викликали й ініціативи забрати в УПЦ (МП) Успенську Києво-Печерську та Успенську Почаївську лаври, що останнім часом лунають в Україні. Утім, як зауважив дослідник православ’я професор Олександр Саган, текст звернення Синоду Болгарської Православної Церкви на її офіційному сайті та його переклад, оприлюднений Інформаційним відділом УПЦ (МП), різняться. Приміром, наведену вище цитату офіційного документа іншої Церкви в УПЦ (МП) вважали за можливе змінити. Вона зазвучала так: «з проханням вжити всіх необхідних кроків щодо захисту прав Української Православної Церкви, убезпечивши її від захоплень храмів, а також інших форм здійснюваного на неї силового, інформаційного та іншого тиску». Виявляється, що підміна думок їх тлумаченнями можлива навіть в інстанції, яка офіційно і повсюдно закликає дотримуватися Декалога… Зрештою, в міжправославному конфлікті в Україні можливими стали багато речей тут з’являються навіть звернення до віртуальної реальності як аргументу і доказу своєї правоти.
Отож, на сході Збройні сили України і добровольчі формування (тепер вони перебувають у складі регулярної армії або підпорядковуються Міністерству внутрішніх справ) вперто протистоять військовій агресії північно-східного сусіда проти своєї держави. Натомість у конфліктних громадах на місцях тертя виникають на перший погляд через ставлення УПЦ (МП) до цього конфлікту. З огляду на чисельність громад, в яких почалися ці тертя, вже є всі підстави говорити про типові каталізатори переходів:
1) Священик відмовлявся молитися за українських вояків, за душі героїв Небесної сотні, за загиблих солдатів. 2) Священик виправдовував дії режиму Януковича та/або дії Росії і Путіна, засуджуючи активістів Майдану, Збройні сили України, добровольців, українських політиків і т. д. 3) Священик вихваляв дії Московського Патріарха Кирила та його позицію щодо конфлікту в Україні. 4) Священик відмовлявся служити українською мовою.
Попередньо напрошується висновок, що Майдан, війна та переходи пов’язані прямим причинно-наслідковим зв’язком. Насправді ж усе складніше.
Якщо приглянутися до подій, які розгортаються в Україні та довкола неї, то і за боями на сході, і за «домашніми війнами» на парафіях Московського Патріархату стоїть значно масштабніший феномен химерна ідеологія «русского міра», а точніше намагання закріпити її в українському суспільстві, та зустрічний спротив цим зусиллям. Зрозуміло, що форма нав’язування і форма спротиву зумовлені об’єктивними умовами у якнайширшому їх розумінні: від релігійної освіченості мирян і богословського рівня душпастирів до неможливості громаді-меншості збудувати новий храм через глибоку економічну кризу та геополітичне тло в його подачі українськими і російськими, церковними і світськими ЗМІ. Відтак Майдан і війна, хоч і надзвичайно сильно впливають на події, не є першопричинами. Вони самі вписуються у ширшу систему боротьби ціннісних систем за домінування в українському соціумі. Триває гібридна війна, а релігійні корені протистояння – той чинник, яки надає ситуації екзистенційно-апокаліптичного виміру і вкладає конфлікт у прокрустове ложе фрази «або ми здолаємо їх, або вони нас». Недарма окремі представники РПЦ та певні кола російських інтелектуалів докладають неабияких зусиль, аби подати військовий і міжправославний конфлікт в Україні світовій спільноті саме як релігійну та громадянську війну, в якій переслідують православних, якими вони вважають, здається, тільки себе.
