Хто не знає п’ятої Заповіді Божої, що передана людям через пророка Мойсея: «Шануй свого батька та матір свою, як наказав був тобі Господь, Бог твій, щоб довгі були твої дні, і щоб було тобі добре на землі, яку Господь, Бог твій, дає тобі» (Повторення Закону, 5:16)? Багато людей, прочитавши ці слова, але не маючи досвіду розуміння мови Біблії, запитують: «Який зв’язок між пошаною до батьків і довголіттям? Хіба мало випадків, що шанобливі й люблячі діти помирають ще раніше своїх батьків чи, навпаки, нешанобливі, байдужі, брутальні щодо своїх батьків діти мають «довгі дні» і їм часом дуже добре живеться на землі?».
Звичайно, такі випадки трапляються дуже часто, особливо в наш час. Але людство, на жаль, від давніх часів живе не тільки за Божими Заповідями, але й за аномальними відхиленнями, постійно нав’язуваними Божим і людським ворогом — сатаною. П’ята Заповідь, як і інші дев’ять, мають сенс універсального людського закону, який починається від окремого індивіда й закінчується цілою земною спільнотою, всіх рас, племен і народів. Ця Заповідь має космічний характер, оскільки вона передбачає певний тип відносин між причиною і наслідком. Між основним і похідним, між гармонією і дисгармонією.
Згідно з початковим задумом Бога, людина, як вінець творіння, призначалася для вічного й щасливого буття. Очевидно в її генетичну природу був покладений закон перманентного відтворення життєвої сили, який не допускає старіння й смерти. Але для перевірки стійкости створеного Космосу й окремих його частин, включно з людиною, Творець допустив злам системи, своєрідну «внутрішню катастрофу», образно репрезентовану у Святому Письмі як гріхопадіння. Отже, всі подальші події, описані в Біблії після перших двох розділів Книги Буття — це здійснення тривалого в часі випробування людини і всього людства на міцність, на вірність Творцеві. Отже, всі Десять Заповідей дані як закон перевірки, як екзамен і метода виправдання допущеного зламу. Тут Божа логіка цілком зрозуміла нам, людям, бо й ми у житті й творчості постійно перевіряємо й випробовуємо запроектовані нами речі й задумані нами наукові чи мистецькі твори. За винятком одного: ми не знаємо спонуки, навіщо Творець захотів піддати випробуванню й перевірці досконало створений Всесвіт? Адже після кожного стану творення нам дається свідчення добротности сотвореного: «І Бог побачив, що добре воно». Тут доводиться довіритися Творцеві, про що Він нас наставляє через пророка Ісаю: «Бо ваші думки — не Мої думки, а дороги Мої — то не ваші дороги, говорить Господь. — Бо настільки небо вище за землю, настільки вищі дороги мої за ваші дороги, а думки Мої — за ваші думки» (Іс. 55:8, 9).
В усякому випадку, поза сумнівом одне: Десять Заповідей — це закон не для первісного досконалого, а для вторинного, тобто згіршеного людства.
П’ята Заповідь про зв’язок між пошануванням батьків і довголіттям та добробутом нащадків має кілька значень, як, зрештою, і ряд інших істин Святого Письма.
Перше значення — пряме й прозоре за змістом. І воно дуже містке в біологічному, етнічному, суспільному й філософському сенсі. Сім’я, твердить цією Заповіддю Бог, є не тимчасове, а вічне Боже установлення. Тут відтворення відбувається за іншими принципами, ніж у решти живої природи: кожне наступне покоління має певне моральне зобов’язання щодо попереднього. Заперечення молодшого покоління щодо старшого, як це буває, скажімо, із зерном; або байдужість, негармонійність між ступенями популяції абсолютно виключається і є згубною для молодшої популяції на всіх рівнях, в тому числі й у пляні довготривалости життя. Стверджуючи родову й духовну єдність між батьками й дітьми, ця біблійна Заповідь започатковує моральний закон сім’ї як основу людського роду; творення таких спільнот, як громада, плем’я, народність, нація, держава. І це був геніяльний далекосяжний плян, бо подальша історія людства показала, що саме через структури спільнот, в основі яких була родина, ширилося світом Боже Слово, християнізувалися країни й народи, виставлялися заборола проти всіх підступств диявола.
Друге значення П’ятої Заповіді може бути зрозуміле і як заклик до всієї людської родини, до всіх наступних поколінь — шанувати свого Батька і Творця, щоб людський рід продовжувався вічно, щоб довгими були його дні перед обличчям небезпек, які ніколи в історії не зникали з обріїв людства. Звертаючись до окремої особи, П’ята Заповідь водночас звертається до всіх. Це прозора метафора, дуже поширена в образній системі як Старого, так і нового Заповіту, коли під одиницею розуміється окрема особа. Так, наприклад, кожне з семітських племен дуже часто персоніфікується і навіть має особові імена: Юда, Рувим, Ґад, Асир, Нефталим, Манасія, Симеон, Левій, Ісахар, Завулон, Йосип, Веніямин. Персональні настанови Бога до одного з них означають настанови всім членам племени. З подібною ситуацією ми зустрічаємося і в останній книзі Нового Заповіту — пророчому «Об’явленні Івана Богослова», де у зверненні до семи Церков Азії Бог обирає як своїх рецепієнтів лише ангелів — Ефеської, Смирнської, Пергамської, Тиятирської, Сардійської, Філядельфійської та Лаодикійської Церков, — але має при цьому на увазі цілі громади вірних у цих Церквах.
Так само і рецепієнтом П’ятої Заповіді є одночасно і особа, і спільнота. Зв’язок між пошануванням батьків та тривалим і добробутним життям на землі в устах Божих також має глибокі морально-психологічні підстави. Адже конфлікт між батьками й дітьми провадить до психічних, нервових зривів, до стресів, втрати душевної рівноваги і в кінцевому наслідку — до погіршення здоров’я та передчасної смерти. Аналізована Заповідь лежить в основі сімейного кодексу разом із Сьомою Заповіддю — «Не чини перелюбу» спрямована на створення такої атмосфери в родинах, де гармонія і злагода сприяють здоров’ю і довголіттю більшою мірою, ніж інші чинники, такі, як якість харчів або фізична загартованість.
Біблія дає нам ясні свідчення того, як мало значить їжа або фізична натренованість тільки для збереження доброго здоров’я, тривалости життя і, тим більше, для спасіння у вічності. І навпаки, вона виносить на чільне місце моральні критерії — вірність, чистоту думок, слів і вчинків, простоту, любов і повагу, віддалення від усякої неправди. Ці критерії самі собою є добрі, але, крім того, вони сприяють збереженню життєвих сил і здоров’я тими людьми, які стараються жити за цими критеріями. Медична наука й практична медицина в минулому й тепер теж підтверджують перевагу нервово-психічних чинників над іншими в питанні фізичного здоров’я й довголіття.
На підтвердження П’ятої Заповіді Біблія подає приклади негативних наслідків непошанування батьків. Один з них — Хамів гріх проти свого батька Ноя, коли Хам почав був глузувати з батька перед своїми братами за те, що батько під час сну ненароком виявив свою наготу. На відміну від старших синів, які зберегли повагу до батька й накрили його одягом, за що одержали благословення від Ноя, молодший син за свій цинізм дістав прокляття разом з усім своїм ханаанським родом: «Проклятий будь, ханаане, — він буде рабом рабів своїм браттям!» (Бут. 9:25). Інший приклад, — але вже на набагато ширшому рівні, ніж родинний рівень Ноєвих синів, — це перманентний непослух синів і дочок ізраїльського народу стосовно свого небесного Батька під час переходу через Синайську пустелю з Єгипту до обіцяної землі. Небажання зносити труднощі походу, заклики повернутися назад у єгипетське рабство, прагнення до веселощів і танців навколо рукотворних ідолів, нарікання на одноманітні харчі мало ті наслідки, що замість походу, розрахованого на яких 40 днів, вони блукали між скелями й пісками 40 років і майже всі померли в дорозі, а до землі обіцяної дійшли тільки їх діти та онуки.
Проте величчю взаємовідносин батьків і дітей на обох означених нами кінцях — родинному і вселенському — є здатність батьків прощати, а дітей — каятися. Якби та й друга сторона не володіли цими прекрасними якостями, а взаємні випадки непошанувань не тільки призводили б до недовголіття й дискомфорту, а просто до самознищення людства. Батьки ніколи не пробачали б дітям їхніх провин, а діти не були б здатні каятися у своїх нерозважливих вчинках. З другого боку, якби Бог не прощав, а люди не каялися у гріхах, то людство швидко занурилося б у зло і було б приречене на загибель.
Але все якраз навпаки. Гріх не всесильний — Божий промисел винайшов чудовий інструмент для його дезавіювання й знищення. Син Божий Ісус Христос подвигом свого земного життя (подвигом, велич якого не вкладається у звичайне людське розуміння) переміг гріх і саму смерть. Він довів, що непошанування земних батьків і навіть небесного Батька, хоч і є тяжким гріхом, але може бути вибачене, прощене у випадку щирого розкаяння і не призведе до вкорочення земного життя, так само, як до позбавлення вічного й блаженного життя на небі.
Отже, Новий Заповіт розвиває ідею П’ятої Заповіді Божої, зформульованої в Старому Заповіті. Сам Ісус Христос показав приклад єдности, вірности, пошанування й любови до свого небесного Батька. Ніжність і повагу виявив він до своєї земної матері — Богородиці Марії та до її опікуна Йосипа, в родині яких він ріс. Під час нечуваних страждань на хресті він не забув про матір і доручив доглядати її своєму молодому учневі — апостолові і євангелистові Іванові.