У пошуках розуміння суті зіткнення конфесій помилково було б ідеалізувати одну зі сторін та окреслювати її позицію словами «наші» та «чужі». І до УПЦ (МП), і до УПЦ КП є надзвичайно багато запитань з приводу дотримання їх вірними норм законодавства, а то й елементарних моральних норм. До прикладу, в селі Бутин Тернопільської області до Київського Патріархату перейшла практично вся громада. Прихильників УПЦ (МП) не назбиралося й десятка необхідної за українським законодавством кількості осіб для заснування нової громади. І все ж структури УПЦ (МП) судяться за сільський храм. Справа вже дійшла до Вищого адміністративного суду України, і той прийняв рішення на користь УПЦ КП. Але УПЦ (МП) на цьому не зупиняється: за наявною інформацією, готує нові процеси, дещо змінивши позовні вимоги. Протилежним прикладом є село Птича Рівненської області, де храм перебуває у власності громади УПЦ (МП), що визнав і суд. Однак у Птичі вже УПЦ КП не погоджується із судовим рішенням. Просто неможливо оминути увагою той факт, що обидві сторони зіткнення починають говорити про несправедливість судової системи країни, якщо рішення на користь опонента.
Звісно, є й приклади, коли обидві конфесії в «розділених» селах служать почергово. Проте в більшості це випадки, де сили приблизно рівні, а церква – у державній власності. В таких селах і містечках рудимент радянських часів державна власність на храм за іронією долі виконує роль гамівної сорочки. Село Новостав Тернопільської області та місцева церква-пам’ятка національного значення приклад цього. Якщо ж одна зі сторін протистояння виявляється сильнішою, то вперто витісняє іншу громаду на вулицю. Прикладами цього з часів перед Майданом-2014 є села Рохманів та Мусорівці (в першому випадку переважили прихильники УПЦ КП, в другому – УПЦ (МП)) і з часів після Майдану – Башуки, Катеринівка і Колосова (в першому і другому випадках церкви перебувають під контролем УПЦ КП, в третьому – УПЦ (МП)). Має ця ситуація й ширший вимір: якщо УПЦ (МП) практично ніколи з доброї волі не йде на почергові богослужіння з жодною іншою конфесією, то УПЦ КП, погоджуючись у конфліктних селах на черговість із УПЦ (МП), ігнорує цю можливість там, де її громади не пускають до храмів вірних УГКЦ (наприклад, села Сосулівка і Заздрість Тернопільської області). Понад те, питанням, на яке якщо не зараз, то вже у працях пізніших істориків доведеться дати щиру відповідь, є: чи законне переведення в юрисдикцію УПЦ КП тих громад, у статутах яких прописано, що головою громади є і збори збирає священик, а вони відбулися без нього? Тобто чи можна боротися з опонентом, якого звинувачуєш у злих методах, цими ж самими методами? Питання це надто складне, і очевидна з філософської точки зору відповідь, виголошена зопалу, насправді може поламати долі мільйонів людей. Це випадок, коли ригоризм стає страшною зброєю.
Наразі чітко зрозуміло, що загострення міжправославного конфлікту в Україні було невідворотним як наслідок масштабних змін ідентичності значного прошарку громадян. Позиції обох сторін у протистоянні характерні негацією права опонента на існування, навіть порушенням законодавства. УПЦ (МП) та РПЦ, яка за нею стоїть, незважаючи на нібито невелику кількість переходів порівняно з понад 13 тисячами її релігійних громад в Україні, відчуває загрозу для себе і починає залучати інші Православні Церкви для тиску на українську владу. Перша, болгарська спроба такого тиску, як і спроби самої УПЦ (МП), хибує неприпустимим спрощенням – упускає факт, що за «захопленнями» храмів часто стоять елементарні переходи віруючих цілими спільнотами. Забороняти подібне могли тільки в часи дієвості гасла «Cuius regio, eius religio!». З іншого боку, УПЦ КП подеколи діє методами, факти застосування яких засуджує в УПЦ (МП). Конфлікт далекий від вирішення і має потенціал до значного розширення та спекуляції ним. Тож якщо в попередні роки залежність УПЦ (МП) від РПЦ визнавали потенційним чинником загрози національній безпеці в працях окремих релігієзнавців, а політики часто вважали це теоретизуванням (мовляв, мусять же вчені чимось займатися), то тепер сутичка між двома Церквами є прямим викликом національній безпеці України. «Він же знав думки їхні і промовив до них: Кожне царство, само проти себе поділене, запустіє, і дім на дім упаде» (Лк 11:17).
Володимир Мороз, релігієзнавець, журналіст