Виразно розвинена ідея П’ятої Заповіді у знаменитій притчі про блудного сина. Цікаво, що ця притча так само дається у двох вимірах — побутовому й духовному, — що й старозаповітні Мойсеєві закони, хоч між ними пролягає кілька тисяч років. Це зайвий доказ незмінности Божих установлень. На побутовому рівні притча виглядає сантиментальною мелодрамою із щасливим закінченням: поганий, розбещений син під натиском життєвих обставин стає добрим і покірним, а колись засмучений батько переживає радість повернення втратної дитини. Духовний, метафоричний рівень цієї притчі значно глибший; він відбиває саму суть християнського віровчення щодо незмінности Божої любови до тих, хто сам приходить або повертається до Бога.
Біблія трактує проблему довголіття не як медичну, генетичну, гігієнічну чи будь-яку іншу проблему, пов’язану з матеріяльним способом життя. Біблійні сюжети, в яких задіяні довголітні персонажі, вказують на далеко не комфортне й не ощадливе життя цих персонажів. Давні патріярхи провадили сповнене боротьби й злигоднів життя, були гнані й переслідувані, терпіли спеку і холод, спрагу й голод, але проживали фантастично довгий вік. Що ж було основою їх довголіття? Такою основою була повна й глибока віра в Батька-Бога і такий високий рівень пошани до нього, що вони були готові виконувати повеління, які виходили за межі людських можливостей, за межі природи. Такими були, наприклад, Ной і Авраам. Всупереч майже стовідсотковій суспільній думці їхньої доби, вони чинили дії, що виглядали безглуздими: перший будував гігантського човна за сотні й тисячі кілометрів від моря; другий надіявся народити дитину в столітньому віці. Та, незважаючи на позірну нелогічність цих дій і сподівань, вони вірили Божим обітницям і спокійно виконували те, що було їм доручене. Більше того, виростивши єдиного сина, якого любив безмежно, перестарілий Авраам без жодних вагань приготувався був заколоти його як жертву, тому що Бога любив більше за сина. Довівши свою вірність і витримавши тяжку, жорстоку перевірку, Авраам був винагороджений за це збереженням синового життя, безнемічною, безболісною старістю і довголіттям: він прожив 175 років — «і спочив та й умер Авраам у старощах добрих, старий і нажившись» (Бут., 25:8). Вік патріярха Ноя виглядає цілковито фантастичним з погляду сучасної тривалости життя. Ной прожив 950 років, з них 600 років до потопу і 350 років після потопу (Бут., 9:28, 29). Цю загадку неймовірної тривалости життя Ноя біблеїсти намагалися вирішити по-різному: і що тоді, мовляв, система літочислення була іншою, і що мався на увазі цілий рід або ціла династія Ноя тощо. Проте найімовірнішим уявляється те, що Ной, якому належало виконати особливе Боже доручення щодо продовження людського роду, одержав особливу генетичну природу, яка оновлювала сили його організму. Втім, причина його довголіття, так само як і довголіття Авраама, — а в новозаповітні часи довголіття апостола і євангелиста Івана Богослова, — цілком прозоро окреслена в Біблії: це цілковита послушність і відданість Богові, а, крім того, особливо важлива місія щодо виконання Божого задуму стосовно людини і всього людства. Таким чином, і тут доводиться універсальний характер повеління П’ятої Заповіді щодо пошанування людиною і земних батька і матері, і небесного Творця-Батька — як передумови довголіття земного життя.
Хоч сьогодні духовий фактор у збереженні здоров’я й тривалости життя майже не враховується в медицині, викликаючи у декого з лікарів іронічні усмішки і здвигання плечима, все ж таки росте усвідомлення того, що здоров’я і довголіття, як і саме життя — це безцінний дар Божий, який залежить від людей дуже малою мірою. Цікаво, що до такого висновку приходять зовсім не забобонні бабусі, а то лікарі й учені-медики, які пізнали найглибші пласти життя організму й опанували найсучасніші методи діягностики й лікування хвороб. Тут все залежить не тільки від рівня кваліфікації чи обширу знань медиків, а від світогляду, від спрямування духу. Лікар — це виняткова професія, яка має справу з таємницями життя, недоступними іншим професіям. Може тому серед лікарів було і є багато щиро віруючих у Бога людей; але не бракувало і запеклих безбожників. Останні потребують особливого співчуття, — і саме до них відноситься стара мудрість: «Лікарю, вилікуйся спочатку сам». Що ж до першої категорії — категорії віруючих медиків, — то вони виконують перед Богом і людиною особливу місію, в чомусь аналогічну тій, яку несли біблійні персонажі, обдаровані щастям безболісної старости й довголіття.
